За інформацією: Суспільне Львів.
Дмитро Ільїн допомагає побратимам виявляти в собі приховані можливості й знайти своє місце у цивільному житті та роботу до душі. Каже, що й сам, після звільнення зі ЗСУ тривалий час не міг знайти себе й ніколи не думав, що стане кар’єрним консультантом для ветеранів.
Про це ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, кар’єрний консультант у проєкті Unit 6.0 та, віднедавна, — проєктний менеджер у Львівській агломерації Дмитро Ільїн розповів Суспільному.
Перший день повномасштабного вторгнення
24 лютого, 2022 року, в перший день повномасштабного вторгнення, Дмитро зранку вже стояв у черзі до ТЦК з наміром мобілізуватися. Згадує, що напередодні, 23 лютого, по роботі був у Самборі й там забув свій кашкет.
"Я туди їздив два роки і оце вперше забув там кашкет. Можна було повернутися за ним, але я планував поїздку в Ужгород, то дорогою заберу. А вийшло забрати аж через два роки", — говорить він.
В ніч з 23 на 24 лютого чоловікові не спалося, навіть послухав звернення Путіна. Після цього ліг спати.
"Прокинувся годинка сьома ранку, почав читати новини і зрозумів, що почалися активні бойові дії", — каже ветеран.
Відразу зателефонував до мами, яка вже пішла на роботу.
"Моя мама 1954 року народження. Вона пенсіонерка, але працює. Кожного ранку вона встає о п’ятій ранку, йде до церкви, молиться, а потім – на роботу. Сказав мамі, що почалася війна. Вона не повірила", — розповідає чоловік.
Також Дмитро зателефонував своєму керівництву у Запоріжжя. Місто уже зазнавало російських обстрілів, тож всі вирішили, що роботи не буде.
"Я повернувся додому, взяв свої документи й пішов у ТЦК. Дорогою зустрів сусідку, яка попросила купити їй хліба. У ТЦК були величезні черги. Я простояв кілька годин, зрозумів, що нічого з того не буде, й пішов додому. Хліба сусідці купив", — згадує він.
Попередив маму, що піде мобілізовуватися. Цілу ніч стежив за новинами й наступного дня знову стояв у черзі до ТЦК.
"Довго чекав, черги не зменшувалися. Не знаю, чи я б туди потрапив. Але поруч стояв хлопець, який почав обурюватися. До нього підійшов офіцер і спитав: "Ти точно хочеш в армію? ". Він сказав – хочу. Я теж сказав – хочу. Офіцер завів нас на територію ТЦК. Ми там відстояли чергу годин п’ять", — говорить Дмитро.
Дмитро Ільїн під час служби в ЗСУ. З архіву Дмитра Ільїна
Так він потрапив до 103 бригади ТрО. Під час мобілізації питали чи вміє він водити, записали розмір одягу й взуття, анкетні дані та лікар поцікавився чи здоровий.
"Я мав "білий" білет, не придатний у мирний час і обмежено придатний під час війни. Але я сказав, що я здоровий. Також мав права, але досвіду водіння не мав. Мені хотілося у "вісімдесятку" чи "двадцять четвірку", але без бойового досвіду й у територіальну оборону не дуже хотіли брати. І те, що взяли, я був на той момент дуже радий", — каже ветеран.
На війні
У зону бойових дій Дмитро з побратимами виїхав 18 квітня 2022 року
"Мені здавалося, що це дуже довго, з лютого до квітня бути у Львові. Це вже потім я зрозумів, що підготовка має бути тривалою та якісною", — говорить він.
Приїхали у Донецьку область, потім – у Бахмут.
"Бахмут навесні 2022 року був абсолютно тиловим містом. Люди ходили, магазини працювали. Там ми побули кілька днів й нас перевели у сторону Білогорівки", – каже ветеран.
За його словами, війна виявилася не такою, якою він собі уявляв.
"Я думав, що є якісь обстріли, є стрілецький бій. А на справді ти постійно чуєш як щось свистить, летить, виходи, приходи. Немає і двох хвилин, щоб щось не вибухало. Розумієш, що все набагато страшніше, ніж ти собі думав", — розповідає він.
Одного дня до них прийшли командири й сказали, що треба 10 добровольців, щоби виконати бойове завдання.
