За інформацією: Суспільне Львів.
Першою людиною, яка обійняла Тараса Ліщенка, коли він повернувся з полону, стала його мама. Юнак щойно встиг вийти з автобуса, який привіз визволених військовослужбовців, як опинився в обіймах рідної людини. Протягом чотирьох років жінка чекала на сина й приїжджала на кожен обмін, сподіваючись хоч на якусь звістку.
Про це військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти, захисник Маріуполя Тарас Ліщенко розповів Суспільному.
За кілька днів до великої війни
Тарас розповідає, що не очікував на повномасштабне вторгнення.
«Я не вірив. Це потрібно бути ідіотом, щоб таке почати», — каже він.
В момент вторгнення він перебував у Маріуполі й спостерігав певне загострення на лінії розмежування. Вночі 22 лютого 2022 року їхній підрозділ підняли по тривозі й перемістили до лінії оборонних рубежів.
«Я тієї ночі не спав довго. Мені в телеграм-каналі вибило звернення Путіна, в якому він заявив, що визнає «Л/ДНР». І зразу в телеграм-каналах почали оприлюднювати відео, де російська армія заходить в ОРДЛООРДЛО — окремі райони Донецької та Луганської областей. масштабно. Тут я чую як в сусідній кімнаті дзвонить телефон й здогадуюся, що це телефонують з командного пункту бригади й нас, мабуть, підіймають по тривозі. Я сам встаю, одягаюся», — згадує боєць.
Згодом у полоні його звинуватили, що саме українці готувалися до нападу на Росію.
«Я служив у протитанковому дивізіоні. Я їм говорив, що наш підрозділ призначений для оборони, а не для штурму. Але мені не вірили», — каже Тарас.
Наступного дня він зателефонував мамі, яка мешкає на Сумщині. Сказав, що все добре й підстав хвилюватися нема. Згодом, вже перебуваючи в Маріуполі, йому вдавалося подзвонити мамі всього кілька разів. Остання розмова до полону була 8 квітня 2022 року.
«До 24 лютого все було відносно спокійно. Я думав, що там побрязкають зброєю, тут побрязкають і на тому все закінчиться», — говорить морпіх.
Перші дні повномасштабного вторгнення
А 24 лютого вночі його розбудили вибухи.
«Я спав одягнутий, бо було дуже холодно. Тільки берци зняв. Це був закинутий дачний будиночок. Крізь сон чую вибухи поруч. Подумав: “Гради”. Й далі собі сплю. Тут забігає один з наших матросів й кричить: “Гради”. Я хапаю свої берци й босоніж біжу в цокольне приміщення ховатися. Ще, пам’ятаю, там якісь калюжі були. І я босоніж по тих калюжах», — згадує Тарас.
Військовослужбовець Тарас Ліщенко. З архіву Тараса Ліщенка
Чотири дні стояв підрозділ на передових рубежах, протягом яких йшли бої.
«Ми стояли за Широкіним і мали, в разі чого, прикрити піхотні підрозділи, які були перед нами. Я бачив як росіяни накривають піхоту. Думаю: “Ну все, далі ворога будемо зустрічати ми”. Їх накривають артою, вони відстрілюються. І так постійно всі ці чотири дні», — говорить він.
Юнак каже, що запам’ятався момент, коли піхоту почали накривати снарядами.
«Я думаю: “Тепер їм точно хана”. А вони знову відстрілюються», — пригадує морпіх.
Над головами оборонців літали російські літаки, їх обстрілювала артилерія. І через чотири дні таких боїв надійшов наказ відступити у Маріуполь.
Телефон з номером мами
У Маріуполі підрозділ був на заводі «Азовмаш». Тарас згадує, що вони не відразу спустилися у бункери, деякий час жили у приміщеннях нагорі.
«Десь в середині березня (2022 року, — ред.) у нашу будівлю прилетіла бомба й частина завалилася. Тоді наш командир вирішив, що нам краще переїхати в бункер. А на старому місці залишилися деякі наші речі. Перед проривом ми пішли за ними. І тільки туди дійшли, почали дуже сильно мінами насипати. Там був підвальчик, ми тільки туди залазити, я чую: “Допоможіть, допоможіть, тут є хтось? У нас два поранених”», — згадує юнак.
Нагорі він побачив двох бійців. Затягнув їх у підвал, розрізав одяг, оглянув місця поранення та наклав пов’язки.
