За інформацією: Суспільне Львів.
2 травня морський піхотинець Вячеслав Мойсєєв, разом з побратимами, які проходять реабілітацію у Львові, проїхав на коні по площі Ринок з нагоди 770-річчя Львова. Чоловік каже, рік тому, перебуваючи в полоні, він не міг про це навіть мріяти.
Про це звільнений з полону військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти Вячеслав Мойсєєв розповів Суспільному.
Війна почалася. На нас Росія напала
До морської піхоти Вячеслав доєднався у жовтні 2021 року. Каже, що хотів служити саме в цьому підрозділі. До того мав досвід служби в АТО-ООС з 2018 року.
"До морської піхоти добирали як у космонавти. Здавали фізо – 25 раз підтягнутися, три кілометри та сто метрів бігу. Вже не згадаю свого результату, але норму виконав", — каже він.
І додає, що зараз ще не намагався бігати. А ось підтягуватися вже починає, але тільки на спеціальних реабілітаційних тренажерах.
На початку повномасштабного вторгнення Вячеслав перебував у Маріуполі. Його, як ще недосвідченого морпіха відрядили до штабу бригади у роту охорони. В ніч з 23 на 24 лютого він якраз перебував у наряді.
"Я перебував на даху. О другій ночі розпочалися обстріли. Почалися артилерійські вибухи, неподалік було як заграва. Потім все затихло. А о четвертій ранку знову почалося. Летіли ракети на нас, літаки. Під час АТО теж були бої, але тривали до двох годин. А тут як почалося, то вже не закінчувалося. Авіація сильно нас бомбила. До мене піднявся командир роти й сказав: "Почалася війна. На нас напала Росія", — згадує чоловік.
Протягом тижня морпіхи перебували біля свого штабу.
"На дах підіймалися з РПГ та збивали їхню авіацію. Вони летіли дуже низько. Ми збили один літак. Здається, він заходив на удар. Також збили вертоліт. Він обстрілював наш блокпост. Двері там були відчинені й з того вертольоту їхнє телебачення фільмувало їхній наступ. Ми і його збили, він кудись в море упав", — розповідає Вячеслав.
Зв'язок на той момент ще був. То ж чоловік писав мамі, що у нього все добре й підстав хвилюватися за нього нема.
Через тиждень їх зняли з позицій й перевели на завод "Азовелектросталь", щоб зайняти кругову оборону міста.
"Це околиця міста. Там дорога на Волноваху, великий терикон і за териконом село Старий Крим. Там була моя позиція. Ми заступали в наряд по чотири години: чотири години чергуєш, чотири — відпочиваєш. Там нас з мінометів накривали. Авіація залітала раз в день завод бомбити. Й корабельна артилерія бомбила з трьох точок", — пригадує він.
Оборона Маріуполя
Обороняючи Маріуполь, Вячеслав зазнав близько 13 контузій. Поранення осколками він не рахує.
"На початку ми перебували у офісній будівлі "Азовелектросталі". Там бункера не було. Це нова будівля. Наші позиції були на верхніх поверхах", — каже морпіх.
Того дня він перебував на чатах, коли російська авіація скинула на цю будівлю бомбу.
"Я якраз відволікся на повідомлення на телефоні. Витягнув телефон, щоби подивитися. Не встиг навіть відкрити. І тут прилетіла ракета. Я навіть нічого не почув та не зрозумів. Відразу в очах ніч настала. Розплющив очі вже від того, що мене кудись волочуть. Будинок склався. Мене осколками посікло. Я почав пручатися, шукати телефон. А мені кажуть: "Який телефон? По нас приліт!". Я знову втратив свідомість й прийшов до тями, коли медсестра надавала мені допомогу", — згадує він.
На чатах з Вячеславом було два побратими. Прийшовши до тями, він повернувся до того будинку.
