За інформацією: Суспільне Львів.
До повномасштабного вторгнення Адріан Лизак почав готуватися заздалегідь, навесні 2021 року. А 24 лютого 2022 року вже з речами був у своєму підрозділі територіальної оборони. Маленькому синові пообіцяв повернутися додому, коли закінчиться війна.
Про це ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, керівник бізнес-центру та батько чотирьох дітей Адріан Лизак розповів Суспільному.
Адріан не мав бойового досвіду, але свого часу навчався на військовій кафедрі в НУ "Львівська політехніка". Згадує, що військової справи їх навчали викладачі, які мали досвід війни в Афганістані. Вони розповідали про війну те, що суттєво відрізнялося від фільмів.
"У квітні-травні 2021 року у повітрі вже відчувалося, що щось має статися. Мене це насторожувало. Я розумів, що я офіцер, і, коли почнеться активна фаза і вибору не буде, треба буде захищати сім’ю та країну", — говорить він.
Тому через інтернет знайшов контакти стрілецько-спортивного клубу, де інструкторами працювали ветерани з 80 бригади, які пройшли АТО.
"З липня щосуботи я їздив на полігон. Дружина була незадоволена, бо я й так цілими днями на роботі, а тут ще у суботу десь пропадаю. Вона не вірила у нове вторгнення. Але ми займалися військовою справою у вигляді доброї партизанки. Мені пощастило з інструкторами, вони всі воюють досі", — каже Адріан.
Початок повномасштабної війни
У грудні 2021 року чоловік підписав контракт із львівською бригадою територіальної оборони. А 24 лютого 2022 року отримав повідомлення з’явитися з речами та документами в ТЦК, зареєструватися та прибути у свою частину.
Того ранку чоловік збирався на роботу, перед якою ще мав завезти дітей до школи.
"Десять по сьомій подзвонила стривожена мама. Ми вже бігали по хаті, бо діти на восьму до школи. Я подумав, що щось сталося з татом. А вона каже: війна почалася. Я увімкнув телевізор. До школи вже ніхто не пішов. Мої речі вже були спаковані", — говорить він.
У ТЦК звернули увагу, що Адріан — багатодітний батько.
"Мене спитали: ти впевнений? Так, я – впевнений. Це було моє рішення", — зазначає ветеран.
Адріан Лизак під час служби в ТрО. З архіву Адріана Лизака
Його призначили командиром взводу одного з батальйонів 103 бригади ТрО ЗСУ. Згодом їхній підрозділ комбриг назвав першою комерційною ротою. Туди мобілізувалися чоловіки, які у цивільному житті мали свої бізнеси та управлінський досвід. Вони не знали інструкцій, статуту та багатьох моментів, які армія забороняла, але вміли аналітично мислити й мали незвичний підхід до виконання завдань. Дуже часто саме це їх і рятувало. Більшість з них прийшли вже в одностроях, бронежилетах, шоломах та зі зброєю, яку купили власним коштом. Щоправда, зброя була мисливська. Також, маючи бізнесові зв’язки, новобранці залучили добрі автомобілі, цифрові рації з апаратним шифруванням та Starlink.
"Ми тоді не знали, що таке Starlink, але мій знайомий спитав, чи нам треба — і віддав. У мене навіть є відео, де Олег Фітькало проводить розпаковку старлінку", — говорить Адріан.
18 квітня 2022 року по Львову влучили чотири російські ракети. Три з них впали неподалік будинку, де мешкає родина Адріана. Чоловік тоді перебував на навчаннях у Львівській області.
"То була 8 ранку. Дружина зателефонувала і сказала: прилетіло, всі живі, але гепало по страшній силі. Вони сховалися у підвалі, але їм було страшно. Хата підскочила догори, бо ракети прилетіли поблизу. Хоча діти пережили цю історію доволі спокійно. Моя дружина заздалегідь підготувала їх до таких моментів", — згадує він.
Чоловіка відпустили додому, щоби він зміг вивезти родину у безпечне місце в Карпатах.
Зараз будинок вже відновили. І про те, що він був пошматованим осколками, нагадують тільки темні плями на фасаді.
Адреналін на війні
У травні 2022 року підрозділ львівських тероборонівців розташувався у Миколаївці Донецької області.
"Наші позиції були на Сіверському Донці. Це була ділянка Сіверського Донця, яка омивала частину прибережжя Слов’янської ТЕЦ. На другому боці Сіверського Донця стояла кацапська армія", — розповідає Адріан.
Згадує: як тільки він вийшов з авто, над ним пролетів російський літак.
"Ми навіть не звернули уваги, що це було. У перші ж секунди ми пірнули у найближчі ямки, бо він йшов на низькій висоті, метрів 50-70 над нами. Ми побоялися, що може бути удар. Це були невеликі ями. Мій побратим Сергій Полтава — наче вікінг, два метри зросту. Він скрутився калачиком у таку ямку, в яку звичайна людина не поміститься. Він потім сам дивувався, як йому це вдалося", — каже ветеран.
За його словами, на адреналіні людина здатна вчинити таке, про що ніколи б не здогадувалася до того.
Адріан Лизак під час служби в ТрО. З архіву Адріана Лизака
Іншим разом, коли Адріан разом зі побратимом ішов на позицію, по них почав бити міномет.
"Час між пострілами – 12 секунд. За 10-11 секунд ми пробігли понад сто метрів у повній екіпіровці, а це – наша вага плюс ще 20-23 кг. Я казав, що в той момент ми побили всі рекорди з бігу по лісовій пересічній місцевості. Ми хотіли жити", — говорить чоловік.