«Я їх оглядаю й розмовляю з ними. Вони перелякані та дезорієнтовані. Я питаю їх про їхню маму, тата, родину. Вони потроху заспокоюються. Я розумію, що їх треба евакуювати в найближчий бункер», — розповідає морпіх.
Оскільки обстріли продовжувалися, то вийти з одного укриття й добігти до іншого треба було в проміжку між прильотом наступної міни. Підійшли до дверей, порахували час між вибухами. Тарас з одним пораненим прибіг в бункер, де знайшов медика Олю. Згодом прибігли його побратими з іншим пораненим. Одним з побратимів, який допомагав пораненому, був Володимир Задачин, який так само нещодавно повернувся з полону.
«І тут мені один поранений каже: “Я забув телефон там”. Я кажу: “Та він тобі треба той телефон?”. А він: “Там номер мами, я його не пам’ятаю”, — говорить він.
Тож Тарас під обстрілами побіг за телефоном й приніс його.
Ввечері поранені хлопці самі знайшли свого рятівника й подякували йому. Вже пізніше вони зустрілися в полоні в Оленівці.
«Зі мною в полоні був хлопчина з їхнього підрозділу. Я не знаю як їх звати, описав їхню зовнішність й він сказав, що вони вже вдома», — каже юнак.
Військовослужбовець Тарас Ліщенко. З архіву Тараса Ліщенка
Герої з ополоником в руках
За словами Тараса, живучи в бункері, вони не голодували. Можливо, порції були не великі, десь з горнятко, обирати не було з чого. Але такого, щоби захисники не мали їсти нічого взагалі — не було.
«Взвод забезпечення постійно виходив в пошуках води та продуктів. Попри те, що були постійні обстріли, вони нас забезпечували. Ми мали зранку якийсь чайок та щось до чаю. В обід була каша. Й на вечерю дещо було», — говорить він.
Якщо хтось з бійців повертався з завдання пізно, то йому завжди залишали їжу. За його словами, їжу для них готували на дворі на відкритому вогні.
«Була ситуація, коли я йшов з позиції і стоїть хлопчина коло величезного баняка й помішує. Я пам’ятав його ще з полігону. Тоді я питав його чому він вирішив кухарем стати. Він тоді відповів: “Бо мені це подобається”. І ось стоїть цей хлопець, невисокий на зріст, без броніка й готує їсти. Я питаю: “Ти чого без броні?”. А він каже: “Бо в броні незручно”. Ось він стоїть і виконує свою роботу», — згадує Тарас.
І додає, що такі люди також гідні поваги й звання героя.
«Я часто чую, що герої війни, це ті, що палили танки, снайпери, розвідники. А невже не є героями ті, хто робили все, щоби ми мали що їсти та пити?», — риторично питає він.
Зв’язок з домом
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Перебуваючи в бункері, він намагався підключитися до Старлінку й сказати рідним хоча б кілька слів про те, що він живий. Проте підключитися було важко, оскільки всі, хто там перебував, так само хотів бути на зв’язку.
«Запам’ятався момент, коли я телефонував татові. Ми з ним говорили по відеозв’язку, а в мене за спиною сходи, якими спускаються в цей бункер. І тут прилітає авіабомба. Геп! Все в пилюці. Тато каже: “Відійди звідти”. А я кажу: “Ні, все нормально, воно вже впало, більше не впаде”», — згадує він.
Під час розмов з мамою Тарас запевняв, що у нього все добре. Мама говорила, що вона молиться за нього. Більше нічим на той момент вона допомогти не могла.
Коли виходили в полон, попросив телефон у побратима і подзвонив до батька.
«Сказав йому: “Я не знаю, що буде далі. Може буду в полоні, а може мене вже й не буде”. Тато відповів: “Бережи себе, синочку, все буде добре”. Це було 12 квітня 2022 року», — говорить юнак.
Вихід в полон
За словами Тараса, він ніколи не допускав думки, що може потрапити в полон чи загинути. Але наказ свого керівництва мусив виконати.
До того були дві спроби прориву й виходу з Маріуполя. Але обидві — не вдалися.
«Ті, хто вижив під час прориву, повернулися на свої позиції. І за кілька годин до полону нам повідомили, що ми маємо здатися — командири повідомили. Ми всі були шоковані. Це звучало страшно. Ну як там? Ми ж стільки трималися. Нам обіцяли, що нас швидко обміняють, що ми виконали свою роботу, затримали противника наскільки могли. Я вірив, що за місяць-два вже буду вдома», — каже він.