"У взводі нас було 22 чи 23. Один з побратимів, якого ми поважали, почав називати тих, хто був більш підготовленим. Серед них був і я. Нам сказали, якщо хтось не хоче, то може відмовитися. Ніхто не відмовився", — згадує Дмитро.
Перед виходом написав рідним, що кілька днів не буде зв’язку. Наступного разу подзвонив мамі за два дні, вже з лікарні.
Відчуття, що тебе вже немає
На завдання десять добровольців пішли 5 травня 2022 року.
"Нам поставили певне завдання, оголошено куди ми йдемо, з ким ми йдемо. Те завдання пішло відразу абсолютно не за планом. Виявилося, що ми туди йдемо без жодного зв’язку. Ми мали зустріти російську колону після того, як вони форсуватимуть річку Сіверський Донецьк", — говорить він.
Проте виявилося, що розвідка тієї території не дослідила. Понад те, рація була тільки в керівника групи, але вийти на зв'язок з тими, хто планував операцію, він не зміг.
"Нам сказали поховатися у підвалах. Ми там сиділи й чекали. На що чекали – не знаю. Наступного дня нас розмістили на позиціях на перехресті. Керівник групи пробував вийти до когось на зв'язок. Був момент, коли повз проїжджала БМП, ми вже зняли з запобіжника гранатомет. Пощастило, що не вистрілили, бо то були суміжники", — розповідає Дмитро про свій перший бойовий досвід.
Згодом група відійшла до своїх основних сил та розмістилися у приміщенні школи.
"Там був підвал з укриттям, з залізними дверима, які є у бомбосховищі. Я спустився туди. І тут стався вибух. Я не зрозумів, що сталося. Було відчуття, що тебе вже немає. Згодом виявилося, що це був ФАБФАБ — фугасна авіаційна бомба.", — каже він.
В укритті їх виявилося четверо – Дмитро та троє медиків.
"Один з побратимів мав досвід служби в АТО/ООС. Біля нього був ліхтарик. Мені було важко зорієнтуватися, якби мені не вдалося знайти його руку, то не знаю, чи вдалося мені вибратися. Ми вибиралися не знаю за скільки — час дуже довго тягнувся. Було страшно, було розуміння, що люди на першому поверсі або важкі, або їх вже нема", — згадує ветеран.
Каже, що в той момент, попри те, що отримав сильну контузію й почувався геть кепсько, думав про побратимів, які не вижили. Та коли вони вибиралися з підвалу, то за ними все обвалювалося. І був страх, що останній не вибереться.
"Коли ми проходили навчання, закордонний інструктор сказав, що не можна прив’язуватися до побратимів. Тоді мені здавалося дикістю та відсутністю логіки: це ж братерство, одна група. Вже згодом я зрозумів, що у його словах є цінність, хоча вона й цинічна", — говорить чоловік.
Коли вибралися, побратими почали кликати чи озветься хтось живий. Ніхто не озивався. Згодом сюди ж приїхали рятувальники, які спробували розібрати завали й витягти хоча б тіла, але росіяни не припиняли обстрілів.
"Я вже був у Львові в лікарні. До мене приходили мами й дружини побратимів, які там були. Хотіли знати як це сталося. Не хотіли вірити в загибель. Сподівалися, що вибралися, можливо хтось поранений у шпиталі чи в полоні", — каже Дмитро.
Тривале лікування
А того дня його евакуювали на найближчий блокпост. Туди відразу приїхали "госпітальєри" та забрали всіх поранених у шпиталь в Бахмут.
"Там хтось був з телефоном, бо у мене всі речі згоріли. Намагався згадати номер телефону мами, подзвонив їй та сказав, що я в лікарні, але в мене все добре, я – цілий. Знаю, що мама молилася. Вона щодня молиться. Але хлопці, які загинули, за них теж молилися. Тому мені так складно", — каже він.
Дмитро Ільїн під час служби в ЗСУ. З архіву Дмитра Ільїна
Після Бахмуту Дмитра перевели у шпиталь у Донецькій області, потім – у Дніпро, Черкаси та до Львова. А після лікування та відпустки чоловік повернувся у стрій.
"Там було вже спокійніше. Але я побув кілька днів і мене почало накривати психологічно. У мене був не дуже хороший стан. Не міг сконцентруватися на роботі, не міг відпочивати, не міг спати, не міг їсти. Ти думаєш тільки про те, що сталося тоді й думаєш, що це може повторитися в будь-який момент", — каже ветеран.
