За інформацією: Суспільне Львів.
Микола Дорош вперше сів за піаніно, коли йому виповнилося 6 років. Все своє життя він пов’язував з музикою: навчався, виступав з концертами та навчав інших грати на фортепіано. Але у 2023 році його інструментом став міномет.
Про це ветеран 37 бригади морської піхоти, інструктор комунального підприємства "Захист Львівщини" та викладач-концертмейстер дитячої школи мистецтв імені Стефана Турчака у Дублянах Микола Дорош розповів Суспільному.
Уроки музики в укритті
У 2022 році Микола працював у дитячій школі мистецтв у Дублянах, навчав діточок грати на фортепіано. А також у Лондонській музичній онлайн школі викладав фортепіано та теорію музики. Чоловік планував записатися до підрозділу територіальної оборони. Згадує, що тоді йшла активна медійна кампанія, яка закликала чоловіків долучитися до ЗСУ. Був переконаним, що йому, музиканту, знайдеться робота у війську. Але все залишилося тільки в планах.
"Вночі мені зателефонував брат і сказав, що почалася війна. У мене була дезорієнтація. У нас маленька дитина, їй 25 лютого мав виповнитися рік. Не зрозуміло, що робити. Думаю, чи не кожен був у такому стані", — каже чоловік.
Микола Дорош. З архіву Миколи Дороша
Попри це, родина була готова до повномасштабного вторгнення: вдома була складена тривожна валізка. Й Микола навіть подумував, щоби відправити дружини та донечку за кордон.
"Того дня всі уроки скасували. Мої закордонні учні, не очікуючи повідомлення від мене, почали мені писати, пропонували допомогу. Мені навіть не довелося їм нічого пояснювати", — згадує він.
Але після першого шоку, через два тижні, навчання музики відновилося. Інколи доводилося проводити уроки під час повітряної тривоги.
"Дивився на характер тривоги. Деколи продовжував працювати з закордонними учнями, деколи мусив зупиняти, коли долинали до мене вибухи. Хоча учні не чули, але все розуміли. А ось у школі мистецтв ми бігали в укриття. Чекали поки не закінчиться тривога, говорили про музику, про композиторів, про характер твору, про штрихи", — говорить музикант.
І додає, що зараз в деяких приміщеннях школа мистецтв обладнала музичні класи з інструментами прямо в укритті.
"Клас в укритті настільки добре облаштований, там є і опалення, й інструменти, що там можна постійно займатися. Не відволікаємося на тривоги", — зазначає він.
Твій інструмент – міномет
У 2023 році Микола прийшов до ТЦК оновити дані. На той час з його родини на війні було троє чоловіків, але в ТЦК того ж дня мобілізували і його.
"Для мене це був стрес, але на короткий час. Для моєї дружини, яка залишилася з двома маленькими дітьми, старшій було два роки, молодшій – чотири місяці, був сильний стрес", — говорить ветеран.
У військовий квиток йому записали нову спеціальність – діловод. Через два тижні він виїхав на навчання у Великобританію.
"Я почав вчитися. Я хотів вчитися і хотів, щоби у мене все виходило добре. Процес звикання до зброї був поступовим. Як для музиканта, на той час ці відчуття були чужими. Ти звик до клавіш під пальцями. А тут – метал. Ти маєш опанувати новий інструмент, ти маєш навчитися користуватися ним. І треба настільки добре навчитися, щоби він став безпечним, в першу чергу, для тебе. Тому що ти зі своєї делікатної професії переходиш у щось жорстке", — каже Микола.
У підрозділі мало хто знав, що він – музикант. Знав точно командир. Дізнався тоді, коли записував інформацію про свого бійця.
"Питає, яка у мене освіта. Кажу: Львівська музична академія. Він здивувався: ти музикант, а на чому граєш?", — розповідає мінометник.
Микола Дорош під час служби в ЗСУ. З архіву Миколи Дороша
Ветеран згадує, як через рік служби той його закликав до помешкання, яке військовослужбовці винаймали, і де було піаніно.
"Ми були в районі Краматорська. Командир сказав: "Ти ж музикант, зіграй щось". Я понад року не грав. Але зіграв щось на його прохання, щось з "Піратів Карибського моря". Хвилин дві. Я не хотів грати Брамса чи Баха. Все-таки понад рік паузи", — каже він.
Звісно, чоловік хотів перевестися у оркестр морської піхоти. Але командир не погодив переведення.
"Ми були на відновленні й до нас приїжджав оркестр морської піхоти. Після концерту я підійшов до диригента, сказав, що я — піаніст. Мій командир слухав цю розмову. Я був навідник міномета. Мені сказали, що нема шансів на перевід, бо навідники потрібні більше. Але через місяць прийшло відношення на перевід. Тоді командир сказав: твій інструмент – це міномет 125 калібру", — говорить піаніст.
Позивний "Іспанець"
Свого часу Микола навчався у музичній академії Conservatorio superior de música "Joaquín Rodrigo" в Іспанії. Там вивчив іспанську мову. Одного дня в навчальному центрі помітив як побратим дивиться відео іспанською мовою та намагається щось зрозуміти.
"Я допоміг йому перекласти. Він почав називати мене Іспанцем. Так воно й прижилося", — згадує він.
Після навчання закордоном чоловіка мобілізували у морську піхоту.
"Я не міг зібрати свої думки докупи. Ще вчора я музикант, а сьогодні – у морській піхоті. Тоді якраз йшов контрнаступ і я не міг собі уявити, що я робитиму і як. Але психологічно мені легше було мінометником, ніж потрапити у штурмові війська. Адже міномет працює на відстані", — каже Микола.
