За інформацією: Суспільне Львів.
В перші дні повномасштабного вторгнення Назар Поросюк відвіз дружину та двох діточок до кордону, а сам поїхав прямісінько до Києва. Росіяни тоді підступали до столиці, тому чоловік, не очікуючи повістки, прямував туди. Про те, що він на війні, родина дізналася аж у травні, коли підрозділ відвели на полігон.
Про це ветеран 46 десантно-штурмової бригади Назар Поросюк розповів Суспільному.
На захист Київщини
24 лютого 2022 року його родину вранці розбудила родичка, яка сказала, що почалася повномасштабна війна. Попри те, що чоловік не військовий і ніколи не мріяв стати військовослужбовцем, відразу ухвалив рішення, що родину, дружину та двох маленьких дітей, треба евакуювати. Синові на той момент було 11 років, донечці – два.
"Я тривалий час працював закордоном, у мене залишилися знайомі у Словаччині. Я домовився з ними, довіз дружину та дітей до українсько-словацького кордону, там їх зустріли. А сам – спочатку до Львова, а потім – на Київ. Родині, що поїхав на війну, не сказав", — каже він.
В Києві у Назара також були знайомі. Перебуваючи з ними на зв’язку, чоловік розумів, що найважчі бої в той момент точаться саме там. Оскільки бойового досвіду не мав, то й бронежилета, шолома, аптечки чи зброї у нього не було.
"Пізніше брат мені довозив і досилав все, що треба. А зброю мені вже там дали. Я був "зелений", нічого не вмів, не знав. Спочатку дивився, що роблять інші, потім почав долучатися до роботи ", — говорить ветеран.
В перші дні йому довелося захищати та визволяти Макарів. У той час там йшли бої. Але про це Назар говорити не хоче. Понад те, через численні контузії багато чого не пам’ятає.
"Мені важко про це говорити. Я не хочу згадувати, що там було. Багато чого бачу у снах такого, що я й сам не знаю чи я був там, чи не був. Сниться якась територія, сниться якийсь бій. Але чому воно мені сниться? Не знаю", — розповідає чоловік.
На Київщину Назар приїхав 6 березня, а оформили його у підрозділ аж 21 березня.
Після визволення Київщини, на початку травня, десантників перевели на полігон для навчання та злагодження. Тоді ж він повідомив родині, що воює. Дружина відразу зібрала дітей та повернулася в Україну.
"До того не казав. Я знав, що вони в безпеці. А у мене тоді була інша робота. Коли дружина мені писала чому я не телефоную, я писав, що я зайнятий, подзвоню пізніше", — каже десантник.
Назар Поросюк під час служби в ЗСУ. З архіву Назара Поросюка
Поранення
24 липня 2022 року українські захисники штурмували російські позиції. Йшли бої за Інгулець.
"Ми вигнали їх на інший берег і бралися за переправу. Але у них була висотка, а ми були знизу. Ми зі своїм екіпажем вирішили зайти збоку. Раніше такі фокуси нам вдавалися, але не цього разу. Ми пішли боком й наткнулися лоб в лоб на їхній танчик. І він нас розніс", — розповідає Назар.
Додає, що їхній екіпаж воював на броньованій машині Husky, яку передала Україні Великобританія.
"Я ту машину гнав зі Львова на наш ППД. Дорогою вона мені ламалася — я на неї був дуже злий. Але пригнав, ми її відремонтували і добре повоювали на ній. Тоді вона нам всім життя врятувала. Всі вижили. Як жартує побратим: спалах тоді файний був, а ось фото не вдалося", — каже десантник.
Назар Поросюк під час служби в ЗСУ. З архіву Назара Поросюка
Назар відразу втратив свідомість й прийшов до тями аж через добу, був у важкому стані, але не зізнався в цьому.
"Подзвонила мама, а я її не впізнав. Кажу їй; хто ти така і що хочеш від мене? Але з часом вже почав впізнавати. У шпиталі дуже нервувався, шукав хоч якісь знайомі обличчя. І тільки коли зустрів побратима з іншого екіпажу, який також мав поранення, він розказав, хто вижив. Тоді я заспокоївся", — говорить чоловік.
Далі його перевели в Одесу. Туди приїхала дружина.
