За інформацією: Суспільне Львів.
Руслан Кухта від початку повномасштабного вторгнення служив у 125 бригаді ТрО. У серпні 2024 року на Вугледарському напрямку чоловік зазнав поранення. Уже під час реабілітації у Львові Руслан почав малювати, а зараз у львівському музеї Михайла Грушевського відкрилася виставка його живопису — «Проміжна зупинка». На виставці представлені близько 50 робіт.
Про це Суспільному розповів ветеран 125 бригади територіальної оборони ЗСУ, а нині — працівник управління у справах ветеранів Львівської міської ради Руслан Кухта.
Себе не обманеш
Напередодні повномасштабного вторгнення Руслан працював монтажником-висотником у Львові. Каже, робота йому подобалася.
«Це класна робота, чоловіча, я б сказав. Й екстриму трохи є, як на люльці працюєш. Кожен об’єкт мав нові виклики. Спочатку було трохи страшно, а потім вже й не помічаєш», — говорить ветеран.
За кілька днів до вторгнення чоловік поїхав у село, як він сам каже, на ретрит. Того ранку прокинувся ще затемна й взявся до роботи коло хати.
«Прокинувся о 5 ранку. І навіть новини не глянув. Зробив собі кави, вийшов з будинку і почув вибухи. Я вже й забув, що я мав робити. Давай новини дивитися. В шоці був», — згадує він.
Руслан відразу повернувся до Львова, сконтактувався з однокласниками й почав волонтерити.
«Так протривало два дні, але сам себе не обманеш. Розумів, що треба мобілізовуватися. Подумав: як я буду згодом на себе дивитися, якщо не піду до війська. Тому почав шукати підрозділ», — розповідає чоловік.
Для себе обрав службу у 125 бригаді територіальної оборони.
«Пам’ятаю, як вперше дали в руки автомат. Долоні спітніли, думаю: як його розкласти та скласти? А потім — це така звична справа стала», — каже він.
У грудні 2022 року Руслан з побратимами виїхав у зону бойових дій.
«Ми мали замінити побратимів з третього батальйону. Їм командування пообіцяло, що на Миколая вони вже будуть вдома. Тоді я вперше потрапив на позиції», — говорить ветеран.
Руслан Кухта під час служби у 125 бригаді ТрО. З архіву Руслана Кухти
Щоб заспокоїти маму, сказав, що командир хороший, побратими підтримують один одного. Мама плакала, але відмовляти не стала.
«Найбільше з тих часів я пам’ятаю як мене дратувала фраза “бережи себе”. Багато знайомих мені так казали. А як я маю себе берегти? Сказати командирові, що не виконуватиму завдання, не піду на позицію, бо я маю берегти себе?» — пояснює Руслан.
Перший обстріл
Першого ж вечора, коли оборонці зі Львова приїхали в зону бойових дій та розташовувалися, місцева мешканка принесла їм поїсти. Це було на Лиманському напрямку.
«Ми тільки приїхали, порозселялися. І того ж вечора жіночка нас почастувала пиріжками з картоплею. Така старша пані. Ми такі голодні були, їхали дві доби. Було так смачно», — згадує чоловік.
Під перший обстріл Руслан потрапив на позиції «Ліля».
«Мені здавалося, що то прямо коло нас стоїть та стріляє з гранатомета. То вже я потім зрозумів, що то були вистріли з СПГСПГ — станковий протитанковий гранатомет., воно здається, що коло тебе вихід», — каже він.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Ветеран згадує, як після прибуття на лінію бойового зіткнення новобранців прикріпляли до бійців, які вже отримали досвід.
Життя на війні
Одного разу Русланові довелося допомагати вивозити поранених побратимів.
«Він лежав на причепі пікапа. Ми женемо, на ямах нас підкидує. Я сидів коло нього та підтримував йому голову. Наше завдання було вивезти його якнайшвидше. Я руки його тримав, щоб він турнікет собі не попустив. Чоловік просто змінював на очах від болю. Від “прибий мене” до “врятуй мені ногу”, потім було і “я тебе люблю”, і “я тебе ненавиджу”. Але, на щастя, він вижив», — говорить ветеран.
Згодом Руслан бачився з пораненим у шпиталі.
Також українським оборонцям дошкуляли миші.
«У мене тоді була довга борода. Я спав. Тут мене побратим розбудив. Дивлюся: миша залізла в бороду і щось там моститься. Почула рух та й втекла», — сміється він.
Поранення
12 серпня 2024 року Руслан зазнав поранення на Вугледарському напрямку. Заходили на позиції під канонаду вибухів.
«Ми тільки зайшли і я кажу: поки бомблять в іншому місці, давайте максимально копаємо. Почали копати, акуратно та приховано. Ми встигли навіть перекриття зробили. Збоку ще зробили фальшиву позицію. Вона нам не одне життя врятувала», — каже ветеран.
Того ранку розвідка Сил оборони попередила, що російські війська йдуть на штурм.
