За інформацією: Суспільне Львів.
На початку повномасштабного вторгнення Андрій Василишин не бачив для себе іншого шляху як мобілізуватися до ЗСУ та захищати Україну. І навіть коли за рішенням військово-лікарської комісії, після двох років перебування у війську, його визнали непридатним, знову почав шукати, де б міг стати корисним для своєї країни.
Про це ветеран російсько-української війни, програміст та студент Українського католицького університету Андрій Василишин розповів Суспільному.
Командир взводу піхоти
24 лютого 2022 року Андрій прокинувся о четвертій ранку від дзвінка товариша, який повідомив, що почалося повномасштабне вторгнення.
«Я очікував цього ще з минулого року. Я бачив, що до наших кордонів стягнуто дуже багато російських військ, стежив за публічними виступами політиків. Розумів, що просто так такі кроки не робляться», — каже він.
Готуючись, онлайн вивчав досвід інших військових про те, як працювати в обороні, ходив у спортзал, згадував, чого навчали на військовій кафедрі у виші.
«Я хотів ще у 2014 році мобілізуватися. Але тоді не зважився. Мені тоді було 20 років», — говорить Андрій.
Тож коли прочитав новини про повномасштабну війну, вже знав, що цього разу точно піде у військкомат.
«Хоча у нас вже був складений план дій що робити, але хвилювання відчував», — зізнається він.
План був простий: коли почнеться вторгнення, друг, який живе в Польщі, приїжджає в Україну і вони втрьох – Андрій, його дружина та друг – йдуть мобілізовуватися. Але сталося не так. Друг не приїхав, дружині відмовили в мобілізації. Тож чоловік пішов до війська сам.
«Я трохи занепав духом. Бо коли йдеш не сам, а з кимось, то це не так страшно. І я не хотів, щоби дружина йшла на війну. Вона впиралась, у неї сильне відчуття справедливості було», — каже ветеран.
Крім того, треба було спакувати речі й віддати їх кудись на зберігання, прилаштувати домашнього улюбленця — кота Марса та вирішити інші побутові речі на випадок, якщо вони зараз зайдуть у ТЦК й відразу поїдуть у частину.
«Коло військкомату було багато людей. Там тоді записували в територіальну оборону. Багатьом відмовляли. Мені сказали, оскільки в мене є звання офіцера, то мені треба йти не в тероборону, а в ТЦК. Ми пішли, дружина стала на облік. А мені сказали, що для мене посади немає, записали мої дані й сказали, що як щось з’явиться, то дадуть знати. Ми повернулися додому», — розповідає він.
За кілька днів Андрій знову зголосився до ТЦК. Цього разу запропонували посаду в тиловому підрозділі. Але чоловік відмовився. Тож за деякий час йому запропонували бойову посаду. Це вже був червень.
«Сказали, що є можливість поїхати на навчання на HIMARSHIMARS — американська високомобільна реактивна система залпового вогню на колісному шасі.. Я погодився і 29 червня приїхав з речами», — каже ветеран.
Дружина погодилася, що чоловік йде у військо без неї. А ось мама розплакалася.
«Я вже давно вів розмову з мамою. Вона мене відмовляла. Я казав: “Якщо всі будуть відмовлятися, то хто захищатиме Україну?” Вона каже: “Я все розумію, але ти мій син”. Я кажу: “У тебе є ще два сини”. Для мене це було важливо. Я завжди відстоював українську мову, мені ніколи не було байдуже. Я з 2014 року перестав споживати будь-який російськомовний контент. У 2022 році я думав, якщо я в оцей момент не піду на війну, то хто я після того?», — говорить він.
Андрій Василишин під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Василишина
І додає, що в родині він наймолодший.
А 29 червня 2022 року під час оформлення дізнався, що навчання на HIMARS буде через тиждень. А всі, хто прийшов того дня, стануть піхотою.
«Перед брамою нам сказали: зараз ви ще можете розвернутися й піти. Але як тільки ви зайдете за браму, то вже шляху назад нема. Так я став командиром взводу піхоти. Мені стало страшніше. Тому що піхота — це перша лінія», — згадує Андрій.
Їдемо в Піски
Після навчання чоловік потрапив до 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.
«За нами приїхав автобус. Я дізнався, що місце дислокації нашого батальйону в Запоріжжі. Нам казали, що буде спочатку злагодження не в зоні бойових дій. Але коли спитав людину, яка за нами приїхала, чи ми їдемо в Запоріжжя. Вони кажуть: “Яке Запоріжжя хлопці, їдемо в Піски”», — сміється ветеран.