"Я побачив бліду жінку й відчув, що мушу побачити своїх дітей. Почав проситися, щоби мене перевели до Львова, але лікар досить грубо мені відповів на це", — розповідає ветеран.
Після великої сварки лікар просто виписав пораненого з вердиктом "здоровий". Назар забрав виписку й поїхав до Львова. Тут він звернувся до лікаря в "Unbroken".
"Лікар як побачив мій стан, відразу каже: його госпіталізувати треба. Я був дуже агресивний та смішний. Поводився по різному. Мені і зараз ця хвороба заважає, тому я звертаюся до лікаря за допомогою", — каже він.
Донечка
Ментально повертатися з війни Назарові допомагає донечка. Чоловік каже, що з задоволенням бавиться з нею у ляльки, складає пазли, вчить дитячі віршики та ходить на дитячий майданчик, де катається на гойдалках так само, як і шестирічна дівчинка.
А у 2022 році дівчинці було всього два роки.
"Я приїхав додому, син вже дорослий, сказав "здоров" та й все. А донька була ображена на мене. Вона вся така татова доня з самого народження. А тут я її покинув та пішов на війну. Вона того не розуміла. Але завдяки їй я вийшов з того важкого стану. Я їй казав: "Тато більше ніколи тебе так надовго не залишить", — згадує чоловік.
Назар лежав у лікарні, але дружина з дітьми щодня навідували його.
"Жінка казала, що мала тільки прокидала і відразу казала: йдемо до тата", — каже він.
Зараз, коли Назар звільнився з служби, він намагається якомога частіше забирати доньку з садочка, слухати її розмови, ходити на всі свята у садочок.
"Сьогодні йшли з садочка, вона мені увесь сценарій свята переказала. Вона там буде мишкою, яка читає книжку. Питає: "Тату, ти прийдеш до мене на свято? ", — ділиться ветеран.
Звільнення зі війська
Після двох місяців лікування у психіатричному відділенні Центру "Unbroken" у Львові Назар повернувся на службу. Але хвороба, викликана контузією, давала про себе знати.
"У мене пропали всі інстинкти самозбереження. А це – погано. Були прильоти, а я вже не ховався. В Соледарі я собі сидів, стався прильот. А я не реагував. Як сидів собі, так і сидів. Тому мене скерували на ВЛК", — каже чоловік.
Військово-лікарську комісію десантник проходив дуже довго. Зрештою, його скерували у Львівську обласну психіатричну лікарню, де, після обстеження, його визнали обмежено придатним. Згодом він перевівся у частину, яка захищає небо над Львівщиною.
Згодом почав виїжджати на завдання з мобільними вогневими групами під час повітряних тривог.
"Ми виїжджали за Львів у поле. Стояли, слухали, чекали. На жаль, я не збив жодного шахеда, бо вони минали боком територію, де ми стояли. Але я бачив як інші збивали. Шахед поганий тим, що навіть якщо його збили, він десь впаде і там здетонує", — говорить Назар.
У 2024 році військовослужбовцям з третьою групою інвалідності дали можливість звільнятися з військової служби. То ж наприкінці червня чоловік повернувся у цивільне життя.
"Військова служба – це не моє. Якби не війна, то я б до війська не пішов", — каже він.
Спробував повернутися до своєї справи, якою займався до мобілізації, до виготовлення м’яких меблів. Але клієнтів через війну було мало. Тому пішов працювати водієм.
"Дуже сподобалася робота. Їздив на п’ятитонному авто, розвозив товар по Західній Україні. Я дуже люблю їздити за кермом. Мене тато почав вчити, коли я ще в четвертому класі був", — каже Назар.
За його словами, планує надалі працювати водієм, а в майбутньому – відкрити власну справу у цьому напрямку.
Водночас, зізнається, що коли відчуває, що його накриває агресія, відразу звертається до фахівців за допомогою.
"Прийшов у "Unbroken", сказав про свою проблему. Спеціаліст оцінив й скерував на лікування. Здається, допомагає. Раніше я частіше зривався. Мені всі криво ходили. А тут крім ліків є розмови. Мене слухають. Є різні вправи в терапії. Вони хоч і дивні, але допомагають", — говорить ветеран.