"Богдана вже виносили, у нього щось з ногами було. Я оббіг руїни, знайшов кулемет наш, витягнув його. Стрічку порвало, але кулемет цілий. Піднявся вище й побачив свого напарника, Діму. Його привалило будівельним блоком. Важкий той блок, я не знаю як я зміг його підняти, відкинув в бік. Він отямився й почав кричати від болю. Підбігли наші й витягли його. Обох відвезли у шпиталь", — розповідає чоловік.
І додає, що обидва його побратими ще досі перебувають у полоні.
Вячеслав Мойсєєв під час служби у морській піхоті. З архіву Вячеслава Мойсєєва
В перші дні оборони міста військовослужбовцям видавали сухпайки, попереджаючи, що одного пайка має вистачити на три доби. Але на другому тижні оборони вони закінчилися. Вдалося знайти макарони та якісь крупи.
"Варили й видавали спочатку по одному стаканчикові пластмасовому як супчик на добу. Потім доза зменшувалася, давали по пів стаканчика. А води не було. Ходили по заводу, шукали воду. Все, що знаходили, зносили докупи й ділили на всіх", — каже Вячеслав.
Зв’язку на заводі не було. Щоби написати мамі повідомлення чоловік пробігав раз в тиждень кілометр до місця, де був зв'язок. Пробігати доводилося під обстрілами. Писав, що у нього все добре. Відповіді приходили відразу, вдома ці коротенькі повідомлення дуже чекали.
"З нами на заводі були й молоді пацани, років по 18-20, оркестр. Вони теж потрапили в полон", — говорить він.
Ти – морпіх? Гідний супротивник
За словами військовослужбовця, в ніч з 10 на 11 квітня вони отримали команду сформувати колону й іти на прорив в бік Волновахи, а звідти – в бік Запоріжжя.
"Ми тільки виїхали з заводу… Таке враження, що нас там вже чекали. Втрати були великими. Коли ми повернулися й підрахували, то виявилося, що десь 500 осіб залишилося там", — каже боєць.
Наступної ночі українські захисники знову пішли на прорив. Броньованої техніки вже майже не було. Хтось перевдягнувся у цивільне й пробував пройти обхідними шляхами. Цей прорив теж виявився невдалим. Ворог розбив техніку, яка залишалася.
"Повернулися на свої позиції. Після першого прориву з комбригом пропав зв'язок. Командування на себе взяв командир першого батальйону. Було вирішено переїхати на завод Ільїча. По дорозі ми потрапили в засідку й потрапили в полон", — розповідає Вячеслав.
Каже, перед цим виїздом військовослужбовці помилися, поголилися й вбралися в чистий однострій.
"У мене був новий однострій. Ми вирішили, що якщо загинемо, то хоча б пристойно виглядатимемо", — каже морпіх.
Згодом у полоні його змусили зняти одяг та покласти у мішок, на якому написали його прізвище. Коли повертали з полону, то у цьому мішку виявився однострій російської армії зовсім іншого розміру. Хтось привласнив одяг Вячеслава.
"Ми їхали в бортовому КрАЗі. Три колеса вже пробиті. Ледве їхали. А їх було дуже багато. Три або чотири кулеметних розрахунки було. Й група снайперів на нас чекала. Попередили, що зайвий рух і по нас будуть стріляти. У мене на однострої було написано "морська піхота". До мене підійшов їхній офіцер. Каже: "Ти моріх? Я – теж. Ти – гідний суперник", — згадує чоловік.
Це було 12 квітня 2022 року.
Ласкаво просимо у пекло
З Маріуполя військових полонених перевезли у Сартану й помістили в бараки колишньої овочебази. Наглядачами там були "денеерівці". Вони обшуковували українських захисників й забирали ремені та взуття. Наступного вечора їх перевели в Оленівку.
"Там нас били сильно. Наскільки я знаю, то трьох наших забили до смерті. Я після їхньої "прийомки" не міг ходити місяці два. Били сильно по ногах та спині. Тричі я втрачав свідомість під час цього. Там було жорстко", — розповідає Вячеслав.
Окрім побоїв захисники потерпали від спраги.