Протягом усього часу, доки Андрій брав участь у бойових діях, родина не знала точного місця, де він є. Знала, що десь на Донеччині.
«Ми були коло Донецького аеропорту. Бачили повалену диспетчерську вежу, укріплення позицій російських військ, багато брухту. Цю позицію наша бригада утримувала ще з 2014 року. Але там сильно не роздивишся. Бо ти ведеш спостереження і через кілька секунд починають працювати у твій бік кулемети або снайпери», — каже Андрій.
Російський танк прицільно бив по бліндажу.
«Бліндаж міг довго триматися. Але за два тижні нам знищили шість бліндажів з десяти», — згадує чоловік.
Андрій Василишин під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Василишина
Під перший обстріл він потрапив відразу по приїзду.
«За мною приїхали на “Ланосі”. Ми їдемо тією дорогою, бачиш знищену техніку, щось горить. Я бачив як працював наш танк по позиціях росіян. Ми перечекали поки він відпрацює, бо нам треба було через міст переїхати. Там відпрацював, розвертається і на повних газах від’їжджає, бо зараз прилетить у відповідь. Тоді було страшно. Мене зустрів головний сержант, схопив мій баул і каже бігти швиденько. Я біжу й бачу: дерева стесані від бойових дій», — говорить він.
Тієї ж ночі Андрій мав вийти на своє перше чергування.
«Командир роти ознайомив мене з картами, де ми є, де – ворог. Показав сліди прильотів та наслідки обстрілів. У мене очі квадратні, я це все переварюю в голові. Він каже: “Та нічого, звикнеш”. Казав, що мене навчать, щоби я відрізняв виліт від прильоту, коли треба ховатися та як поводитися загалом. Наступного дня я вже міг відрізнити виліт від прильоту, передавав по рації спостереження», — згадує ветеран.
Під час служби Андрій кілька разів змінював позивний. Спочатку його назвали Васильком, потім запропонували Програміст. Але зупинилися на Юрист.
«Деякий час я був Юристом. А згодом я служив на Одещині, то там мені дали позивний Бандера. Бо там, переважно, були зі східних регіонів. Це було приємно, але я вважаю, що це завелика честь для мене, що я не заслуговую на таке велике звання», — каже він.
Зустрічі на війні
У грудні 2022 року чоловік потрапив в район Бахмута.
«Ми приїхали й побачили вже руїни. Тоді вже й в Костянтинівці було багато прильотів. Пам’ятаю заправку на виїзді з Костянтинівки. Там каву можна було класну випити, з багатьма побачитися», — говорить Андрій.
З товаришами чоловік спілкувався у месенджерах й, каже, інколи вдавалося зустрітися із тими, з ким дружив у мирні часи.
«Мій товариш служив у 125 бригаді. Ми сконтактувалися, він питає: “Ви де?”. Я відповів шифрами. А він: “І я тут недалеко”. Давай зустрінемося. Ми зустрілися в Краматорську, попили кави, поспілкувалися», — згадує він.
Андрій Василишин із побратимами заїжджає у Донецьку область. З архіву Андрія Василишина
На війні випадково зустрівся з побратимом, який вчився свого часу у фізико-математичному ліцеї Львова, як і Андрій.
«Він десантник. Ми знайомилися, він підходить до мене й питає: “Ви у фізмат ліцеї не вчилися?”. Він виявився на рік молодшим. Ми розговорилися, позгадували. Але після того ми контакт втратили», — каже ветеран.
Тривалий час також підтримував зв’язок з Мар’яном Клімовським, однокласником, який служив у морській піхоті. Про те, що товариш загинув, чоловік дізнався через кілька днів.
«Для мене це стало великим ударом», — ділиться чоловік.
Війна не відпускає
З війська Андрія списали з діагнозом ПТСР. Згадує, що почалися проблеми зі сном, перестав спати, з’явилися панічні атаки.
«Воно проявлялося після того, як я вперше вийшов з зони бойових дій. Я стояв у строю, нам щось розказували. Я відчуваю, що у мене якісь зірочки перед очима починають бігати, закладає вуха, нудить. Я втрачаю свідомість. Зі мною до того ніколи такого не було», — каже ветеран.
А перед тим були сильні бої.
