За інформацією: Суспільне Львів.
У 2015 році Андрія Голяка не взяли до війська через висновок військово-лікарської комісії. У 2022 році, коли чоловік добровільно прийшов мобілізовуватися, він приховав від лікарів цю інформацію.
Про це ветеран 125 бригади ТрО Андрій Голяк розповів Суспільному.
Країну треба захищати
На 2022 рік у нього були плани на звичайне мирне життя: мав хорошу роботу, де його цінували. Понад те, у березні 2022 року йому пообіцяли підняти зарплату й начальник пообіцяв подарувати пляшку віскі за хорошу роботу.
"Я працював з дому. Прокинувся зранку, щоби випити каву, зробити зарядку. Телефон на ніч вимикаю. Мій син тоді був закордоном. Ввімкнув телефон, побачив від нього штук 50 повідомлень. Дивлюся, а там – що почалася повномасштабка, що по наших міста летять ракети", — говорить він.
Каже, що не вірив у можливість повномасштабного вторгнення.
"Це така дурня. Я думав, що росіяни трошки розумніші. Я розумів їх логіку віджати Крим, спробувати віджати Донбас. Але зараз такі часи, я думав, що зараз ніхто такими методами не діє, щоби завоювати країну. Тому для мене перший день повномасштабки став повним шоком", — зазначає Андрій.
Дружина, почувши цю новину, розплакалася. Вона знала, що чоловік точно піде на війну.
"Я дуже не хотів йти воювати. Мені було страшно. Але я розумів, що відсиджуватися у когось за спинами буде не правильно. Тим більше, що я практикуючий католик (римо-католик, — ред.), у нас в катехизмі чітко вказано: якщо ворог прийшов в країну, треба її захищати. Війна почалася в четвер і до понеділка я брав себе в руки", — пригадує чоловік.
Тим більше, що в 2015 році, коли він прийшов у військкомат мобілізовуватися, то його комісували за рішенням ВЛК.
"А в понеділок, зібравши ще кілька друзів, я пішов у центр комплектування. Там була велика черга. Ще довелося бігати робити фото. Вийшов якийсь мужик і сказав: офіцери, здавайте свої справи поза чергою, ми вам потім передзвонимо", — розповідає ветеран.
Свого часу він навчався у Львівській політехніці, закінчив військову кафедру, відповідно й отримав офіцерське звання.
Плетемо сітки
Поки Андрій мобілізовувався, його дружина приєдналася до спільноти, яка плела сітки.
"Я здав документи й мені сказали йти додому та чекати дзвінка. Я подумав: чого буду сидіти склавши руки? Приєднався до дружини й пішов плести сітки. Там дуже приємна компанія жіночок, які плетуть сітки. А у сусідній кімнаті сидять чоловіки, замість того, щоби плести сітки, ведуть розмови, яка є зброя, як кидати гранати. Словом, ведуть мужчинські розмови", — жартує чоловік.
Тиждень минув у плетені сіток.
"Потім Наталя дістала автоматичний ніж для розрізання тканини і ми стали їздити як запрошені зірки по всіх точках, де плели сітки та різали їм тканину. Пам’ятаю, в одному дитячому садочку різали на бинти постіль. Батьки тих дітей приносили. Попадалися комплекти новісінькі, класні, красиві. І тут мені зателефонували: приходь. Мені, чесно кажучи, так не хотілося йти, я вже тут корисний, чого я кудись поїду, буду змінювати життя. Але вирішив, що цю роботу можуть робити жінки чи хворі. А я тоді був у силі, тому – треба йти", — ділиться своїми ваганнями ветеран.
Ви ж непридатний
У підрозділ доброволець прийшов у своєму звичайному одязі: білій тонесенькій куртці та черевиках.
