За інформацією: Суспільне Львів.
Після підриву на міні у Серебрянському лісі Віталій Біляк втратив свідомість й прийшов до тями аж через три місяці у львівському шпиталі. Коли побачив себе в дзеркалі, каже, не впізнав.
Про це ветеран російсько-української війни Віталій Біляк розповів в інтерв’ю Суспільному.
На війну у 18 років
Віталію було всього 18 років, коли він вирішив укласти контракт з Національною гвардією та поїхати на війну.
"Я закінчив правничий коледж, поступив навчатися в Інститут психології та права при "Львівській політехніці", перевівся з денного на заочне й вирушив на Схід", — розповідає він.
За його словами, про те, що він перебуває в Луганській області, в районі Кримського, Попасної та Первомайського, батьки дізналися нескоро.
"Батькам я нічого не казав. Закрив рот та й мовчки поїхав. Казав, що навчаюся на полігоні. Коли вже батьки почали питати, що я роблю так довго на полігоні, довелося зізнатися. Якби сказав раніше, то був би вдома кіпіш", — сміється чоловік.
Полігон був недалеко від місця, де живуть батьки. Тож вони, не дочекавшись сина на вихідні додому, зібралися поїхати його відвідати.
"Тоді мені довелося сказати, що відстань між нами понад 1000 кілометрів. Сказав мамі: "Куди ти будеш їхати? Вже скоро ротація, я приїду", — згадує ветеран.
Під час ротацій Віталій підтягував "хвости" з навчання, які утворювалися, поки він був у зоні бойових дій. Коли повертався на ротацію, то на нього очікувало до 12 талонів на раз.
"На лекції я не ходив. Приходив складати іспити й казав: "Та мені вистачить і "три". Викладачі казали: "Якщо добре відповіси, то й "чотири" поставимо. Ставили "чотири", навіть були випадки, що й "п’ять" ставили", — говорить він.
На захист Київщини
24 лютого 2022 року зранку чоловік займався бізнесовими справами.
"Я не спав. Ми завантажили товар у фуру. Пам’ятаю, що у мене о п’ятій ранку завантажується фура і або вона швидше їде й доставляє товар, або я буду винен гроші. А це – мільйон гривень. Словом, фура поїхала. А люди розрахувалися за товар аж через пів року, бо війна і бізнес став", — каже ветеран.
А вже за два дні він був у Києві. Наплічник з одностроєм та бронежилетом вже був спакований.
"Їхали ми через Білу Церкву, а не через Житомир. Нам сказали, що Житомирська траса вже прострілюється. Росіяни за два дні встигли дійти туди. А в Києві – як в пустелі: ні душі, ні автомобіля", — згадує він.
У Києві Віталій доєднався до добровольчого підрозділу "Братство", який зараз є у складі ГУР. Цього разу мама дізналася, що син на війні, вже коли він був там: захисник почав закидувати фотки у соцмережу.
"А що вона зробить? Забере мене звідти? Та вона й так здогадувалася, що я поїду", — усміхається ветеран.
Віталій Біляк під час служби. З архіву Віталія Біляка
24 березня 2022 року Сили оборони звільнили село Лук’янівка Броварського району на Київщині.
"Вони (російські військові, — ред.) зранку варили собі каву. Вона ще теплою була, коли ми звільнили село", — говорить чоловік.
Каже, коли йшов деокупованими українськими селами на Київщині та Чернігівщині, його дивувало те, що зустрічати їх виходили старші люди та крихітні діти, молоді не було зовсім.
"Йдеш по одному селі, яке визволили, по іншому, а там – одні пенсіонери. Молодь, хто не втік, ті не вижили. Росіяни там проводили геноцид нації. Я там багато чого надивився. У Донецькій області такого не було", — ділиться Віталій.
П’ятниця 13-те
13 вересня 2022 року військовослужбовець зазнав першого поранення: осколок залетів у шию.
"Я підсвідомо відчував, що не треба брати участь у цьому штурмі. Але ми — військові, тому треба виконувати накази", — каже він.
Це був контрнаступ й українські військові під час рейду звільнили шість населених пунктів. Участь у рейді брали Національна гвардія України та бійці 103 ТрО.
