За інформацією: Суспільне Львів.
Ввечері 23 лютого 2022 року отець Юрій Хамуляк приїхав у Попасну до військовослужбовців 24 бригади. Священник привіз бійцям генератори, пральну машину та інші речі, які вони просили. Вояки вивантажили бус, напоїли подорожніх кавою та веліли їхати геть: з хвилини на хвилину вони очікували повномасштабного вторгнення. За п’ять годин, коли волонтери вже були в Харкові, їх наздогнали російські ракети.
Про це капелан 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Юрій Хамуляк розповів Суспільному.
Перша зустріч з війною
Вперше Юрій Хамуляк поїхав у зону бойових дій як волонтер наприкінці 2014 року. Це було Дебальцеве.
"Ми хотіли влаштувати свято Миколая діткам, які там жили. У Дебальцевому жила волонтерка, пані Галина, вона зібрала листи від дітей. Ми забрали ці листи, розвісили у себе в церкві Блаженного Климентія Шептицького. Листів було близько ста. Наші парафіяни розібрали всі листи, купили те, що дітки просили. Діти просили велосипед – приносили велосипед, діти просили телефони – приносили телефони. Ми завантажили цілий бус тими подарунками", — говорить він.
Згадує, поїздка в Дебальцеве стала першим досвідом поїздки на війну.
"Перед нашою поїздкою "Градами" знищили вщент волонтерський центр. Ми їхали, воно ще горіло. Це була моя перша зустріч з війною. Коли ми в’їжджали в Дебальцеве, з двох сторін все окопували, будували бліндажі, стояла техніка. Для мене це було потрапити з мирного життя на війну. Подарунки потім волонтерка рознесла у хати діткам, тому що місто постійно обстрілювалося з "Градів", — згадує священник.
Після цього його поїздки у зону АТО-ООС стали систематичними. При храмі організували волонтерський центр "Hand Made по-львівськи", де плели сітки, збирали потрібні речі для військовослужбовців. І отець Юрій разом зі своїм колегою відвозив їх зону бойових дій.
"Їздили на Волноваху. Ми їхали, в основному, до військових. Але волонтери спілкувалися з місцевими. То ж ми везли подарунки і дітям. Тоді у Волновасі жила волонтерка Світлана, яка допомагала військовим. Вона по школах збирала листи від дітей. А ми привозили їм подарунки. Діти розмовляли російською", — розповідає капелан.
І додає, що після повномасштабного вторгнення волонтерка Світлана змушена була втікати з дому. Тим більше, що її чоловік – командир одного з підрозділів ЗСУ. Зараз жінка мешкає у селі на Львівщині.
Капелан Юрій Хамуляк. З архіву Юрія Хамуляка
Під час цих поїздок Юрій Хамуляк здружився з військовослужбовцями 24 бригади. Приїжджав часто, заїжджав на позиції, служив літургії, жив з бійцями у бліндажах, багато спілкувався. Й дуже скоро його почали сприймати як капелана саме цього підрозділу. Хоча офіційного статусу він ще не мав.
Забирайтеся звідсіля, зараз почнеться вторгнення
22 лютого 2022 року отець Юрій, як завжди, завантажив бус необхідними воїнам речами та смаколиками, та рушив на Попасну. Дорога тривала годин 16. До бійців він доїхав надвечір 23 лютого.
"Наші хлопці вже знали, що вторгнення розпочнеться з години на годину. Вони нам сказали: забирайтеся вже. Вже темніло. Командир сказав: "Якщо ви будете тут, нам буде більш неспокійно". Ми випили кави, розвантажилися, поговорили трохи та поїхали. Вже коли були в Харкові, над нами пролетіли перші ракети. Почалася повномасштабка", — згадує священник.
Капелан Юрій Хамуляк у Попасній. З архіву Юрія Хамуляка
Коли бійці прощалися з капеланами, каже, що зауважив в їхніх очах безнадію.
"Вони розуміли, що кожен з них може загинути. І ми прощалися не "до зустрічі", а це було прощання як назавжди. Ми коли їхали вночі, я це дуже часто згадую, в їхніх очах було розуміння, що вони тут залишаться назавжди. Коли через тиждень ми повернулися знов туди, вже був промінчик надії, це вже були інші очі. Через два тижні — це вже були очі повні надії", — каже отець Хамуляк.
І додає, що всі ці бійці, з якими він прощався за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення, живі й досі воюють.
"Я молився за них, коли ми вже верталися. Це була якась така особлива молитва. У мене таке враження, що і у мене якоїсь такої надії не було, хоча я й священник. Ця ситуація, їхні погляди й мені надію забрали. Я молився: Боже, збережи та дай мені надію залишитися священником", — каже він.
Капелан офіційно
З початком повномасштабної війни отець Юрій Хамуляк остаточно ухвалив рішення стати офіційним капеланом 24 бригади. Щоправда, бюрократичні процедури тривали рік. Але в березні 2023 року бригада отримала свого капелана на позивний Давид.
"Останні три роки я мав парохію у Винниках, там де я і живу. Моя дружина була дуже щасливою, тому що ціле життя ми були по окремо. І вже коли я був у Винниках, вона сказала: хоч на старість будемо разом. І коли почалася повномасштабка, вона зрозуміла, що я знову поїду. Але вона це прийняла", — каже священник.
Капелан Юрій Хамуляк на фронті. З архіву Юрія Хамуляка
Перше, що зробив капелан, коли офіційно оформився в бригаду, попросив командира, щоби йому дозволили відвідувати курси тактичної медицини.