"Було важко. Треба було рано вставати, цілий день на вулиці. Черевики відразу розвалилися. Дружина звернулася до свого колишнього чоловіка, його батьки дали мені взуття й теплий одяг. Так вийшло, що мене на війну збирала рідня її колишнього чоловіка. А моя колишня дружина з-за кордону прислала аптечку та ще купу різних потрібних речей. Мій духівник дав мені значну суму грошей для купівлі бронежилета", —пригадує він.
До певного моменту добровольців територіальної оборони офіційно не обліковували. Але одного дня їм сказали йти у ТЦК та писати рапорт на мобілізацію.
"Я написав рапорт. Була співбесіда зі співробітником ТЦК. Він каже: ви ж непридатний. Я кажу: пофік, записуйте, треба йти на війну. Він мені: ну якщо пройдете ВЛК. А ВЛК тоді дуже просто проходилося: здоровий? здоровий! Так я став командиром взводу", — каже чоловік.
Андрій Голяк під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Голяка
Позивний – Поет
На службу Андрій прийшов лейтенантом, а за місяць вже став майором. Отримав позивний – Поет.
"Позивні ми самі собі придумували. Мені запропонували такий позивний, я погодився", — говорить він.
17 липня 2022 року рота вогневої підтримки, в якій служив чоловік, виїхала в зону бойових дій у Донецьку область.
"Перед в’їздом у Донецьку область я мало не підірвався на міні. Ми стали на зупинку по потребі. Я відійшов і тут мені кричать: "Поет, ти що? Там міни!". Це вже я потім зрозумів, що тут з дороги краще не сходити", — усміхається ветеран.
Село, в якому стояв підрозділ, було цілком розбитим.
"Воно 24 години поспіль обстрілювалося з артилерії та мінометів. Хлопці виходили на позиції, між нами та позиціями росіян було всього 300-500 метрів", — згадує він.
І додає, що ворога українські захисники не бачили: коли вони тільки зайняли ці позиції, то перед ними було поле з соняшниками, спочатку жовте-жовте, а згодом – все чорне, обпалене вогнем.
"Кілька днів на початку ми були без зв’язку. Нам дали старлінк, але ми його не могли розгорнути, тому що була купа інших справ. Потім заступник комбата сказав: "Поет, якщо ти завтра не покличеш зв’язківців, щоби вони тобі поставили старлінк, то я тебе розстріляю", — сміється Поет.
Перший бій
Перший бій, а точніше перший обстріл стався майже відразу, як бійці приїхали на свої позиції.
"Тоді ще й позицій як таких не було. Був тільки окоп коригувальника. Ми сказали бійцям залягти позаду, а самі пішли в окоп коригувальника з’ясувати деякі моменти. І тут нас почали обстрілювати касетними боєприпасами", — говорить ветеран.
Згадує, що укріплень ще не було й українські захисники були як на долоні.
"Ми з командиром роти вирішили що людей треба відвести. Коли касетки падають, то шансів майже немає. Ми відвели людей і зберегли їхні життя. Один був поранений в руку не сильно. Я тоді зрозумів, що я собі не уявляв яка це війна. Ми дивилися фільми про Другу Світову. Але коли лупнуло перший раз, я на якусь мить втратив орієнтацію, у мене все поплило перед очима, тиск у вухах. Я собі не міг цього уявити, що це так", — розповідає він.
Під час того обстрілу загинув дроновод зі суміжного підрозділу.
"Ми з ним тільки познайомилися. Такий веселий був. За ті 10 хвилин він розповідав нам анекдоти. Казав: "Зараз посаджу "пташку" й піду додому". Але так сталося", — каже Андрій.
Андрій Голяк під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Голяка
Будете сміятися, я зламав ногу
У листопаді 2022 року військовослужбовець потрапив у шпиталь. Згадує, що їх обстрілювали безперестанку.
"Я потрапив під мінометний обстріл. Але це не було влучення, я невдало впав в руїни, коли намагався сховатися. Воно ж як: коли обстрілюють, чуєш, де воно летить. Спочатку десь далі, потім – ближче, ще ближче. А потім чуємо: свистить у наш бік. Лупнуло зовсім близько. Я впав на сходи й бачу: нога дивиться в інший бік. Кажу: будете сміятися, але я зламав ногу", — згадує він.
