За інформацією: Суспільне Львів.
Життя в окупації, виїзд із міста через 15 російських блокпостів під обстрілами, біженство у Європі, загибель чоловіка на фронті — усе це пережила Яна Гордєєва за чотири роки повномасштабного вторгнення РФ на територію України. Після загибелі чоловіка жінка повернулася з донькою в Україну та зараз підтримує членів родин загиблих морських піхотинців.
Свою історію військовослужбовиця, представниця патронатної служби 30 корпусу морської піхоти та дружина загиблого морського піхотинця Яна Гордєєва розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Яна з чоловіком Олександром мешкали у Запоріжжі та познайомилися завдяки роботі.
"Мій чоловік був підприємцем, працював по франшизі з "Новою поштою". У нього були свої відділення у Запорізькій області. Я працювала у самій компанії, була помічником менеджера, вела його відділення", — розповідає вона.
На початку знайомства стосунки у них були напруженими.
"Ми недолюблювали одне одного. Я казала, коли він поправить свою корону, тоді я буду з ним спілкуватися. Він говорив, що я неадекватна", — згадує жінка.
Проте спілкуватися довелося, бо того потребувала робота. В результаті такого спілкування зародилась взаємна симпатія, яка згодом втілилася у донечку Олександру.
"Мені було вже 26 років. Я вже хотіла мати дітей. Я йому сказала: ти розумний, гарний. Я хочу від тебе дитину. Він посміявся. Ось таких з жартів і почалися наші стосунки", — розповідає Яна.
Згадує, що Олександр дорожив своєю свободою і не поспішав одружуватися. Хоча донька Олександра народилася у 2019 році. Про свою вагітність Яна дізнавалася перед візитом до лікаря. Каже, зробила тест на вагітність і навіть не подивилася, що він показав, бо її відволікли інші справи.
"Я зробила тест, поклала його до своїх інших речей та пішла до подруг. І тут хтось з подруг помітив, що там дві смужки. Я скинула фотку чоловікові й пішла проводжати подруг. Він почав надзвонювати, та я не відповідала, бо не почула дзвінків. Потім передзвонила. Спочатку він не повірив", — розповідає жінка.
Згодом на УЗД парі сказали, що у них буде дівчинка.
"Він сказав: це буде моя принцеска", — пригадує Яна.
Одружилася пара аж через два роки, у 2021 році.
"Ми гралися з донькою на ліжку. Вона ще маленькою була. Тут заходить чоловік, заносить оберемок зі 101 троянди. Засміявся та сказав, що зрозумів, що разом зі мною він не втрачає свою свободу. Я подивилася на донечку і сказала: нарешті", — сміється вона.
У тому ж 2021 році родина переїхала у місто Василівка (окуповане 28 лютого 2022 року й понині). На той момент вони навіть уявити не могли, що дуже скоро розпочнеться повномасштабна війна і їхнє місто опиниться в окупації.
Останнє спільне фото Яни та доньки з чоловіком Олександром . З архіву Яни Гордєєвої
Початок війни
Зранку 24 лютого 2022 року Яну розбудив дзвінок з роботи.
"Водій сказав, що автомобілі не випускають з терміналів, тому що розпочалася війна. Я кажу чоловікові: "Здається, вони там обкурилися. Поговори з ними сам". А сама почала перевіряти в телефоні новини й побачила, що так, почалася війна", — розповідає жінка.
Яна з чоловіком відразу поїхали на роботу. Вдома залишилися донька з мамою.
"Повз нас в бік Мелітополя та Маріуполя їхала військова техніка. Її було багато. А наступного дня вони поверталися. Тоді починало ставати страшно. Вони говорили, що це — капець", — говорить вона.
27 лютого мешканці міста Василівка почули як дзвонять церковні дзвони. Потім озвалася сирена повітряної тривоги.
"А після того настала страшенна тиша… І почалися прильоти. На нас пішли російські війська", — згадує Яна.
Родина зайшла у свій будинок, щоби сховатися. І вийшли звідти аж 8 березня, коли місто вже опинилося в окупації.
