За інформацією: Суспільне Львів.
Ховаючись у підвалі з чотирма дітьми від постійних обстрілів Альона Лілісон брала з собою лопату. Каже, думала, якщо в їхній будинок вцілять, то вона зможе відкопатися й вибратися з руїн. З окупації родина змогла виїхати у травні 2022 року. Зараз їхнє село деокуповане, але будинок зруйнований вщент.
Про це військовослужбовиця, представниця патронатної служби 30 корпусу морської піхоти та дружина загиблого морського піхотинця Альона Лілісон розповіла Суспільному.
Ми чекали
Повномасштабне вторгнення застало Альону та її дітей вдома, у селі Новобериславі Херсонської області.
"Ми спали. Я прокинулася від того, що я відчула як наш будинок сколихнувся. Раз, другий, третій. Я спочатку не зрозуміла що це. Вийшла до кухні й побачила як посуд стрибає. Коло нашого будинку тече Дніпро. З вікон будинку видно Каховську ГЕС. Над нею стояла заграва. Я не зрозуміла, що діється", — розповідає вона.
Жінка зателефонувала Євгенові, який згодом стане її чоловіком та мобілізується до ЗСУ.
"Він каже: почалася війна. Збирай цінні речі та готуйся виїжджати. Я злякалася, але не стала будити дітей. Зібрала документи та речі першої необхідності й просто чекала", — говорить Альона.
У новинах вже говорили, що російські війська захопили Каховську ГЕС. На мості, розташованому неподалік від села, йшли бої.
"Там гупало дуже страшно. Ми чекали, що буде далі", — каже вона.
На той час попрокидалися діти й почали питати, що це за звуки. Мама заспокоювала їх та пояснювала, що почалася війна. На той момент Юрчикові було майже 12 років, Микиті – 9, Софійці – шість, а Каріні — три місяці.
"Це була сьома ранку. Вони ніколи ще так рано не прокидалися. Спочатку прокинувся Микита. Каже: що діється, що в мене аж ліжко труситься? Я кажу: синочку, це війна. Він злякався, не знав, що робити. Зайшов у кімнату до найменшої, вона ще спала, взяв на руки, обняв і так тримав. Каже: мам, давай щось робити. А що ми могли робити? Тільки чекати", — згадує жінка.
Наступного дня у селі з’явилися російські військовослужбовці, ходили по хатах, шукали тих, хто мав військовий досвід.
"Наш сусід, батько п’ятьох дітей, першим потрапив у цю хвилю. Росіяни приїхали, повитягали дітей з хати, щось шукали. Пам’ятаю, ми дивилися через фіранки у вікно й їхні солдати наставили на наші вікна зброю. Потім зайшли до нас, перевірили документи, спитали що я планую робити й пішли. Я дуже боялася й намагалася не виходити за межі подвір’я", — розповідає багатодітна мама.
Коли обстріли посилювалися, вона з дітьми ховалася у підвалі будинку.
"Коли сильно гупало, ми спускалися у підвал. Але це – село і підвал там не дуже міцний. То коли ми спускалися з дітьми, то я брала з собою лопату, якщо нас завалить, щоби я могла відкопатися. Розум тоді не дуже ясно працював", — каже вона.
Харчувалася родина запасами, які зробила Альона ще з осені: була своя картопля з городу та закрутки.
"В магазинах швидко все поскуповували. У мене характер такий, що я купляю все про запас. Дитинство було трохи голодним, тому я купляю так, щоб було. Та й люди нам допомагали. Згодом роми почали завозити продукти, можна було розплатитися українською карткою. Голоду не було", — говорить жінка.
Але над головами постійно літали ракети та дрони.
"Один день цілий день ми витратили на те, щоби щільно позакривати вікна, аби через них не пробивалося світло. Бо якщо дрон бачив, що у вікні світиться, він летів туди й скидував на будинок вибухівку. Ми навіть накриватися не мали чим, накривалися однією ковдрою, але вікна у нас були закриті", — каже вона.
Зараз, за її словами, їхня хата зруйнована вщент й повертатися їм, попри те, що село деокуповане, нікуди.