На стан чоловіка звернули увагу деякі побратими. Та й сам він розумів, що з ним діється щось не добре.
"Сильно боліла голова, тремтіли руки, тиск підвищувався. Звертався до медиків, але що вони зроблять? Дадуть тобі пігулочку і все. Мій командир не дуже розумів, що зі мною робити. Я йому казав, що, мабуть, мені треба показатися психіатру. А де ти знайдеш психіатра у Слов’янську? ", — згадує він.
За його словами, з психіатром він спілкувався під час лікування у шпиталі ветеранів у Винниках. Але там був один фахівець на 800 поранених. А у військово-медичному клінічному центрі психологиня виділила пів години, 20 хвилин з яких вона скаржилася пораненому як багато пацієнтів потребують допомоги.
Командирові Дмитра на той момент було всього лише 23 роки, бойового досвіду він не мав.
"Він почав мене відмовляти, казати, що звертатися до психіатра – то погано, що з мене зроблять якогось дуріка, що у мене права заберуть. Я сказав, що не дуже себе контролюю й не можу справитися з тим, що є", — розповідає ветеран.
Згодом Дмитро опише цю ситуацію у своїй п’єсі "Переживака", яку поставили на сцені театру імені Марії Заньковецької у межах Фестивалю перших п’єс у Львові Театру Ветеранів.
"Найсмішніше, що згодом мені телефонував мій командир і сказав, що він лікується у психіатрії у Харкові. Я йому нагадав за тут нашу розмову й він визнав, що не мав рації", — усміхається чоловік.
А тоді йому вдалося за кілька днів потрапити на консультацію до психіатра.
"Був ще один побратим, який був неподалік від нас, коли прилетів той ФАБ. У нього теж почалися психологічні проблеми, був дуже переляканий. Нас повезли до психіатра. Це був дитячий психіатр. Але нас оглянули й поставили діагноз "розлад адаптації", хоча у моїх попередніх діагнозах писали, що є легка форма ПТРС", — каже він.
Лікарня з щурами
За кілька днів командування погодило лікування бійців.
"Ми опинилися у Дніпровській обласній психіатричній лікарні. Цікаве місце… Коли потрапляєш у лікарню, а у твоєму відділенні посеред відділення собача будка з псом на прив’язі, збоку – господарські будівлі, які осипаються і там бігають щурі, то воно трошки так було іронічно. Я не до кінця розумів чи то реальність, чи то зі мною щось не так. З іншого боку я розумів, що багато хворих і система не встигла підготуватися", — згадує Дмитро.
Після такого лікування йому довелося знову повернутися у стрій. Хоча всі бачили, що у бійця лише тимчасове покращення, викликане медикаментозним лікування. Чоловік зрозумів, що крім нього ніхто йому не допоможе, то ж почав обдзвонювати психіатричні лікарні та відділення у Львові й взнавати, чи вони візьмуть його на лікування.
Зрештою, зателефонував у Центр ментального здоров’я при Лікарні святого Пантелеймона. Там пояснили, що візьмуть його на лікування, але потрібна заява від пацієнта, від родини й погодження з частини. Найважче було отримати дозвіл з частини.
"Мені сказали повертатися у частину. Я розумів, що мій стан не покращився і не знав, що робитиму в такому стані. Мені відповіли, що подадуть мене в СЗЧ. Що таке СЗЧ у 2022 році мало хто знав. Мені було дуже складно в той момент. Але пішов з речами на маршрутку й поїхав у Краматорськ. Я у такому відчаї був тоді. Наш медик сказав мені, що я приїхав з того лікування ще в гіршому стані, ніж був", — каже ветеран.
На щастя, за кілька днів у частині погодили лікування й Дмитро зміг приїхати до Львова. Каже, що тут, в Лікарні святого Пантелеймона, вперше отримав якісне лікування.
"Це був вересень 2022 року. Цивільне відділення, військових зі мною було троє чи четверо. Тут зі мною почали говорити, цікавитися що сталося, як сталося. Почав працювати з психологами. Та й просто така реабілітація, що можеш вийти й кави попити, можеш піти до церкви помолитися, чи в магазин вийти. Це теж допомагає. Я дивився на лікарів і розумів, що їм теж складно. Вони працювали в цивільній психіатрії, а тут їм почали розказувати про смерть. Це — складно", — говорить чоловік.