На українських оборонців вже очікували машини, які мали їх вивезти з позицій у полон.
«Там ще не били. Запам’ятався випадок, коли мене оглядали. Мужик питає як мене звати й дивиться в моє посвідчення. Я відповідаю. Він мені: “І що ти, Тарасе зі Сумщини, робиш у мене вдома, на моєму Донбасі?”. Я пояснюю, що маю наказ і виконую його. А він: “Я ж до тебе додому не прийшов?”. Я на це: “Так ваші приходили і вже додому поїхали. Ви теж приходьте й теж поїдете”. Чітко натякаю, що додому в чорному мішку поїде. Він мені говоре: “Подякуй, що вас заборонили вас валити” — вбивати, тобто», — розповідає Тарас.
Далі огляд був вже в Сартані.
«У мене були берці “Талан” і я в них потрапив в полон. А вони їм так подобаються. Він побачив і каже: “Стій тут”. Я думаю: “Чого ти мені це кажеш? Куди я звідси піду?”. Він повертається з дитячими кросівками 37 розміру, скотчем змотані. А в мене 42 розмір взуття, куди мені ці крихітні кросівки? Далі я роздягаюся й він бачить у мене годинник. То був дуже дешевий годинник. А він у захваті від того годинника. А я думаю: “Ото ти дикий”. Забрав той годинник. Я питаю: “А що, у полоні годинника не можна?”. Тоді він мене вдарив», — згадує український захисник.
Потім була Оленівка, де в ангарі одночасно перебували понад 800 людей. Каже, що спали як шпроти в банці. Через тиждень Тараса відвезли на допит в Донецьк, а звідти — в Росію. Дев’ять місяців його тримали у в’язниці у Кашині Тверської області.
Те, що полон — це надовго, він зрозумів 14 жовтня 2022 року.
«Я пам’ятаю цей день. До того я щодня чекав, що сьогодні мене заберуть на обмін, то після того — як відрізало. Я знав, що колись можливо я потраплю додому. Але я вже не чекав. Я казав: “Я ще тут буду сидіти й сидіти. Може хтось і поїде сьогодні додому, але не я”», — ділиться морпіх.
У лютому 2023 року Тарас потрапив у колонію в селищі Ударне Зубово-Полянського району республіки Мордовія.
«Коли я потрапив в Мордвію, я зрозумів, що досі нас не били. В Оленівці били тільки на “прийомці”, а потім не чіпали. В Донецьку на допиті морально тиснули, по ребрах пару раз дали, запотиличника. Ось в Мордвії, то нас сильно били. У Тверській області мені вибили зуб, але я вважаю, що то майже не били», — каже він.
Тебе хоч лікують?
На початку лютого 2023 року у Мордовії, за словами оборонця Маріуполя, найменшою бідою став холод. Хоча військовополонених роздягли догола й змусили так бігти з барака в барак.
«Була така собі “прийомка”: били електрошокерами, палицями, трубами. Потім записали дані, фотографували. Нас тоді в цій партії привезли 80 осіб. А всього у в’язниці було 700 наших хлопців», — розповідає морпіх.
В перший день його побили аж до втрати свідомості.
«На “прийомці” мене дуже сильно побили. Потім допит в кабінеті. Мене б’ють, я втрачаю свідомість, мене обливають водою, прихожу до тями, знову б’ють, я знову втрачаю свідомість. І так кілька разів. Мене приводять в камеру, я заходжу і втрачаю свідомість знову. Там сидіти не дозволяли. А я стояти не міг. До мене покликали медика, мене винесли в коридор. Він дає мені якусь пігулку і питає скільки мені років. Я кажу — 24. Він: “Ти ще молодий, до болю не звик, ну нічого, звикнеш”. Мене повертають у камеру і кажуть: “Щоб за 10 хвилин вже стояв”. А я стояти не міг», — згадує він.
Били настільки сильно і часто, що у юнака почало загнивати тіло. Місця від побоїв не загоювалися й загноювалися.
«Мене ще з одним хлопцем забрали в лікарню в сусіднє село Барашево. Це я вже згодом дізнався як воно називається. А тоді ми не знали, де ми є. У тій лікарні камера як в СІЗО, ліжка, голі матраци, подушки й ковдра в клітинку маленька. Там ми на голих матрацах лежали. Нам зробили розрізи на тілі, поставили дренажі й сказали, якщо потрібні були перев’язки, то казати», — розповідає юнак.