Виїзд з окупації
Виїхати з окупації Альоні та дітям вдалося аж у травні. Допоміг її друг дитинства Євген Лілісон, з яким жінка згодом одружилася.
"Мені було 14 років, йому – 16, коли ми познайомилися. Він приїжджав у наше село на дискотеку. Згодом наші шляхи розійшлися, але ми підтримували зв'язок", — каже вона.
На початку повномасштабного вторгнення чоловік також опинився в окупації, в Новоолексіївці Генічевського району Херсонської області. Альона та Євген телефонували одне одному щодня. Але у квітні чоловік пропав та не виходив на зв'язок цілий тиждень.
"Я не знала, що робити. Остання розмова з ним була про те, що він збирається виходити з окупації й зробить все, щоби і ми вийшли. Коли він нарешті подзвонив, я так зраділа, що він живий. Я думала, що я його вже ніколи не побачу", — згадує жінка.
Згодом вона дізналася, що Євген, щоби вийти з окупації, пройшов всю область пішки. А щоби переплисти Дніпро (це 5 км), тримав у руці порожню пластикову пляшку.
"Казав, що на останніх метрах сили його покидали. Він бачив берег, але розумів, що не має сил. Його побачили якісь чоловіки на човні, витягли й привели до тями", — говорить військовослужбовиця.
Першого травня до Альони на легковому авто приїхав чоловік, сказав, що з ним домовився Євген і що він вивезе жінку та дітей з окупації.
"Ми поскладали свої речі. Але знали, що нічого цінного брати з собою не можна, бо на блокпостах забирають. Тому взяла дитячий одяг, свій. Ми виїхали з Новоберислава, доїхали до Берислава і зустріли людей, які поверталися. Сказали, що виїхати неможливо, бо там розстрілюють", — каже вона.
Таких спроб виїхати з окупації було кілька. І тільки 5 травня їм вдалося виїхати.
"Дивно було бачити на блокпостах російських солдатів, які розмовляли українською мовою. Навіть діти мене питали, чого вони всі українською говорять, якщо це росіяни. Згодом мені пояснили, що це луганські та донецькі, які підтримали Росію. Микита мені увесь час казав: я не можу дивитися на їхній прапор, мене від нього нудить. А я просила його, щоб мовчав", — ділиться жінка.
Всього вони за 60 км пройшли майже 24 блокпости. Росіяни зупиняли авто й просили їжу, солодощі й цигарки. А також питали, куди вони їдуть та чи планують повертатися. Всі біженці запевняли, що за кілька днів повернуться.
У колоні, яка виїжджала, було сім автомобілів з ромами. На останньому блокпості ром повідомив, що у їхній колоні є вісім машин. Восьмим було авто, в якому їхала Альона з дітьми.
"Навколо було багато розстріляних та згорілих авто, згорілої техніки. Ми їхали години три до нашого блокпоста. Коли до нього доїхали, мої діти повискакували з авто і пропонували їм мандаринки, цукерки, обіймали їх. Стільки радості було", — втирає сльози жінка.
Біженців поселили у місцевому будинку культури. Розмістили їх прямо на підлозі. Військовослужбовиця згадує, що місцеві мешканці приносили їм їжу, різні речі. А для Каріни спеціальний кокон.
Далі родина поїхала до Дніпра, де сіли на потяг на Івано-Франківська. Євген про все домовився та подбав. А ось сам, за його словами, має роботу й приїде пізніше.
"Я не знала, що він вже звернувся у ТЦК й мав намір мобілізуватися. Увесь час мені казав, що він працює, гроші заробляє. Дзвонив часто, але на відеозв’язок не виходив, бо вже був у однострої. Але одного дня зателефонував і сказав: ти переїжджаєш до Львова. Я не хотіла нікуди їхати, мені вже у Франківську було добре. Але він про все подбав і ми поїхали", — каже вона.
Подвійне свято: мамине заміжжя та звільнення Херсону
25 вересня 2022 року родина переїхала до Львова. Зустрічати та допомагати облаштовуватися Альоні та дітям Євген не прийшов. Сказав, що має забагато роботи й прислав товариша.
