За інформацією: Суспільне Львів.
В перші дні повномасштабного вторгнення український спортсмен, майстер спорту міжнародного класу Дмитро Дем’янюк разом з братом дружини Юрієм Мочульським вже стояв у черзі до ТЦК, щоб мобілізуватися. Його дружина Орися, багаторазова чемпіонка України з легкої атлетики, також мала намір піти до війська, але чоловіки відмовили її.
Про це Суспільному розповів легкоатлет, олімпієць, а нині – військовослужбовець 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Дмитро Дем’янюк.
Дмитро розповідає, що повномасштабне вторгнення для нього сталося несподіванкою.
"Я думав, що буде посилений наступ на Донецьку та Луганську області. Але повномасштабного — не очікував. Тобто, я розумів, що щось буде. Але не так, як воно відбулося", — каже він.
Згадує, що о 5 ранку 24 лютого 2022 року його розбудив дзвінок від колеги, який спитав чи вони закупили продукти та необхідні речі, бо почалося вторгнення.
"На той час я мав багато планів. Вів свій бізнес, займався громадською діяльністю, мав свій легкоатлетичний клуб, організовував змагання пам’яті Олексія Дем’янюка, свого батька, був віце-президентом Федерації легкої атлетики Львівської області", — розповідає чоловік.
На той момент Дмитро розвивав свій бізнес: створив сайт, просував його, працював там і бухгалтером, і менеджером, і пакувальником.
"Того дня я мав близько сімдесяти замовлень. Це мав бути звичайний робочий день. Товар я відправив, але багато чого пропало. Я попав на гроші. Дуже багато посилок згоріло у Бучі та Маріуполі", — каже військовослужбовець.
Проте того дня він моніторив новини та шукав варіанти куди можна мобілізуватися.
"Дружина, вона теж майстер спорту з легкої атлетики, на той момент була на піку своєї форми. Того дня вона мала їхати в Суми на Чемпіонат України. Поїздку скасували. Натомість її молодший брат повертався з Польщі. Й ми разом вирішили йти добровольцями в ЗСУ", — говорить олімпієць.
Легкоатлет Юрій Мочульський приїхав вночі, а вже зранку стояв у черзі охочих мобілізуватися.
"Він був нетерплячим, мене не дочекався, побіг вже в ТЦК. Я підійшов трошки пізніше. Тому ми потрапили в одну бригаду, але в різні підрозділи", — говорить Дмитро.
Каже, що на той момент про 103 бригади ТрО не знав нічого.
"Серед нас, в основному, були цивільні люди, без бойового досвіду. Але – дуже вмотивовані. Ми не знали чим буде займатися бригада територіальної оборони. Бригада створювалася з нуля", — зазначає боєць.
Дмитро Дем’янюк під час служби у ЗСУ. З архіву Дмитра Дем’янюка
Лякала невідомість
У 2022 році підрозділ виїхав у зону бойових дій після Великодних свят.
"Я тільки приїхав у село до дружини, з’їв шматок паски і тут телефонують, щоби повертався, бо виїжджаємо в зону бойових дій", — згадує він.
Пригадує, що найбільше його лякала в той момент невідомість.
"Ти не знаєш куди ти їдеш, що ти там будеш робити, чого там очікувати. Зараз, коли я говорю з новоприбулими військовослужбовцями, намагаюся максимально прояснити ситуацію, де ми будемо, що ми робимо, як ми робимо. Тому що я це мав у 2022, я знаю, що ця невідомість лякає найбільше. Більшість, хто призивається до армії, думають, що вони вже наступного дня будуть в окопах та воювати з ворогом у прямому контакті. Хоча насправді більшість військовослужбовців того ворога й не бачить", — каже Дмитро.
Приїхали тероборонівці у Рай-Олександрівку.
"До Ізюма та Балаклії було кілометрів 20. Чути було, що йде війна, були прильоти, було гучно. На початку було страшно. Потім звикаєш до того. Навіть 50 метрів від хати прилітає, то вже не реагуєш так", — говорить боєць.
Дмитро Дем’янюк під час служби у ЗСУ. З архіву Дмитра Дем’янюка
Перший сильний обстріл, під який потрапив Дмитро, стався у 2022 році на донецькому напрямку.