«Це ще в Пісках було. Був наступ російських військ. Вони прорвалися й ми мали багато поранених та загиблих. То був серйозний бій, оскільки вони просочилися, ми всі в бойовій готовності. Частина пішла, щоб відбивати втрачені позиції та евакуйовувати поранених, частина – на виконання інших завдань. Був танковий бій. Канонада йшла цілодобово. Прилітало прямо по наших позиціях. Все труситься, на тебе все сиплеться», — згадує Андрій.
Андрій Василишин під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Василишина
Адреналін тоді аж зашкалював. Тому чоловік не відразу зрозумів, що зазнав сильних контузій. А коли за кілька днів бригаду відвели на відпочинок, днів за три, він втратив свідомість. Медики привели до тями й відправили далі на службу.
«Але чим далі від зони бойових дій, тим сильніше це проявлялося. В Одесі ми жили на полігоні, там йшли постійно навчання. Я з бліндажа майже не виходив, мене трусило, дуже сильно на мене це впливало. Вночі снилися жахи або не міг спати. Або було так, що я йду і голова крутиться. Це було постійно», — ділиться він.
Під час відпустки чоловік звернувся до психіатра. Потім час від часу зідзвонювався, коли перебував у зоні бойових дій.
«Коли був у відпустці, хотів спати одягнений і тільки в спальнику. Не хотів нормально на ліжку спати. Високий тиск був. Звернувся у шпиталь, мене прокрапали. Лежав у кардіології, потім скерували у неврологію, щоб зняти оті головокружіння. Я пройшов ВЛК. Психіатр мені запропонував лягти в стаціонар. Я погодився, бо мені було погано. Лікарі здивувалися, бо більшість військових бояться лікуватися в психіатричному відділенні. Після лікування та за рішенням ВЛК мене визнали непридатним до служби у війську. Я був щасливим від цього», — розповідає ветеран.
Розповідає, що повертатися в цивільне життя було важко.
«У зоні бойових дій у мене відключилися всі емоції. І це стало проблемою, коли я повернувся. Їх треба було включати, це складно і я досі їх не до кінця включив. Ти стаєш черствим дуже. Ти звикаєш до смертей, до жахів війни. Мозок тебе захищає від усього. І в мирному житті ти постійно себе почуваєш у небезпеці та реагуєш на речі, які тобі нагадують війну. Ти думаєш про виживання навіть там, де не треба про це думати», — каже він.
Після звільнення Андрій відразу поїхав з дружиною у Карпати на кілька днів. Й помітив, що перебуває постійно в напрузі та стежить за всім навколо. Також роботодавець, повідомив, що згортає свою діяльність в Україні. Ветеран втратив роботу, на яку сподівався. Але йому вдалося знайти іншу.
«Вони зрозуміли мою ситуацію й не вимагали від мене дуже сильного включення. Мені це потрібно було, тому що мені дуже важко було повернутися до програмування, були проблеми з концентрацією. Я не міг нормально працювати. Вони дали мені час на розкачку», — говорить чоловік.
Також поступив на навчання на магістерську програму в Український католицький університет.
«Я прийшов сюди на якісь курси з програмування. Мені сподобалося і я почав цікавитися, скільки тут навчання коштує. Мене цікавила бізнес-школа. Зрозумів, що не потягну фінансово й відкинув це», — каже він.
Натомість все частіше й частіше приходили думки про повернення в армію. Особливо багато Андрій думав про це, коли знову й знову снилася війна.
«У мене вже були вечори, коли я вже майже писав своєму колишньому командирові роти чи є у них вакансії, бо я хочу повернутися. Стримував себе, обговорював з психологом. Так мене кидало тривалий час. Я не бачив сенсу у цивільній роботі і навіть у своєму існуванні. Я хотів бути корисним Україні й мені совість не дозволяла під час війни сидіти вдома. Я вже ухвалив рішення, але вирішив підійти до нього відповідально й поцікавитися у інших знайомих які є посади у війську. Поговорив з одним знайомим, він знав, що я пройшов. А він каже: в цивільному секторі є багато роботи для України», — розповідає чоловік.
Тоді Андрій спробував себе в роботі у львівському комунальному підприємстві «Зелене місто», яке займається управліннями відходами у Львові. Проте дуже скоро зрозумів, що йому не вистачає певних знань та компетенції. А також звернувся за компенсацією для ветеранів на навчання. Й пішов складати іспити.
«Я мав тоді заплановану поїздку за кордон на відпочинок. Я її скасував, бо іспит був того самого дня. Вирішив, що іспити – це важливіше. Вчитися нелегко, але дуже цікаво. Я вже казав, що після завершення навчання поступлю ще на якусь програму», — каже Андрій Василишин.