"Тоді Назар Коваль був на дронах на передньому краї. Ми деокупували Озерне, мали рейди на Діброву та Малу Діброву, на Ямпіль. А в п’ятницю 13-го ми мали робити другий обхід", — говорить Віталій.
Згадує, що того дня біля них розірвався снаряд і один з бійців загинув.
"Він врятував нас, прикривши собою. Потім місяць мене переслідував трупний запах. Найважче — вивести з підсвідомості цей запах. Ти їж, спиш, а він — з тобою", — зізнається ветеран.
Про те, що у нього в шиї осколок від 120-мм міни, він навіть не помітив.
"Ми виносили поранених. Лікарі помітили, що в мене осколок і контузія. Кажуть: треба прокапати. Але я не мав часу на це, у мене бійці на позиціях. Ми здійснили рейд вглибину до противника на 25 км. Я лишився як керівник трьох штурмових груп. Людей не вистачало. Тому керівники двох інших штурмових груп займалися евакуацією поранених. Поки їх не було, я керував операцією. Ми успішно виконали завдання з деокупації Брусівки, Старого Каравана, Озерного, Малої Діброви та Діброви. Згодом ми успішно деокупували Ямпіль, Торське, Невське, Ямполівку, Терни та дійшли до знаку Кремінна. Спільно з 103 бригадою, 25 ДШВ, 95 ДШВ та 80 львівською ДШВ", — каже він.
Віталій Біляк з побратимами. З архіву Віталія Біляка
Три місяці без свідомості
Друге поранення чоловік отримав уже через пів року, перебуваючи в Серебрянському лісі 22 квітня 2023 року.
"Я вже там був як у себе вдома. Їздив і вдень, і вночі, як у себе на господарстві. Й підірвався на міні, повертаючись з позиції", — розповідає Віталій.
Останнє, що він пам’ятає того дня — це вибух. Далі була евакуація, про яку знає тільки з розповідей друзів та побратимів. Так офіцер, який його вивозив, накинув на нього свою куртку, в кишеню якої запхав своє посвідчення. Він вирішив, що офіцера рятуватимуть швидше, ніж солдата. Тому до шпиталя Віталій потрапив під чужим іменем. Волонтери та побратими не могли знайти чоловіка кілька діб, аж поки помилка не виправилася.
"Реагувати я почав десь за два місяці. А коли зрозумів, що я у Львові у лікарні, то й три місяці минуло. Я думав, що я десь на Сході чи в Росії. Бачив, що все біле, ніби в білому тунелі. Згадав, що був на Сході. Тут приходять до мене лікарі й щось говорять. А я думаю: чого ви до мене українською говорите? Я вже зрозумів, що я в лікарні, без ноги. Але думав, що десь в Слов’янську чи Краматорську, де всі російською говорять. Вже потім мені рот розшили, бо в мене рот був зашитий. Я, як себе в дзеркалі побачив, то вжахнувся. У мене зараз голова металева, складена докупи. Рука металева, права нога металева. Ліва – на протезі. Пальці зшили, вже згинаються й розгинаються", — згадує ветеран.
Зараз чоловік проходить реабілітацію. Нещодавно став на протез.
"Вперше на ногу я став після поранення через рік та чотири місяці. Мені рятували ліву ногу. Лікарі, які бачать знімки, то питають, що то в мене за ланцюг від ровера у нозі й дроти та голки. Я спочатку думав, що то зроблене як-небудь наляпали. Німецький хірург приїхав, побачив і каже: "Я би хотів отого фахівця забрати до себе й платити добрі гроші", — сміється він.
Життя після звільнення
Попри важке поранення Віталій продовжує роботи те, чим займався до повномасштабного вторгнення.
"Займаюся бізнесом. Волонтерю, бо ще нема жінки й дітей, щоби мене заспокоїли трохи", — жартує чоловік.
За його словами, відновив свою адвокатську діяльність й допомагає пораненим побратимам.
"Дуже багато ветеранів, які звільнилися, недоотримують належні їм виплати і навіть не знають про це. Наприклад, нещодавно звернувся ветеран з Пустомитів. У нього інвалідність першої групи, він на протезах. Держава йому платить 12 тисяч гривень. А за законом мають платити як мінімум 22 тисячі. Я допоміг скласти йому позовну заяву у суд на перерахунок за всі роки, що йому недоплачували", — каже ветеран.
За свою роботу грошей з побратимів він не бере.