"Я був на спостережному пункті. Приїхало наше САУ, відпрацювало і поїхало. Я сидів і думав, що зараз прилетить у відповідь. І воно полетіло. Мені розсікло ніс, зашивали. Це не було так критично, але цікаво було, скажемо так", — усміхається він.
Служба на польовій кухні
Вже на Донеччині Дмитро дізнався, що його призначили до польової кухні.
"Близько місяця я не знав, яка в мене посада. І тільки коли ми приїхали в Донецьку область та почали розгортатися, багато моїх побратимів почали переводитися хто в розвідку, хто в артилерію, хто в піхоту. Бо кухня – це насправді дуже важка штука", — каже чоловік.
В його обов’язки входило забезпечення продуктами, розвезення готової їжі військовослужбовцям, які виконували інші завдання, забезпечення пальним. А також – чищення картоплі, нарізання цибулі, натирання моркви. Всі ці продукти треба було приготувати десятки кілограмів за один раз.
"Розгортали польову кухню прямо коло лінії бойового зіткнення. Зараз би я такого не робив. Це скупчення людей, дим. Це все видно. Тоді з цим було простіше, дронів стільки не було, все так не контролювалося", — говорить він.
Готували для бійців і борщ, і каші, і м'ясо.
"Я не готував, були кухарі. Але це треба запалити, контролювати. Ті баки дуже великі, гарячі, не вилазять. То ще робили радянські інженери, про людей мало хто думав. Бак, бувало, застрягне. Постійно треба було палити. Я ходив увесь чорний", — згадує боєць.
І додає, що зараз ніхто в одному місці 500 військовослужбовці не збирає, щоби поїсти.
За словами Дмитра, на кухні він пробув недовго. Згодом його перевели у кулеметники. А ще через деякий час – у вогневу групу. За понад чотири роки у війську він встиг набути різноманітних навичок, про які навіть не думав у цивільному житті.
Дмитро Дем’янюк під час служби. Пресслужба 103 окремої бригади ТрО імені митрополита Андрея Шептицького
Позивний – Атлет
Під час мобілізації Дмитро сказав, що він інструктор з фізичної підготовки. Про свої успіхи у спорті та олімпійський досвід на той момент промовчав. Вже згодом, у розмовах з побратимами, зізнався, що є відомою людиною у спортивному світі.
"Стоїш в наряді, охороняєш бк, розмовляєш. Кожен про себе розповідав, що робив, чим займався до війни. І я про себе розповідав", — говорить олімпієць.
Тому позивний йому дали – Атлет. На початках називали Легкоатлетом. А згодом скоротили.
У 2022 році з ним познайомився тодішній командир бригади Валерієм Курком.
"Командир прийшов з якоюсь перевіркою. Ми тоді відпочивали. Він почав розмову, розпитував хто ми та звідки. Подивився на мене, спитав чого я такий високий (зріст легкоатлета — 198 см, — ред.). Пішла розмова і я розповів, хто я. Він запам’ятав і згодом при зустрічі завжди питав як у мене справи", — каже він.
Згадує, як проходив навчання, то змушений був бігти в окопі, глибина якого була йому по пояс. А сховатися треба було цілком.
"Якщо низькі траншеї, ти ходиш напівсидячи. В бойових умовах були різні траншеї. Трохи глибші, але спеціально під тебе ніхто їх копати не буде. Тому доводилося ходити на напівзігнутих ногах", — говорить Дмитро.
Дмитро Дем’янюк під час служби у ЗСУ. З архіву Дмитра Дем’янюка
Спорт на війні
Олімпієць каже, що на війні займатися спортом можливості не було — надто багато роботи, надто сильний ритм життя. То ж коли є можливість відпочити, то він відпочиває.
"Десь у 2023 році, коли ми вже були на Харківщині, коло хати був невеличкий садочок. Там я час від часу, як мав можливість, трохи поприсідав, попідтягувався. Вдів броню, щоби був додатковий обтяжувач. А загалом, ти постійно фізично виснажений, працюєш без вихідних. Тому з тих тренувань не було толку. Якщо було, що ти три доби на позиціях, а три доби відпочиваєш, то можна було потренуватися. А якщо у тебе нон-стоп робота, то це не працює", — каже чоловік.