"Навколо все горіло. Вікна відчиняти було неможливо. Доньці було два з половиною роки. Вона знала, якщо починає бахкати, то вона бере навушники, свою соску та пляшечку, біжить у ванну, де для неї було все постелено, й накривається ковдрочкою з головою", — розповідає жінка.
В ці перші дні окупації, коли вся родина ховалася від бомбардувань в одному приміщенні, всі захворіли. Але найважче переносила хворобу дівчинка.
"Не було вже ні електрики, ні води, ні газу. І ліків уже не було. Захворіла дитина і ми не могли збити температуру. Я телефонувала в "швидку", мені давали різні поради, якими я не могла скористатися. Тоді вони мені кажуть: "Ну ми вам радимо молитися", — каже Яна.
Тим часом навколо міста йшли бої. Одного дня залетіла ворожа авіація, відбулося сильне бомбардування.
"Після того настала тиша. Ми зрозуміли, що наших розбомбили", — згадує жінка.
Час від часу у місті з’являвся зв'язок і мешканці повідомляли, де перебувають окупанти й які будинки вони перевіряють.
"Вони заїхали на БТРі. Пішли запитати, куди їм їхати, бо не знали дороги. БТР залишили. Вони думали, що ми з радістю будемо їх зустрічати. Але їм ніхто не відчиняв. У нашому районі жили родини ромів. Малі залізли у покинутий БТР та покрали з нього зброю. От тоді у нас всіх почалися обшуки. Вони шукали ту зброю. Мій чоловік – рибалка. У нас все в камуфляжі: ножі, вудки, рушниця. Я розуміла, якщо до нас прийдуть, то ми нічого не доведемо. Ми все ховали. Благо, що до нас не прийшли", — розповідає Яна.
Окупація
8 березня у місцевих чатах повідомили, що в місто привезуть хліб. Яна вирішила вийти з хати за продуктами.
"Я згадала як бабця розповідала, коли вона стояла в черзі годинами, щоби щось купити. Ми вийшли десь о сьомій ранку, встали в чергу. І десь о другій чи третій годині змогли купити хліб. В одні руки продавали тільки одну хлібину", — каже вона.
Ціни відразу зросли неймовірно. Ціну на буханку хліба у березні 2022 року в окупованій Василівці жінка не пам’ятає. Зате пам’ятає що маленька пачка дріжджів (100 г) коштувала спочатку 120 гривень, а вже за кілька днів за неї просили 500 гривень. (До порівняння, зараз у Львові така пачка дріжджів коштує від 12 гривень). За півторалітрову пляшку води просили від 200 до 300 гривень.
"Коло нас була річка і джерело. Ми туди ходили набирати воду. Але одного разу прийшли, а там миються російські військові. Ми розвернулися й пішли", — говорить Яна.
Згадує, що окупанти встановили комендантську годину.
"На вулиці можна було бути до четвертої пообіді. Якщо ти будеш на вулиці після четвертої — тебе розстрілюють. Ми виходили зранку і бачили розстріляні автомобілі", — розповідає жінка.
"Нова пошта" в перші тижні окупації ще працювала. Тому Яна з Олександром щодня їздили на роботу.
"Ми видавали посилки. Також розвозили і розносили. Люди потребували медикаментів та інших речей, які їм присилали. І ми видавали. Так ми робили поки до нас не прийшли з обшуками на відділення", — каже вона.
Відділення "Нової пошти" у Василівці було розташоване навпроти приміщення поліції, яке відразу зайняли росіяни.
"До нас зайшли з собаками, націлили на нас зброю. Їх було дуже багато. Нас вишикували в ряд і сказали, якщо знайдуть щось, що їм не сподобається, нас просто розстріляють. Вийшов мій чоловік, пояснив, чим ми займаємося. Вони нічого не знайшли", — згадує жінка.
І додає, що в їхньому місті багато мешканців підтримали окупантів.
"Спочатку заїхали одні, потім – інші. Коли були кадирівці, то по одному все відбувалося. Коли приїхали з ЛНР/ДНР, вони дуже злі на нас. Оце їхнє: "Ви тут жили прекрасно 10 років, а ми — ні". Вони так до нас: "Очі в підлогу, я тебе розстріляю". Коли буряти приїхали, вони все масово виносили та крали. Вони навіть не розуміли, що крадуть. Взяли електричні чайники й ідуть щасливі. Я питаю чоловіка: "Їм сказати, що без підставки вони не працюють?" Чоловік каже: "Не треба", — сміється Яна.