"Води нам не давали. Приносили пляшку півтори літрову. А нас там 900 осіб було. Ми збирали конденсат з даху. Їсти трохи давали. А ось на видачі хліба хтось з наших полонених був, то вони хліба не шкодували. Але я їсти не міг, мене увесь час нудило після контузії", — каже він.
Щовечора за списком російські військові забирали частину військовополонених і вивозили невідомо куди. Через тиждень у цей список потрапив і Вячеслав.
"Ми думали, що на обмін їдемо. Вони й самі казали : "Вас скоро обміняють". А завезли мене в Суходольськ. Завантажили у "пазики" й повезли. Я ледве зайшов у автобус, ноги були сині від побоїв. Але в Суходольську до нас ставилися добре: нормальні порції їжі давали, не били", — говорить чоловік.
А ще через тиждень вночі його забрали, зав’язали руки й очі та кудись повезли. Всю ніч їхали.
"Напевно, ми переїжджали митницю. Мабуть, нас завезли в Росію на аеродром. Завантажили нас у літак й повезли далі. Години три летіли. Коли я підходив до літака, один з наглядачів спитав, чому я кульгаю. Я сказав, що маю вивихи. Не казав, що мене побили. Він каже: "Зараз ми тебе акуратно посадимо". Й зробив мені підсічку, я впав на задницю. Ось так посадили", — гірко усміхається морпіх.
У літаку полонених посадили "ялинкою", це коли одна людина розсовує ноги, а їй між ногами сідає інша. І так – всі рядком.
"Так нас всіх утрамбували. Сиділи ми на підлозі в літаку, вантажний, певно. А коли приземлилися, нам кажуть: "Ось він, ваш Київ. Ласкаво просимо у пекло", — згадує військовослужбовець.
Я захищав свою країну
З того моменту й до визволення 23 травня 2025 року Вячеслав перебував у СІЗО у Вязьмі Смоленської області. Всього там утримували близько 218 українських військовослужбовців.
"А там було жорстко. Забивати на смерть — не забивали, але били кийками та електрошокерами", — каже він.
Коли новоприбулих привезли, їх постригли й поголили.
"У мене щетина жорстка. Намагалися мене поголити машинкою, їм не вдавалося. Взяли запальничку і спалили мені все. Потім була кожного ранку перевірка. І так били, і шокерами. Казали: це вам заряд енергії", — розповідає чоловік.
Протягом трьох років поспіль морпіха увесь час викликали на допити.
"Питали: чого воюєш, чого служити пішов. Я їм кажу: так ви теж служите, що поганого в тому, щоби служити? Тоді вони: а чого воюєш проти нас? Я кажу: батьківщину захищаю. За ці слова мене били до втрати свідомості. Збивали з ніг і потім ногами забивали. Кожного разу, коли я відповідав "батьківщину захищаю", били сильно. І шокерами били. Шокери у них мощні. Якщо так вдарить, то опік залишається. А якщо притримає, то колодою падаєш і на підлозі трясешся", — згадує військовослужбовець.
День в полоні починався о шостій ранку та закінчувався о десятій вечора.
"Підняли, співаємо їхній гімн. Зарядка, знову – гімн. До сніданку – гімн, після сніданку – гімн. І так цілий день. Окрім того, коли їм прийде до голови, то змушували співати гімн. Також кожного тижня змушували вчити їхні вірші та біографії радянських маршалів", — каже Вячеслав.
У полон він потрапив з вагою 86 кг, через два місяці вже важив 45. Також наглядачі змушували в’язнів стояти в позі асани "дерево", на одній нозі.
"Годинами стояв. Годину, дві. Впав, встаєш і знову стоїш. Якщо не встаєш, відчиняються двері й усі в камері биті", — говорить він.
Від таких "вправ" у нього набрякли ноги. Чоловік попросився до медика.
"Вона подивилася й каже, що це в мене від куріння. А ми цигарок в полоні навіть не бачили", — згадує морпіх.