Але інколи з’являлося бажання, то він шукав для цього можливості.
"Ми жартували, якщо ти спортсмен, то можеш зробити тренування і у телефонній буді. Можна і в бліндажі якийсь прес покачати та повідтискатися", — говорить Дмитро.
Під час тренування хтось з побратимів доєднувався до нього, але змагатися ніхто не наважився.
Дмитро Дем’янюк під час тренування. З архіву Дмитра Дем’янюка
Меморіал Олексія Дем’янюка
Вже понад 27 років у Львові відбуваються зимові легкоатлетичні змагання пам’яті Олексія Дем’янюка. Не припинилися змагання навіть під час війни.
"У 2022 році ми його провели якраз перед повномасштабкою. А далі ми сумнівалися, чи варто їх проводити. Статус міжнародних відразу втратився. До того приїжджали спортсмени з Польщі, Туреччини, Ізраїлю, інших країн", — каже олімпієць.
А ось чи варто проводити спортивні змагання у країні, де йде війна і де всі зусилля та ресурси спрямовані на перемогу — не знали.
"Витрачати кошти на проведення змагань, коли йде війна, виглядало так собі. Особливо я це розумів, коли бачив як побратимам не вистачає засобів захисту, РЕБів та іншого. Це було складне питання. Але ми придумали, що робитимемо збір, який перекриватиме суму на проведення змагань. Таким чином ми забезпечуємо дитячий спорт. Діти не повинні сидіти в підвалах, вони повинні змагатися, тягнутися за професіоналами. Це є можливість дітям виступити, подивитися на змагання дорослих спортсменів. Це їх мотивує", — говорить Дмитро.
Він нагадує, що багато міст в Україні через постійні обстріли не мають можливість проводити такі змагання.
Сам олімпієць був на змаганнях у 2023 та 2026 роках.
"Чи я є, чи нема мене — Меморіал проводиться. Коли я був у зоні бойових дій, то, по можливості, дивився онлайн-трансляцію. Я не мав можливості дивитися постійно. Але час від часу переглядав. Цікаво як воно проходить, які результати", — каже військовослужбовець.
Також під час змагань проводили збори для потреб ЗСУ.
"Минулого року ми закрили збір на РЕБи. Зібрали 340 тисяч, здається. Купили, передали їм. І був момент, коли мої побратими сказали: якби не ті РЕБи, нас би вже не було. Це приємно. Я дуже вдячний, що наші спортсмени відгукуються на ці збори. Цього року ми робили збір на НРК (наземний роботизований комплекс, — ред.)", — каже він.
Про повернення росіян та білорусів у великий спорт
У розмові зі спортсменом, який брав участь у олімпійських іграх в Пекіні у 2008 та у Лондоні у 2012 роках, став переможцем командного чемпіонату Європи з легкої атлетики у 2011 році, ми не оминули тему повернення росіян та білорусів у великий спорт.
"Ставлюся до цього негативно. Думаю, їм дозволяють, бо є особи, які лобіюють це. Думаю, на це виділяється ресурс. Ці люди (російські спортсмени, — ред.) участь у парадах беруть, це пропутінські спортсмени. Вони є важелями впливу. Але Росія вже себе показала", — вважає Дмитро.
На його думку, якщо доля зводить українських та російських спортсменів на одному майданчику, то українці не повинні вітатися з росіянами.
"Андрій Проценко, який був зі мною в команді, їде на змагання й здобуває медаль. Він тренувався в окупації у себе на городі. Після цього він здобув медаль на Чемпіонаті світу. Чи він в рівних умовах з російським атлетом, який тренувався у Сочі на нормальному стадіоні? Катерина Табашник, у якої від обстрілу загинула мама. Вона призерка Чемпіонату Європи. Вона здобула медаль після загибелі мами. Чи хочеться їй тиснути руку спортсмену, який представляє країну, яка бомбить нас?", — риторично питає олімпієць.
Водночас, на його думку, українці не повинні відмовлятися від участі у міжнародних змаганнях тільки через те, що туди допустили представників Росії та Білорусії.
"Тут треба робити акцент на тому, щоби вони не брали участь, а не ми. Треба тиснути на те, щоби не допускали представників країни-агресора", — переконаний військовослужбовець.