«Чотири БТРа зайшли на сусідні позиції. Чую кричать в рацію: хтось має гранатомета? Я беру гранатомет. Щоб вистрілити, треба було вийти з посадки на дорогу. Пам’ятаю, це як сповільнена зйомка: беру гранатомет, вискакую, вистрілюю. Мене оглушує. Казали, що я влучив», — розповідає поранений.
Бій продовжувався, чоловік керував побратимами та знищував противника.
«Пам’ятаю, я спіймав себе на думці: ти що, безстрашний, акуратніше ходи. Бо я ходив там на рівних ногах. Присів, відійшов до хлопців. З того напрямку, звідкіля я відійшов, почав на нас вогонь йти. І тут бах, нога відключилася. Я впав, дивлюся: червона пляма в районі паху. Автоматично наклав собі турнікет, повідомив у рацію, що я поранений. Це вже хлопці мені згадують. Кажуть, такий спокійний голос: “Я, Свен, триста”. Мене почало більше боліти. Дивлюся, що далі кров йде. Дістаю ще один турнікет та бинти, хлопці мені допомогли. Та й нагадую про себе», — каже Руслан.
За пораненими виїхала евакуаційна група та забрала їх.
«З одним із цієї групи досі бачуся й щораз дякую йому. Тоді пам’ятаю як мене закидають на баггі. Таке відчуття спокою, завершення місії. Лежу, чую як кулі свистять. Вже не ховаюся, або вивезуть, або ні. Я переживав за ногу, щоби врятували», — згадує ветеран.
Перші відчуття
До тями він прийшов вже у шпиталі в Запоріжжі. Поворушив пальцями, зрозумів, що нога є. Згодом лікар пояснив, що почалася турнікетна хвороба, але медики робили все можливе, щоби врятувати ногу.
«Куля пролетіла від паху й вилетіла через сідницю. Є тріщина у тазу, але без уламків. Я місяць не міг сидіти, міг тільки або лежати, або ходити», — каже Руслан.
Згадує, коли після операції приходив до тями, то були дивні відчуття.
«Ще не зовсім прокинувся, але відчуваю таке щось приємне, як хтось мене за руку тримає. Розплющую очі, бачу лікарів у халатах з прінтами з дитячих мультиків. А на руці у мене манжета від тискоміра. Воно мене стискало, а мені здавалося, що то мене хтось за руку тримає», — сміється поранений.
Попросив у лікарки телефон, щоби в соцмережі написати братові й повідомити про свій стан.
«Я гортаю стрічку і вирубуюся. Потім відчуваю як мене хтось за руку тримає. Я не знаю скільки разів я так заснув і прокинувся. Це так кумедно було», — говорить чоловік.
Реабілітація
23 жовтня у львівському музеї Михайла Грушевського відкрилася виставка живопису Руслана Кухти «Проміжна зупинка». Чоловік каже, що малювати він почав вже під час реабілітації.
«Я вже був в центрі “Unbroken”. До мене приходили психологи та порекомендували піти в арттерапію. Я й пішов, бо цікаво. Почав там щось тицяти. Сидиш собі спокійно та малюєш. Я під час служби почав займатися спортом, коли була можливість, то бігав і робив фото. І зараз з тих фото малював картини», — каже він.
Руслан Кухта під час реабілітації. З архіву Руслана Кухти
На виставці експонується близько 50 робіт.
Картини Руслана Кухти на виставці. Пресслужба Львівської обласної ради
Ще перебуваючи на реабілітації, Руслан долучився до ветеранського театру й зіграв головного героя у виставі «Котигорошко» в Першому театрі.
«Це був виклик для мене. Спробувати себе. Я публічних виступів боюся. На сцені для мене таке випробовування. Я для себе вирішив: боїшся? Давай, навпаки зробимо», — ділиться він.
Згадує, як його гарно сприймали діти, просили дозволу сфотографуватися з ним.
«Це виявилося так цікаво. Я був на всьому процесі, від прочитання казки, розбирання емоцій, характерів та моральних якостей героїв. І дійшло до того, що я й зіграв Котигорошка», — говорить ветеран.
Руслан Кухта на сцені. З архіву Руслана Кухти
Також під час реабілітації у чоловіка виникла ідея побудувати разом з побратимами човен. Каже, що під час одного із заходів, який проводив центр «Unbroken», познайомився з львівським яхтсменом Володимиром Анохіним й між іншим поцікавився, чи це важко зробити. Виявилося, що це дуже цікавий проект.
«Не всі ветерани люблять малювати чи займатися спортом. Для когось найкращий відпочинок — робити щось власними руками», — пояснює ветеран.
Згодом Руслан почав працювати соціальним працівником при творчій майстерні в центрі «Unbroken». А також звернувся до Володимира Рудьковського з питанням, чи є ще якісь можливості працевлаштування для ветеранів. Він порекомендував спитати Андрія Жолоба. Потім була співбесіда й зараз ветеран працює в управлінні ветеранів у Львівській міськраді.