"Товариш прийшов, ми розговорилися і він каже: так Женька ж тут, в навчальному центрі, вчиться. Я дуже здивувалася. Зателефонувала Жені. А він каже: не хотів тебе тривожити, знав, що ти засмутишся", — говорить вона.
Побачилися Альона та Євген аж 6 листопада. До того вони спілкувалися тільки телефоном.
"Приїхав його товариш і сказав: зараз ми їдемо до Жені. Взяв бусик і ми поїхали всією родиною. Дітям я не сказала куди ми їдемо. Ми доїжджали до навчального центру і діти питають: ти нас у ліс вивезти хочеш? Коли ми вийшли з машини, вони понастрибували на нього, так раді були його бачити. А потім спитали: чого ти у військовій формі? Він каже: бо я йду захищати вас та Україну", — згадує жінка.
9 листопада маленькій Каріні виповнився рочок. Ранок в родині почався від того, що хтось так сильно гупав у двері, ніби хотів їх вибити.
"Я відчиняю, а там – Женя. Каже: швиденько збирайся й поїхали. Ми взяли таксі й поїхали в РАЦС. Я кажу: я не хочу заміж. Тоді він перекинув мене через плече й заніс в РАЦС. Каже працівницям: запишіть, що це моя власність. Ми подали заяву, він привіз мене додому й поїхав", — розповідає вона.
Весілля призначили на 11 листопада.
"Я вдома вирішила поговорити з дітьми, бо треба було пояснити. А діти кажуть: ми знаємо, він попросив у нас твоєї руки. Виявляється, він зателефонував їм і спочатку узгодив з ними, а тільки тоді наважився освідчитися мені. Коли він мені про це розповідав, казав, що діти так зраділи", — усміхається Альона.
Альона Лілісон з чоловіком Євгеном. З архіву Альони Лілісон
11 листопада до жінки приїхала двоюрідна сестра, щоби допомогти їй підготуватися до весілля.
"Я запізнилася на власне весілля. Я йшла до нього й чула як Женя хвилювався: невже вона не приїде? Обертається, бачить мене і в нього стільки радості було. Коли після церемонії ми виходили з зали, його друг каже: Херсон звільнили! Для нас це стало подвійною щасливою датою", — згадує військовослужбовиця.
Наступного дня, 12 листопада 2022 року, чоловік виїхав у зону бойових дій.
Прикмета на прощання
Євген Лілісон став розвідником 35 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Островського ВМС ЗСУ. Дружина згадує, що він дуже пишався цим.
"Мені він сказав, що підрозділ буде на Херсонському напрямку, а це добре, бо він там кожну стежку знає. Поїхав і пропав. Не озивався 5 днів. Я місця собі не знаходила протягом цього часу. Зрештою згадала, що у мене в 35 бригаді є подруга. Зателефонувала їй. Вона сказала, що вони перебувають на Донеччині. Ввечері він вийшов на зв'язок і знову запевнив мене, що він на Херсонщині. Але змушений був зізнатися, що воює на Авдіївському напрямку", — згадує жінка.
Кожного разу, коли морпіх повертався зі завдання, перше, що він робив, телефонував коханій і повідомляв, що він живий. Тільки кілька слів, але Альоні цього вистачало, щоби заспокоїтися.
Але одного вечора жінку раптом почало лихоманити. Вона навіть на годинник глянула. Це було 22:30. Опівночі їй стало легше. А зранку зателефонував чоловік зі своєю фірмовою фразою "живий-здоровий".
"Я не повірила цього разу. Тоді він зізнався, що саме о 22:30 вони потрапили в оточення, але опівночі їм вдалося вибратися й дійти до точки евакуації. Женя отримав поранення обличчя. Аж на восьмий день в Дніпрі витягли осколок і дали 10 днів реабілітації вдома", — говорить вона.
Вдома була неймовірна радість. Щасливі діти цілими днями гуляли з ним. Сини жінки та чоловік створили спільний чат, в який не допускали дівчат і стверджували, що у них свої, чоловічі, розмови.