Також, за її словами, буряти забрали будинок їхнього знайомого. У сусідів взяли його номер телефону й дзвонили йому, щоб розказати, як вони там хазяйнують.
"Кажуть йому: "Ми тобі тут дах залатали". Він говорить: "Так ви ж його й зруйнували". Вони йому: "Ми тепер тут житимемо. В тебе тут все добре, тільки плита для приготування їжі якась дивна, не працює". Ми бачили, що вони готують собі їжу на вогнищі у дворі. Бо сусід, коли виїжджав, знеструмив будинок на щитку. Вони того не розуміли", — розповідає вона.
Іншим разом окупантів здивувало, що в українців навіть домашні улюбленці мають документи.
"Наші знайомі їхали в авто з песиком. Їх зупинили і кажуть: "Документи на всіх". Знайомі дають документи, в тому числі й паспорт собаки. А він так: "Ну так, у собаки ще й паспорт є?! " Для них таке було незрозумілим", — каже жінка.
Згадує, що росіяни дивувалися, чому місцеві мешканці не хочуть з ними спілкуватися.
"У нас були бабці, які розповідали їм, як ми жили до того, як вони прийшли і знищили наше місто. Вони кажуть: "Коли ми зайшли, ви всі смажили шашлики, ви ж святкували наш прихід". Пам’ятаю, одна бабця каже: "Ти придурок, ми смажили, бо у нас нема вже тривалий час електрики й газу. Ми на вогнищі їжу собі готували, щоб мати щось їсти", — говорить Яна.
За її словами, мешканці питали російських військових, чому вони прийшли. А ті відповідали, бо отримали такий наказ.
"Ми чекали, що ось-ось буде наступ і нас визволять. Але ми так і не дочекалися", — розповідає вона.
Яна із чоловіком Олександром. З архіву Яни Гордєєвої
Вихід з окупації
Через три місяці окупаційна влада вирішила змусити місцевих підприємців платили податки у їхню казну. Строк встановлювали у два-три дні. А хто не сплатив – того очікувало пограбування і розстріл. Тоді подружжя Гордєєвих ухвалило рішення виїжджати.
"Це був кінець квітня, здається, 23 число, шоста ранку. Ми зібралися, взяли маленьку валізу. Їхали я, чоловік, донька, мама чоловіка та кіт. Вільне місце у авто завантажили різними смаколиками, медикаментами й цигарками. Ці речі були потрібні, щоби проїхати блокпости", — пояснює жінка.
Всього родині довелося подолати 15 російських блокпостів.
"Ми під’їхали до першого блокпоста, якщо їхати звідти, то ти хвилин за 20 – у Запоріжжі. Нас там зупинили і якийсь добрий чоловік сказав, що туди всіх запускають, а з іншого боку не випускають і роблять скиди. Люди тікають й вибігають на мінні поля. Ми про це чули. Він нам порадив їхати через Токмак", — говорить Яна.
На кожному з блокпостів колону зупиняли й обшуковували.
"Крім того, що перевіряють документи, вони забирають з авто все, що їм сподобалося. Нас про це попереджали. Їм треба було медикаменти, енергетики, солодощі. А якщо в тебе чогось нема, то викидають всі твої речі з сумок і дають тобі три хвилини, щоби все зібрати. Якщо не встигаєш зібрати й поїхати, то тебе розстріляють", — розповідає вона.
Перед виїздом вони з чоловіком вирішували, чи писати на тілі дитини її дані та телефони батьків. Вирішили не писати. Але між собою домовилися, як будуть в них стріляти, то чоловік бігтиме в один бік, намагаючись викликати вогонь на себе, а жінка з донькою – в інший. На щастя, цей сценарій не довелося застосувати. Проте виїжджати довелося під обстрілами.
"Це був останній їхній блокпост. Він був найстрашніший. Росіяни заходили в автобус, показували пальцем на якогось чоловіка і забирали його. Жінок вони не чіпали. Це я говорю про те, що я бачила. Хлопців забирали з автобусів, було таке, що забирали з автомобілів, роздягали цілком, дивилися татуювання, питали чи служили", — згадує жінка.