"Це було у нас в бригаді. І я вчився цього. А ось зброю священник не може брати до рук. Нас вчили теорії: які є види зброї, мінну справу. Але це все було теоретично. Священник і зброя – це несумісні речі", — говорить він.
Хоча розповідає, що ще під час АТО одного разу переплутав дорогу і мало не заїхав на блокпост сепаратистів.
"Для мене потрапити у полон – найстрашніше, що може бути. Десь року 2019-2020 я брав з собою гранату. Хлопці однієї з бригад давали мені її. Я потім її повертав. Не знаю, чи я би нею скористався, але психологічно воно мені треба було. Допоки я не розказав це своєму сину. Він сказав: "Ти віриш в Бога, на все Божа воля. А якщо ти маєш бути в тому полоні, щоби ти комусь там допоміг?". Після того мене це змінило", — щиро розповідає отець Юрій.
До слова, обидва сини капелана також мобілізувалися. Старший син пішов у 2022 році, молодший – у 2025 році. Каже, що обидва мають світські спеціальності та до святенництва стосунку не мають.
"Коли ми зі старшим сином мобілізувалися, то узгодили, що хтось з чоловіків у родині повинен залишитися і дбати про жінок та дітей. Але рік тому молодший сказав: невідомо коли та війна закінчиться, я вже не можу чекати. І теж пішов", — говорить він.
Шлюб та хрестини на війні
За роки свого капеланства отець Юрій не тільки проводив літургії та приймав сповіді, але й хрестив дорослих чоловіків, а також давав шлюб.
"Перше хрещення було ще до повномасштабного, в околицях Попасної, безпосередньо на позиції. Там були хлопці з Одеської області, з Кривого Рогу. На тій позиції була військовослужбовиця з Червонограду. Вона ділилася з хлопцями своїм духовним досвідом. Один з цих хлопців наважився прийняти хрещення. Ми на ці позиції їздили часто, тому що там загинув військовослужбовець і ми хотіли поставити там маленький камінь з його зображенням у його пам'ять. І коли ми знов приїхали, то були готові, що там буде хрещення", — згадує капелан.
Обряд хрещення провели короткий, тому що позиція була під прицілом ворога. І десь за півгодини після того, як капелани поїхали, її обстріляли — всі вижили.
Капелан Юрій Хамуляк. З архіву Юрія Хамуляка
Також проводив хрещення вже після повномасштабного вторгнення.
"Ми приїхали, провели літургію. Приїхав ще раз, через тиждень чи два. І до мене підійшов, старший вже, років 50. Каже: я хочу прийняти хрещення. Він довго наважувався, довго йшов до цього. Війна, мабуть, стала поштовхом. Його хресним став побратим, а хресною – наша психолог. Був звичайний обряд хрещення", — каже він.
Іншим разом до капелана звернувся військовослужбовець, який захотів повінчатися зі своєю дружиною.
"Це було в Краматорську. Наш військовослужбовець, вже старший чоловік, одружився з жінкою, у них народилася дитина. Коли ми приїхали до них, він підійшов до нас і попросив, щоби ми їх повінчали. Вона приїхала до нього. Тоді ще в Краматорську було спокійно. Свідками були його побратими. Це був повноцінний шлюб. Командир дав йому один день звільнення", — згадує Юрій Хамуляк.
Вінчання у Краматорську. З архіву Юрія Хамуляка
За його словами, зараз він готує до церковного шлюбу ще одну пару військовослужбовців, чоловік з жінкою служать разом і також хочуть повінчатися.
Пам’яті побратимів
Капелан не проводить обряду поховання, але чи не в кожній своїй молитві згадує бійців бригади, які загинули.
"Коли я тільки прийшов служити, у мене був підрозділ хлопців віку 18-20 років. Їхньому командирові було 20 років. Ми дуже добре з ними зійшлися. Попри те, що вони були з цілої України, далекі від релігії, вони були моїми дітьми. І була втрата одного хлопчини, який для мене був дійсно як сином. Він був сиротою, полишив інститут у Харкові, пішов воювати. Неймовірний був воїн. Коли я взнав, що він загинув, я два-три тижні мусив приходити до тями. Я забирав його з моргу, впізнавав. Це одне з найважчих пережиттів", — каже отець Юрій і витирає сльози.
Воїна-сироту поховали у Дніпрі, біля його побратима. І тепер за обома могилами доглядає одна мама.
"Другий досвід, який я дуже важко пережив, це був мій товариш, з мого села з Перемишлянщини. Прийшов з початку повномасштабної. Неймовірним був, куди б його не посилали, у найтяжчі місця, він ніколи не відмовлявся. Мав багато контузій, поранень. Я попросив командира, щоби його перевели водієм. Його перевели, він десь місяць там побув. Він їхав у Костянтинівці, прилетіла FPV-ішка. Двоє вижило, а він — загинув. Тепер я питаю себе: якби його не перевели, то може би він вижив?", – риторично питає капелан.
Капелан Юрій Хамуляк на фронті. Пресслужба 24 ОМБр імені Короля Данила
За його словами, коли родичі загиблих питають його, де був Бог і чому він дозволив загинути їхньому синові, батькові та чоловікові, він мовчить і дає можливість згорьованій родині виговоритися.
"Моя місія не виправдовувати чи захищати Бога. Моя місія довести до тих родин, що навіть в тому горі Бог є", — каже він.
І додає, що його номер телефону є у всіх військовослужбовців та їхніх родин, і він готовий в будь-який час вислухати.