Опалення в камері не було, щоб не змерзнути й не захворіти, військовослужбовець відтискався від підлоги. За раз міг зробити 200 відтискань. Наглядачі, коли це побачили, змусили його відтискатися ще. Нарахував майже 370.
"Якби не зробив, то били б шокером. А шокером били куди-небудь: і в руки, і в ноги, і в спину, і під нігті засовували ті вусики, і в геніталії", — каже Вячеслав.
Іншим разом він попросився до стоматолога, бо болів зуб. Але замість медичної допомоги його знову били шокером.
"Я три дні просився до стоматолога. І кожного разу отримував побої та шокером. Нарешті приїхала лікарка, мене спитали чи я піду до неї. Я пішов. Вона подивилася й каже, що я вигадую. Але я не вигадував. Тоді вона взяла щипці й почала рвати зуб. Без наркозу. Щипці зламалися, вона взяла інші й витягла зуб. Але не той, що болів. Той, що болів мені потім вилікували вже після повернення з полону", — згадує боєць.
Коли полонених тільки привезли в СІЗО, їм дозволили написати листа додому. Дали взірець, хлопці написали, листи зібрали. Мама того листа так і не отримала. На другому році ув’язнення Вячеслав попросив дозволу написати листа додому знов.
"Мені сказали: зізнаєшся у воєнному злочині, тоді дозволимо. Злочин треба було вигадати самому. Наприклад, що я брав участь у розстрілі цивільного населення мешканців Маріуполя. Цей злочин мені намагалися нав’язати і під час допитів. Я відмовився", — говорить він.
Один раз за ті три роки чоловік отримав листа від сестри.
"У грудні 2024 року приїхав їхній представник з прав людини. Роздали нам листи й пакети, сказали, що це передачі від наших рідних. Там були цукерки в обгортках з українських цукерок. Ми відкриваємо, а там – їхні. Поміняли вони", — каже він.
У листі сестра писала, що мама хворіє, вона виїхала в Польщу. В цьому ж листі був її номер телефону. Вячеслав вивчив його напам’ять. І саме на цей номер він подзвонив, коли повернувся додому, в Україну.
Мрії про дім
Каже, втриматися в полоні та не зійти з глузду йому допомагали думки про дім та мрії.
"У мене є будинок, дуже старий. Його мій прадід побудував з саману. Мав солом’яний дах, але його замінили ще до мого народження. Ремонт робили, коли батько був ще молодим. Він заліз тоді на дах і під стріхою знайшов старий револьвер та шаблю. Коли я його перереєстровував у сільраді, то знайшли записи за 1912 рік. А будинок побудували років за 50 до того", — каже Вячеслав.
У камері в думках він блукав цим будинком, робив там ремонт й мріяв, як житиме там. Ще мріяв про мамині плачиндиПлачинда — виріб із листкового, переважно прісного, тіста плескатої форми, із сирною, гарбузовою начинкою тощо або без неї, різновид пирога. та вертутиВертута — печиво з коржа, змазаного начинкою і скрученого трубочкою, також рулет, пиріг із витяжного тіста. .
"Вже коли я був у шпиталі після звільнення, вона телефонувала й спитала, що мені привезти. Я сказав. То вона цілий ящик цих плачинд привезла й солодке. Сама зробила. Я їх потім роздавав всім, хто був у шпиталі. Ще й черешні цілий ящик привезла. Я з усіма поділився", — згадує чоловік.
Після звільнення йому смакувала вся їжа. Бо в полоні годували рідким супом та водичкою, в якій запарювали гречку.
"Перший обід після звільнення не пам’ятаю. А у шпиталі дали гречаний суп. Густий такий. І якщо хотів добавки, то не шкодували. Але шлунок в полоні зовсім зсохся", — говорить морпіх.
Пішки в Україну, не озираючись
23 травня 2025 з російського полону додому повернулося 303 українських захисники. Вячеслав – один з них.