Остання дорога під час виїзду з окупації, за її словами, наводила жах.
"Вона така неширока. З обох боків натягнуті канатики і на них – гранати. А внизу – міни. Якщо ти неправильно поїдеш, то – все. У нашій колоні був дядько з Маріуполя, казав, що десь підібрав червоні "жигулі" й ніколи не сидів за кермом. Ми хвилювалися як він там проїде. Він казав, що вони просто вибігли з будинку, хто вижив, сіли в авто й поїхали. Нам пощастило, що він проїхав", — каже Яна.
Але під час того як ця колона їхала, російські військові почали їх обстрілювати.
"Вони по нас стріляють. Ми пробуємо швидше їхати. А вони безупинно по нас стріляли. Вцілили кудись в поле, міни там вибухають, все сиплеться на нас. Перед нами був ще автомобіль, вцілили перед ним, в дорогу. Вибило скло", — говорить вона.
Коли вже під’їжджали до блокпоста, де на них очікували українські захисники, переселенці навіть не зрозуміли, де вони є.
"У нас було багато пробитих коліс. У автомобілях були маленькі діти, немовлята. Наші військові хапали нас і закидували в свої окопи. Бо нас безупинно обстрілювали. А потім нам сказали: "Познімайте оці білі ганчірки". Ми питаємо: "Ми вдома? ". Вони кажуть: "Так". Перевірили наші авто. Ми пропонували їм цигарки чи смаколики, які залишилися. Але вони відмовлялися. Ми плакали й обіймали їх", — згадує жінка виїзд з окупації.
Каже, що все минуло добре. Ось тільки Сашенька, якій на той момент виповнилося два з половиною роки перестала розмовляти.
Життя після окупації
Родина спочатку зупинилася у Томаківці. Згодом Яна з донькою виїхали до Німеччини, а Олександр зупинився на Львівщині.
"Чоловік сказав, що облаштується тут, ми повернемося й тоді він піде служити. Ми планували наше повернення. Це вже 2023 рік був. Залишалося трішки. Але його мобілізували на блокпосту. Він мені зателефонував і сказав. Сміявся, що його ніхто не хотів брати, бо у нього пластина в голові, тиск та головні болі", — згадує жінка.
Після навчання чоловік зголосився стати сапером.
"Він сміючись казав мені: "Сапер гине або через самовпевненість, або через неуважність, або така доля. Так і трапилося. Така доля", — зітхає вона.
Олександр Гордєєв під час служби в ЗСУ. З архіву Яни Гордєєвої
Поки чоловік служив, Яна з донькою мешкали у Німеччині.
"Німці, які нас приймали, дуже хороші люди. Але там дуже багато росіян. Вони живуть там по 20-30 років, але люблять свою країну (Росію, — ред.), "краще" знають, чому йде війна. Я не розумію, чому вони живуть в іншій країні, повивозили своїх дітей. Але кажуть, що люблять свою країну. Ми з ними перетиналися. І тобі образливо, коли ти приходиш на вокзал купувати білет… Зі мною була жінка з Маріуполя, її чоловік "азовець", обгорів в Оленівці і їй кажуть: "Чого ти тут сидиш? Повертайся в Маріуполь, там все чудово". А вона каже: "У мене була прекрасна трикімнатна квартира на березі моря. В неї прилетіла ракета", — ділиться жінка.
На чужині вона займалася волонтерством і допомагала підрозділу чоловіка та його побратимам. Час від часу приїжджала в Україну.
"Наприкінці 2023 року морська піхота стояла в Кринках. Чоловік там зазнав важкого поранення. Він лікувався, потім був на реабілітації. Я приїхала і ми цілий місяць були разом", — згадує Яна.
Чорна звістка
27 березня 2024 року Олександр зателефонував дружині. Сказав, що завтра у нього вихідний день, але він піде зробити одну роботу. Запевнив, що це нескладно, годинки на дві і все.