Ногу йому зібрали, але часу на реабілітацію достатньо не дали. На війну чоловік повертався спираючись на палицю.
"Через те, що я недореабілітувався, у мене залишилися проблеми з суглобами", — каже ветеран.
Пам’яті бойового побратима
Розповідаючи про війну, Андрій згадує свого побратима, командира роти Юрія Остафійчука.
"Ми були з ним на одній хвилі, любили піджартовувати один над одним. Пам’ятаю, почався обстріл. Ми на позиціях тоді якраз були. Стрибнули з ним в один окоп. Вже пролетіло, розірвалося. І хочеться підняти голову та подивитися, що там. Внутрішній голос мені каже: зачекай, не висовуйся. І тут чую: щось співає над головою. Прямо над моєю головою пролітає осколок. Ротний коментує таким карикатурним писклявим голосом: "Поету ледве голову не знесло". Ми давай ржати обоє", — сміється чоловік.
Згадує, як обоє у Краматорську купили собі підтяжки й ходили та клацали ними.
"Є такий фільм Копполи "Апокаліпсис сьогодні". Там є капітан, який ходить і клацає підтяжками і каже: "Люблю запах напалму". Пам’ятаю, ми на позиціях, лежимо, над нами все те літає. Дивимося: над нами гілки дерев ламаються, осколки свистять. Він так лежить і каже: "Поете, на тобі зараз є підтяжки? То ти більше не клацай ними, тому що ми вже наклацали дуже сильно, диви що діється", — розповідає Андрій.
Коли чоловік повернувся з лікування, побратим поїхав його зустрічати.
"Потім списувався комбат і його умовили піти на цю посаду. Він не хотів. Я мав піти на командира роти. У мене тоді були дуже сильні проблеми з тиском, до 200 підіймався і я лягав ганчірочкою. Я попросився у шпиталь на тиждень, щоби підібрали лікування. Я поїхав, у мене знайшли онкологію і я не повернувся у підрозділ", — говорить ветеран.
Юрій Остафійчук зазнав важкого поранення 31 серпня 2024 року поблизу села Кругляківка на Харківщині. Попри всі зусилля медиків 3 серпня 2024 року його серце зупинилося.
"Я їздив на похорон. З його дружиною підтримую зв'язок. Він був моїм найкращим другом", — каже Андрій.
Повернення з війни
Зараз Андрій працює редактором текстового контенту в сфері IT та навчається в Академії для героїв на програміста-розробника. Каже, що вчитися дуже важко. Тим більше, що вчитися треба ввечері, після роботи.
Зізнається, коли повернувся з війни, то тривалий час не міг спати й досі погано спить.
"Звернувся до Центру надання послуг учасникам бойових дій. Там сестра Анісія провела зі мною понад десять сесій й скерувала мене до психіатра. Я півтора року пив антидепресанти, потім самовільно з них зліз, бо побічні дії дуже неприємні. У мене таке враження, що я досі не зовсім повернувся", — каже ветеран.
Андрій Голяк під час служби в ЗСУ. З архіву Андрія Голяка
Ділиться, що досі некомфортно виходити з хати.
"Коли я виходжу з хати, у мене враження, що я залишаю безпечний притулок. Мені некомфортно, коли багато людей, коли хтось за спиною, коли голосні звуки", — говорить ветеран.
А ось повітряні тривоги, звуки шахедів та роботи ППО його не лякають.
"Якщо я чую, що воно летить над хатою, чую як працює ППО, змушую дружину йти у коридор і сиджу там разом з нею. Тому що тупо було б загинути у Львові, пройшовши фронт. Але сказати, що мені від цього страшно, то ні. Тому що на війні я був у таких ситуаціях, що я дивуюся як я взагалі повернувся", — зізнається Андрій Голяк.