Пригадує, те, що саме у Львові його почали слухати й не знецінювати його досвід, йому допомогло у подальшій психологічній реабілітації. А також, звісно, умови, де вже не було собачої будки та щурів. Хоча, каже, сон досі налагодити не вдалося.
Цивільне життя
Після кількох лікувань у психіатричних відділеннях у різних шпиталях військово-лікарська комісія визнала Дмитра непридатним з виключенням з військового обліку. У квітні 2023 року він звільнився зі Збройних сил.
"Після цього я продовжив психотерапію та лікування. Мене й досі гризе, що я хотів бути корисним, а вийшло так як вийшло. Зате тепер я знаю, де насправді можуть допомогти, а не для "галочки" – каже ветеран.
Влітку 2023 року він почав шукати своє місце у цивільному житті. Спробував вивчитися на помічника ветерана.
"Але представник навчального закладу сказав: у нас ніякої програми немає, якось буде, йдіть та вчіться. Мене це дуже розчарувало. Тому я від цього відмовився", — говорить чоловік.
Ветеран Дмитро Ільїн. З архіву Дмитра Ільїна
Вирішив долучитися до команди друга і разом вдалося масштабувати справу з виготовлення меблів.
"Мене мучило, що я в часи війни не займаюся суспільнокорисним. Були думки знову мобілізуватися. Так, подавав заявку в "Азов". Мені відповіли: ти молодець, ти вже ветеран, ти все що міг, вже зробив. Подав ще в декілька, так само відмовили. Крім того, моя психологиня пояснила мені, якщо я повернуся, то можу нашкодити не тільки собі, але й підрозділові", — розповідає Дмитро.
До аргументів додалося й те, що він як волонтер повіз авто побратимам у Запоріжжя. Заночувати довелося у передмісті Запоріжжя з побратимами.
"А там шахеди, десь КАБи прилітають, балістика. Я цілу ніч не спав, ані хвилинки. Тоді я зрозумів, що я не дам собі ради знову", — зізнається він.
Ветеран допомагає ветеранові
Зараз Дмитро є кар’єрним консультантом проекту Unit 6.0, де ветерани допомагають іншим ветеранам здобути нову професію та знайти роботу у цивільному житті. Але шлях до цієї позиції в його житті був теж не швидким.
Через одну з соцмереж йому вдалося потрапити на консультацію до кар’єрного консультанта.
"Я хотів працювати на оборонку. Під час зустрічі з кар’єрним консультантом я сказав, що хотів би працювати з ветеранами, тому що маю ось такий досвід. І він мені порадив піти вчитися на кар’єрного консультанта. Але треба було того ж дня пройти три співбесіди. Я пройшов ці співбесіди, мене взяли. Почалося моє навчання тиждень онлайн і три тижні офлайн. І це змінило моє життя", — каже ветеран.
Згадує, що коли ще перебував на службі, познайомився з побратимом-мінометником, який у цивільному житті виявився лікарем-психіатром Олегом Фітькалом.
"Я з ним досі товаришую. Він мені сказав: "Ти лікуєшся, пробуєш різні ліки, різні стаціонари, працюєш з різними психологами. Але тобі нічого не допоможе, доки ти не знайдеш свого інтересу в житті". Я пробував різні хобі. А коли потрапив на це навчання, я зовсім по іншому на світ подивився. Тут ти живеш з іншими ветеранами, тобі викладають інші ветерани. Це велика група зі спільними інтересами", — ділиться Дмитро.
І вже з березня цього року Дмитро надає кар’єрні консультації ветеранам. За його словами, ветеран, який потребує допомоги, може зареєструватися на платформі Reskilling Ukraine та заповнити заявку. Також до нього звертаються через знайомих.
"На війні я був без року тиждень, а ось по лікарнях належався дуже багато. Тому знайомих ветеранів маю купу. Коли вони просять мене допомогти знайти їм роботу, кажу, що роботу дати їм не можу, але можу допомогти попрацювати над собою, дослідити, що ти можеш, що ти хочеш і чого потребує ринок. У людини може бути первинний запит, але я по собі знаю, що цей запит у процесі роботи може змінитися. Коли ти починаєш себе досліджувати, то розумієш, що ти багато що можеш, що твій військовий досвід дає певні переваги", — пояснює кар’єрний консультант.
Каже, що після навчання роботу шукав місяців п’ять. Пройшов безліч співбесід. І зараз цією роботою дуже задоволений. Наразі він працює з п’ятьма ветеранами.