"Ми того вечора говорили так багато як ніколи. Ми всі плани на майбутнє проговорили. Спланували, куди влітку поїдемо відпочити. Ми планували переїхати до Львова, щоби я жила тут з дитиною, а він у відпустки буде до нас приїздити. А зранку 28 березня за 15 шоста його не стало", — каже жінка.
Згадує, що того ранку планувала закупити для чоловіка горішків, щоби він мав що пожувати під час його роботи.
"Мені наснився мій чоловік, він стоїть за ширмою і я не бачу його обличчя. Каже: "Пробач". Я прокинулася і зрозуміла, що щось трапилося. Почала йому телефонувати, телефонувати, телефонувати. Ніхто не відповідав. Згодом мені зателефонували з частини і сказали, що він заповів, аби про його загибель сповістили відразу", — говорить вона.
Яна повернулася в Україну. Перед похованням хотіла побачити тіло коханого.
"В морзі мені сказали, що не пустять мене на впізнання, тому що — цитую: "Їм не потрібні ці істерики". Але я наполягла. І я там зовсім не плакала. Я хотіла запам’ятати його таким, яким він був", — згадує жінка.
В морзі на неї кричали. Але вона не зважала на це.
Поховали морського піхотинця Олександра Гордєєва у Томаківці Дніпропетровської області.
Яна Гордєєва. З архіву Яни Гордєєвої
Я вас розумію
Після похорону Яна почала сама втілювати їхню спільну мрію – переїхати жити на Львівщину. Зараз вони з донькою мешкають неподалік Львова, дівчинка відвідує нульовий клас у львівській школі.
"Мені треба було, щоби донька адаптувалася. Коли ми виїхали з окупації, вона перестала розмовляти. Говорила тільки "дай", "на", "ма". Майже рік вона не говорила. Ми працювали з психологами та логопедами. Тільки вибудували, що вона почала говорити, загинув чоловік. Їй було всього чотири роки, вона дуже плакала", — розповідає Яна.
Перебуваючи в Німеччині, дівчинка увесь час казала, що сумує за татом.
"Вона казала, що вийде на дорогу за м’ячиком, її зіб’є машина, вона трішки побуде з татом, а потім повернеться до мене. Вона вже продумала, що вона має зробити. Я з нею розмовляла, підключила психолога. Але розуміла, що там підтримки такої не буде як тут. Ми повернулися в Україну, поїхали на реабілітацію, вона побачила, що є такі самі дітки як і вона, які залишилися без татів. А там, в Німеччині, всі дітки мають татів. Навіть українці, які виїхали, ходять разом. Вона не розуміла, чому так. Вона кожного разу питала, чому саме її тато пішов на війну та загинув. Вона довго спала з його фотографією. Вона і зараз так робить", — говорить жінка.
Після переїзду в Україну в оточенні родини з’явилося дуже багато військовослужбовців. Це і побратими Олександра, і хрещений Олександри, і бійці, з якими по роботі спілкується Яна. Зараз дівчинка розуміє, що вона не одна така.
"У школі у Львові їй дуже подобається. Спочатку було складно адаптуватися. Бувало, що не розуміє діток, бо вони дуже швидко говорять. Але вчителька ще раз повторює і вона все розуміє. Ходить на гуртки. Бабця приїздила, навчила її читати. І тепер вона все, що бачить, читає", — каже Яна.
Сама жінка після повернення в Україну долучилася до громадської організації "Razom UA", яку створили ветерани морської піхоти. Згодом у Львові відкрили представництво патронатної служби 30 корпусу морської піхоти і Яна зголосилася до роботи.
"У нас немає недотичних до війни. Якщо це чоловіки – це ветерани або діючі військовослужбовці. Жінки – це ті, хто втратив своїх чоловіків", — говорить вона.
За її словами, зараз вона опікується 43 родинами загиблих морпіхів.
"Ми їдемо на поховання, спілкуємося з родиною. Коли вони починають подавати документи, я цікавлюся, яка потрібна допомога чи підтримка. Комунікуємо з частинами і допомагаємо родинам. Але частіш за все це – розмова з дружинами. Коли вона тобі щось розповідає і я можу їй сказати: "Я вас розумію". Бо я справді їх розумію. Я це вже пройшла. Я їм пояснюю, що їхня реакція на горе – нормальна", — каже Яна Гордєєва.
