За інформацією: Суспільне Львів.
Село Дев’ятир на Львівщині після Другої світової війни розділив державний кордон. Українська церква, цвинтар при ній і хати селян відійшли до Польщі, а колишня німецька колонія Айнзінген залишилася в Україні. Відтоді на карті є два села з однаковою назвою, розділені державним кордоном, – Дев’ятир і Dziewięcierz. Десятиліттями контакти між мешканцями розділеного села були фактично неможливими через заміновані ділянки та огорожу під напругою.
Як зараз живуть люди по обидва боки кордону, дізнавались кореспонденти Суспільного.
Ганна Шарко — місцева жителька. Жінка має 44 роки стажу у самоврядуванні села. Каже, добре знає все про село та людей, що в ньому живуть.
"Почалася у 1941 році війна. Дев'ятир розділили, село тоді налічувало 532 двори. Одні ввійшли в Польщу, інші залишилися в Україні. В Україні залишилася менша частина хуторів: Ковалі, Чорнії, Сорочі Лози, Лусини. А сам центр залишився в Польщі: там залізниця, церква, сільський цвинтар", — розповідає жінка.
Ганна Шарко. Суспільне Львів
Ганна Шарко була головою села. Каже, після війни ніхто з німців не приїжджав в село. А після 1991 року прийшов лист у сільську раду. Чоловіки хотіли приїхати, відвідати могили рідних на цвинтарі.
"І написав мені: "Чи можуть приїхати німці, які тут проживали, чи в нас так само такий порядок страшний, як колись було". Я їм відповідь, що можуть спокійно їхати, зараз Україна", — розповідає жінка.
Ганна каже, після їхнього приїзду, згодом, жінку запросили до себе в гості. Тоді один з чоловіків, який виїхав з села у 16 років, просив її згадати українську мову.
"Він так пам'ятав: "Анна, а дорога туди веде? А там верба росте? А там липа росте? А там дорога на Ковалі є? А твій батько скрипаль ще на скрипці грає?" Коли ми ввечері сиділи, і він каже до мене: "Анна, давай я собі згадаю українську мову. Ти до мене говори повільно, і я собі пригадаю багато українських пісень", — згадує жінка.
Ярослава Туз живе біля кордону, у буднику, в якому колись мешкали німці. Каже, жити тут подобається. Територію охороняють, є камери, почувається безпечно.
"Німці виїхали, а туди нас заселили. Тут є дуже багато будівель: школа, клуб є, по вулиці три будинки. Є німецький костел, то був німецький костел, а далі вирішили зробити церкву. І тепер є документи на церкву", — розповідає жінка.
Церква, яка раніше була польським костелом. Суспільне Львів
У селі Дев'ятир з іншої сторони кордону поселення не збереглись, але є старий цвинтар. Трохи далі живуть люди, територіально це ще Девʼятир.
Дзевенцеж, Республіка Польща Фото: Іванка Дусько
Дзевенцеж, Республіка Польща Фото: Іванка Дусько
Дзевенцеж, Республіка Польща Фото: Іванка Дусько
Дзевенцеж, Республіка Польща Фото: Іванка Дусько
Іван Тарапацький був парохом у селі Дев’ятир з боку Республіки Польща (1998-2020 рр). Чоловік розповідає, тоді кордон між селами був під струмом. Протягнуті дроти були дуже міцними. Також частина землі була замінована, а кожні 20 хвилин проходили сторожі, які пильнували, щоб ніхто не перейшов через кордон.
"Контакт по обидва боки практично був неможливий. Але люди контактували. Наскільки це було можливо, їздили в Україну, з України приїжджали сюди, так що у 1990-х роках вже, коли Україна стала незалежною державою, і поляки стали також на демократичну стежку, ті контакти збільшилися", — каже чоловік
За його словами, у той час переселені родини продовжували навчати дітей рідної мови та завжди ідентифікували себе українцями, а не поляками.
"Ті люди, які там жили, вони завжди почувалися українцями, вони не чулися поляками. У 80-х була школа українська, і ті діти ходили до української школи. Так що вони вміли читати, вміли писати, батьки їх відправляли. І з того покоління вийшли також такі свідомі діти, які знали, що вони діти українців, — каже чоловік.
За його словами, саме тому на цвинтарі у Польщі є українські написи.