"Сім місяців тривав наш шлюб і протягом цього часу ми провели разом 39 днів. Востаннє приїхав у квітні. Кожного разу, коли він від’їжджав, щось забував вдома. Ми жартували, що це хороша прикмета, що він повернеться. А того разу я шукала, що ж він забув. Нічого не було", — підрахувала Альона.
Альона Лілісон з чоловіком Євгеном. З архіву Альони Лілісон
Рік в невідомості
А 9 червня 2023 року о 21:05 Євген відправив Альоні голосове повідомлення. Сказав, що має виїхати на кілька годин на термінову роботу. І як тільки звільниться, то зателефонує. Це була остання звістка від нього.
"Я чекала на нього. Почувалася дуже спокійно, лягла спати. Зранку побачила, що нема ані дзвінка, ані повідомлення. Я почала йому писати. Повідомлення доходили, але їх ніхто не читав. Я почала дзвонити, ніхто слухавки не бере. А 12 червня один з побратимів мені написав: дайте свій номер, з вами хоче поговорити командир", — згадує дружина морпіха.
Жінка знову зателефонувала своїй подрузі й вона сказала, що Євген загинув. Це підтвердив і командир. Також сказав, що тіло дістати не вдалося.
"Вони кілька разів виходили за тілами загиблих. Далі почалося найжахливіше в моєму житті. Я рік жила, не розуміючи хто я. Мій чоловік вважався безвісти зниклим. Цей рік був найважчим у моєму житті. Я прокидалася зранку, годувала дітей, відправляла у школу, робила якусь хатню роботу, забирала дітей зі школи. Але не розуміла — де і хто я. Це було дуже важко", — пригадує жінка.
В пошуках тіла загиблого чоловіка Альона зверталася до різних організацій, які б могли їй допомогти. І постійно контактувала зі слідчою, яка вела цю справу.
"30 квітня 2024 року вона мені зателефонувала. Каже: ти сидиш? А я йшла в магазин, поки діти в школі та садочку. Питаю: щось сталося? І відразу розумію, що вона мені зараз скаже. Вона каже: є збіг ДНК", — каже вона.
Жінка згадує, що на той момент відчула порожнечу всередині. Скинула дзвінок й повернулася додому.
"Я досі вірю, що це помилка і що він живий. Десь глибоко в душі я живу з надією, що він десь є. А тоді я трошки прийшла до тями й передзвонила слідчій. До кінця червня тривали всі процедури. І 28 червня ми його поховали на Полі Героїв у Львові. Він завжди мріяв жити у Львові…", — говорить Альона.
Я поруч, я вас розумію
Жінка залишилася жити у Львові, троє старших дітей ходять тут до школи, молодша – в садочок. Каже, що діти відразу знайшли спільну мову з однокласниками, у школі до них ставляться добре.
А ось вона підписала контракт з морською піхотою та зараз опікується родинами загиблих морських піхотинців або тими, що перебувають в полоні, та пораненими.
"В лютому цього року мені зателефонувала Яна Гордєєва та запросила на спільну молитву пам’яті морських піхотинців та зустріч з керівництвом. Там розповіли про патронатну службу. Коли я слухала його, я зрозуміла, що я там себе бачу. Я можу і хочу зробити свій внесок, я розумію і можу підтримати людей, які втратили своїх близьких", — каже військовослужбовиця.
Згадує, коли загинув її чоловік, їй найбільше не вистачало підтримки й розуміння, що є до когось звернутися та просто поговорити.
"На похороні Євгена були я, його друг, сестра друга, приїхала моя двоюрідна сестра і моя подруга. Я не пам’ятаю похорон. Тільки його фотографію. Сестра казала, що я постійно питала, чому там чорна стрічка", — говорить вона.
Готуючись підписати контракт, Альона довго не говорила про це дітям.
"Я розуміла, що вони здивуються. Спочатку вирішила поговорити з хлопцями, а вже потім з донькою. Хлопці відразу перезирнулися: а нас куди? Вони мене підтримали, тільки взяли з мене обіцянку, що я не поїду на війну. А з донькою поговорив старший син", — каже жінка.
Додає, що зараз пишається, що стала матросом. Вважає, що це є продовженням роботи, яку виконував її чоловік.