Перший вихід на бойові відбувся у Херсонській області.
"Це була пізня осінь. Було вже холодно. Я не знав, що з собою брати, чи правильну кількість речей з собою взяв. Не знав на скільки днів я їду. Позиція мала бути готовою до роботи за дуже короткий час. Сказали: збирайся. Я швиденько зібрався. Поїхав на 5-6 днів. Замінив командира розрахунку. Страх, мандраж, руки трусяться. Був сильний адреналін. Навіть не пам’ятаю скільки мін ми тоді випустили. Після цього я виїжджав регулярно", — згадує ветеран.
Микола Дорош під час служби в ЗСУ. З архіву Миколи Дороша
Найдовше бути на позиціях довелося 22 дні. Це було літо 2024 року.
"Зв'язок був з перебоями. Нам перебивали дріт від старлінка. Ми його лагодили. Я старався підготувати дружину до того, що зі мною не буде зв’язку, та дав контакти побратима, в якого вона могла спитати про мене. Раз на добу він їй відправляв плюсик, щоби вона знала, що все гаразд. І протягом наступної доби вона знову чекала. Найдовше не було зв’язку 8-9 днів", — розповідає морпіх.
Для розмови з дружиною Микола виділяв всього лише кілька хвилин, щоби вона не чула тих вибухів. Старша донька увесь час питала куди поїхав тато. Дорослі пояснювали, що тато на роботі. Зараз, коли чоловік повернувся додому, дівчинка радіє, що тато більше не їздить на роботу, хоча він щодня йде до школи мистецтв. Але й повертається щодня ввечері додому та вкладає її, сестричку та молодшого братика спати.
Звуки війни
Для музиканта в житті дуже цінними є збереження слуху та рук. Але, за словами чоловіка, на війні він далеко не загадував.
"В той час для мене були інші завдання: пережити та вижити. Я не планував далеко, чи я втрачу форму, чи я збережу її. Для мене суперважливо, щоб не мати поранень, які б пошкодили руки чи вплинули на слух. Але в той час, коли я був мінометником, я не створював собі ілюзій", — каже він.
Згадує, як одного дня морпіхи відпрацювали по позиціях армії РФ, пішли в укриття. І до них прилетіло у відповідь.
"Наших мінометників виявили і почали прицільно працювати по нашому підвалу. Коли пристрілялись, один з таких ударів був прямо по нашому укритті. Я отримав контузію. Дуже довго не чув на праве вухо. Спочатку був якийсь свист у вусі, не чуєш взагалі, потім – погано чуєш. Я ще на те вухо перехворів на отит. Думаю, що на хворобу повпливав саме той обстріл", — каже Микола.
На війні він навчився розрізняти характер снарядів, які прилітали, знав коли стріляє танк, коли 122 калібр, коли – 152, коли – з РПГ.
"Тут справа не у музичному слухові. Це – поганий досвід. Їх розрізняє той, хто це відчув на собі. Коли ти розрізняєш ці звуки, це означає, що ти був на війні. Слухав я їх не як музикант, а як військовий. Я тоді вираховував дальність, азимут й такі речі", — розповідає морський піхотинець.
Микола Дорош під час служби в ЗСУ. З архіву Миколи Дороша
Повернення з війни
У березні цього року Микола звільнився з ЗСУ. Проте, за його словами, повернутися з війни ще не може.
"Я ще досі там. Мабуть, не має такого дня, щоби я не відчував, що я там. Частково я ще живу за звичками, які є на війні. Це – виїзд, відпочинок. Я розумію, що тут вже можна трохи розслабитися. Не слухати вулицю, не роздивлятися що є навколо. Та все одно є якась прискіпливість до деталей", — говорить музикант.
На роботі чоловіка зустріли тепло. Каже, ще під час служби одного разу заїжджав до школи, то спеціально для нього влаштували концерт.
"Цього разу концерту не було. Але видно, що вони мені раді", — каже він.
Після звільнення в родині вирішили купити піаніно. Микола називає його "живим", тому що вдома вже є електричне.
"Я почав займатися. Порозставляв багато книг з нотами. І зараз час від часу займаюся. Йде важко. Тому що руки не слухаються. Голова пам’ятає, а руки не піддаються тому контролю, якому хочеться. Воно дратує. Тому що ти це вже все грав, а зараз тобі складно зіграти найпростіші пасажі. Ти розумієш, що тобі треба зараз напрацьовувати годинами, щоби відновити форму. Це займе якийсь час. Але я радий, що у мене є руки і пальці", — резюмує він.
А також чоловік є інструктором з міжнародного та гуманітарного права у КП "Захист Львівщини".
"На війні мені важко було виключити у собі музиканта. Зараз мені важко виключити в собі військового. Коли я вже знав, що звільнюся й стану цивільною людиною, я хотів долучитися до якоїсь військової справи, але в іншому статусі. "Захист Львівщини" шукав інструктора, а я шукав як реалізуватися себе. Тому що дуже важко, коли ти ще вчора виїжджав на завдання, а сьогодні вже заколисуєш новонародженого сина. І не можеш себе обдурити, що ти не думаєш про те, що ти робив ще вчора. Мій викладацький досвід, і мої знання та навички трансформувалися у те, що я став інструктором з міжнародного та гуманітарного права. Я читаю лекції. Але якщо є потреба, я можу провести лекцію з поводження зброєю", — каже музикант.