"Того дня нас вивели з камер. Ми ходили у їхній тюремній робі, такій у смужки, старій та обідраній. А того дня вбрали нас у нову й чисту. Пофотографували нас. Ми й не зрозуміли чого. Думали, що будуть перекидувати в інше СІЗО. А після обіду знову вивели, дали пакети з нашими прізвищами й сказали, щоби переодягалися. У моєму пакеті була їхня, кацапська, форма й взуття якесь. У мене 39 розмір взуття, а там було 43 розміру. Я потім помінявся з побратимом, бо йому видали замалі", — розповідає він.
Тих, кого назвали, вивели у двір, зав’язали руки й очі та повантажили в автозаки.
"Я сидів скраю коло конвоїрів, чув їхні розмови: проїхали таке перехрестя, ще якесь місто. Й приїхали в Кубинку під Москвою. Вони кажуть: треба чекати, що літак з Пермі не прилетів. Я думав, що нас в Перм будуть перевозити. Ми довго чекали, вже ранок настав. Холодно було", — згадує морпіх.
Всіх завантажили у десантні літаки. Чоловік трохи зсунув пов’язку з очей, щоби бачити, що діється.
"Летіли години зо дві. Нас вивели з літака, дозволили зійти зі смуги. Розв’язали нам руки й зняли пов’язки з очей. Дивлюся: стоять автобуси з білоруськими номерами. Ми зраділи, але поки не перетнули кордон, то не розслаблялися", — усміхається Вячеслав.
Згодом їх посадили в автобуси. Коли виїжджали з аеропорту, він прочитав назву: Гомель. На кордоні українських захисників висадили з автобусів та показали напрямок куди йти.
"Метрів 500 йшли, може й більше. Йшов радісний. Болю в ногах вже не відчував, хоча після полону біль в ногах зник вже аж через пів року. Йшов не озираючись. Дивився навкруги: ліс, небо. Я три роки сидів під замком, не дозволяли навіть на сонце глянути. А тут все навколо таке гарне, яскраве, в очах рябить", — згадує чоловік.
Додому зателефонував вже зі шпиталю, коли помилися, поголилися, переодяглися й поїли. Родині сповіщення про визволення Вячеслава з полону прийшло після цього дзвінка.
"Мама передзвонила. Я не зміг з нею довго говорити, бо вона почала дуже плакати. Я не міг це чути. Мама збиралася відразу їхати до мене. Приїхала вже через тиждень, коли дозволили. Знову плакала", — каже він.
Вячеслав Мойсєєв після повернення з полону. З архіву Вячеслава Мойсєєва
Реабілітація
Зараз Вячеслав у Львові проходить реабілітацію. Окрім того, що виконує всі приписи лікарів, адже після звільнення з полону мав операції на внутрішніх органах, грає у петанк та у театрі "Незламних".
"У травні будуть змагання "Unbroken Games". Я беру участь з петанку. Також долучився до ветеранського театру "Незламні". Якраз у нас була прем’єра "Директор ліфта". Ходжу на репетиції — 8 та 9 травня матимемо виступ", — говорить морпіх.
Вячеслав Мойсєєв під час іпотерапії. З архіву Вячеслава Мойсєєва
Також долучився до роботи театру арт-центру Jam Factory.
"Дали нам завдання написати фантастичну історію про майбутнє. Я й написав таке. 2035 рік. Війна давно закінчилася. Москва, площа Степана Бандери. На баштах кремля тризуби та українські прапори. В мавзолеї водять екскурсії. Там лежить Путін. Коло нього стоять Шойгу та Медвєдєв й витирають скло труни, бо люди проходять і плюють на нього. На площі у клітці сидить Янукович. Над ним щодня йде суд. Люди закидують його гнилими помідорами та тухлими яйцями. Щодня йому виносять смертний вирок", — розповідає він.
Окрім того йому подобається іпотерапія. Каже, що вже кілька разів їздив кататися на конях. А в день святкування міста проїхав на коні площею Ринок разом з побратимами.