Там же, в районі Миколаївки, тероборонівці знайшли та врятували кам’яних баб періоду ХІ-ХІІІ століть.
"Ми приїхали подивитися, як розмістилися побратими, які у них побутові умови. І тут один побратим показує на якісь камінні брили. Хлопці попрали свій одяг і сушили на них. Я роздивився ближче і побачив, що це старі половецькі кам’яні баби, які місцевий мешканець викопав у себе на городі. Вони були в реєстрі Мінкульту, але чомусь за 20 років їх ніхто не вивозив. Ми зв’язалися з керівництвом бригади та львівськими археологами, і через Мінкульт та управління бригади евакуювали їх", — розповідає ветеран.
Зараз цими кам’яними бабами опікується музей археології у Винниках.
Поранені та загиблі
Адріан згадує, як під час Лиманської операції доводилося надавати допомогу пораненим побратимам.
"У рацію ми почули, що один з підрозділів НГУ потрапив на мінне поле; потрібна евакуація поранених та загиблих. У ту саму мить пролунало, що інший підрозділ їхав на машині, помилився поворотом, виїхав на Лиманську трасу й підірвався на міні. Ми були поблизу, тож почули ті вибухи", — згадує він.
На допомогу спочатку виїхала одна група тероборонівців — Граф, Боб, Відьмак, яка розшукала поранених. А потім до них на допомогу приїхала інша група на двох авто.
"Приїхала на Хамері ще одна група НГУ і теж підірвалася. Ми вивозили і ту групу, які спочатку підірвалася, і ту, яка поспішала їм на допомогу. Один хлопець був дуже важкий. Бойова медикиня Сонце тоді його врятувала. Ми їх вивезли на стабпункт. Їх було п’ятеро нгушників, троє на авто, що не туди заїхало. Один був загиблий, він йшов першим", — каже ветеран.
Також Адріан добре пам’ятає першого загиблого побратима. Це був Василь Яворський.
"Явір. Він був у мене в підрозділі. Я був тоді на командно-спостережному пункті роти. Почався обстріл. Хлопці повідомили, що вони в укритті. Коли обстріл закінчився, ми вийшли на зв'язок спитати, чи все гаразд. Перше повідомлення, що наче так. І тут же наступне: Явір – 200, осколок. Його допомогли вивезти на БТРі хлопці з 92 бригади", — розповідає чоловік.
А за кілька днів загинув інший побратим.
"У нас була "дорога смерті" у чистому полі. Вдарили міномети. Машину повністю прошило осколками. Одному з наших побратимів не пощастило: пряме влучання, він загинув на місці", — говорить він.
Адріан Лизак під час служби в ТрО. З архіву Адріана Лизака
Тату, війна закінчилася?
Найменшій дитині Адріана у 2022 році не було ще й п’яти років.
"Коли я їхав на війну, він мене питав, коли ми побачимося. Я казав: зайчику, скоріш за все, ми побачимося тоді, коли закінчиться війна", — згадує чоловік.
Згодом військовослужбовцю вдалося приїхати у відпустку.
"Він спав. Я його розбудив. Його першою фразою було: тату, війна закінчилася? Я кажу: ні, зайчику, я приїхав у відпустку, щоби тебе побачити, щоби побути трошки з собою", — розповідає він.
Під час відпустки взимку син не відходив від батька, ходив за ним хвостиком та боявся відпустити.
"Коли настав час повертатися на службу, машина була запакована різними волонтерськими історіями, я вже був одягнутий, готовий до дороги. Уже прощався. Любко сів мені на коліна, у нього була страшна істерика. Я кажу: "Все гаразд, тато повернеться". А він каже: "Ти їдеш на війну? А ти розумієш, що тебе можуть вбити? А ти розумієш, якщо тебе вб’ють, я не зможу без тебе жити?" Мене це так підкосило емоційно. Я зрозумів, що за цей час, поки мене не було вдома, він у 5 років став абсолютно дорослим чоловіком. Він переживає за мене, за себе, за всю родину", — ділиться ветеран.
Адріан Лизак під час служби в ТрО. З архіву Адріана Лизака
Звісно, за батька та чоловіка хвилювалася вся родина. Тому старша донька створила чат та зобов’язала його щоранку й щовечора скидати повідомлення про те, що все добре.
"Коли не було зв’язку, я просив побратимів, у тому числі й Олега Ільківа писати моїй дружині, що з Адіком — це мій позивний, все гаразд, просто він зараз без зв’язку", – каже Адріан.
Повернення з війни
Після демобілізації чоловік три місяці не хотів бачитися чи спілкуватися з будь-ким, окрім родини та побратимів.
"Моя дружина – психіатр. І коли я пішов на війну, а ми були, як ми про себе говорили, мобілізоване непорозуміння, дружина дуже активно займалася темою стресових розладів у військових, перекладала семінари закордонних фахівців. Вона і зараз продовжує це робити, надає фахову допомогу іншим військовим, адже війна триває. Як вона сказала, вона не знала, чи я повернуся взагалі, а якщо повернуся, то невідомо, яким стану. Ми прожили багато років разом, вона знає всі мої емоційні моменти до війни. Тому вона мені дуже допомогла повернутися до цивільного життя, за що я їй дуже вдячний. Наші стосунки стали інакшими, емоційно міцнішими", — ділиться Адріан.
Через пів року вже можна було сказати, що він повернувся з війни ментально.
"Час від часу сняться сни, пов’язані з ситуаціями на війні. Але це, скоріше, аналіз того, що би я зробив інакше. В кожного командира є свої скелети в шафі, коли ти розумієш, що можна було вчинити краще", — зізнається чоловік.