За кілька днів він попросився на перев’язку.
«Приходять, відчиняють двері, нас по одному виводять і б’ють так, що аж… Били по п’ятках так, що я стояти не міг», — розповідає Тарас про так звану медичну допомогу у полоні.
Всього в цій «лікарні» він пробув три тижні, після чого його повернули в колонію.
«Тіло від побоїв гнило. Від мене був такий сморід, що вертухаї чули його аж на коридорі. Це було й добре, бо вони не заходили зайвий раз до нас у камеру, щоб бити», — каже він.
Одного дня його знову викликали на допит й слідчий побачив в якому поганому стані військовополонений.
«Спитав мене: “Тебе хоч лікують?”. Мені давали бинти, в кращому разі, змочені фурациліном. Я сам тампонував себе півтора року. У цій колонії був отой «Доктор зло», ми його називали у нас в камері «Доктор шокер». А був один медик більш лояльний до нас. Після цього допиту мені поставили крапельницю й прокололи уколи. І цей лікар інколи давав мені мазь «Левометил». Бинти я прав і знову використовував. А він інколи давав нові бинти. Прати нема чим; навіть того їхнього паршивого мила не вистачало», — говорить юнак.
І додає, що за чотири роки йому вдалося тільки разів зо п’ять на хвилину опинитися під душем з гарячою водою.
Друзі
Не зійти з розуму в мордовській в’язниці Тарасові вдалося за допомогою спогадів з минулого життя. Кожного разу, коли було важко, згадував студентські роки у Сумському державному університеті, батьків та різні приємні моменти з життя.
«Також підтримували побратими. Я зустрів багато хороших людей в полоні. Ми розмовляли між собою. Але дуже-дуже тихенько. Бо якщо побачать чи почують, то нас будуть бити сильно», — каже морпіх.
За три з половиною роки його час від часу переводили з камери в камеру. Тому спілкування було з різними людьми.
«Мені пощастило, я сидів з хорошими та порядними хлопцями. Я дуже люблю історію та краєзнавство. Зі мною сидів хлопчина, який вчився на вчителя історії. Він дуже багато цікавого розповідав. Також зі мною був хлопчина, який дуже довго працював у МакДональдзі. Він багато про свою роботу розповів. Я їм про своє розповідав. Ще один хлопець, він, на жаль, загинув у полоні, був надзвичайно чесним. З усіх людей, яких я колись знав — найкращий. Богдан Усенко з Черкас, його тіло вже повернули й ідентифікували за ДНК-профілем», — говорить юнак.
І додає, що в тих умовах, коли тобі постійно хочеться їсти, холодно та страшно, підтримка Богдана Усенка була неймовірно сильною.
Листи з дому
За чотири роки та два місяці Тарас отримав аж дев’ять листів від мами. Хоча вона написала в десятки разів більше.
«Листи видавали перед їхніми перевірками. І двічі на Великдень приносили та перед Новим роком. Мама писала, що чекають мене додому, що друзі мої підтримують її. Коли я отримав перший лист, я заплакав», — ділиться він.
Сам юнак написав шість листів, але не всі вони дійшли.
«Листи від мами давали читати і через деякий час забирали. Могли дати на кілька хвилин прочитати листа. І ти за той час намагався вивчити його напам’ять. Один вертухай роздав і зразу йшов збирати. Здебільшого і пів години давали, і дві години. Сидиш, читаєш, напам’ять вчиш», — каже морпіх.
Дорога додому
26 червня 2026 року Тарас та ще 160 українських оборонців повернулися додому в рамках обміну.
Юнак згадує, що це було якраз після обіду.
«Чуємо по коридору кроки й ключі дзвенять. Я пітнію, мені страшно, бо це означають, що зараз камеру відчинять, можливо, заберуть на допит, битимуть. Словом, щось буде», — розповідає він.
Камеру відчинили, вивели хлопця й питають чи є там хтось, на прізвище, яке вони вимовити не змогли. Забрали й Тараса та іншого чоловіка з їхньої камери.
«Я думав, що нас в іншу в’язницю повезуть. Заводять мене в кабінет, стоїть їхній опер в балаклаві, з фотоапаратом. Я роздягаюся й він фотографує мене, що я без синців та пошкоджень», — каже морпіх.
Зазначає, що вже місяць його не били, але спускали на в’язнів собак, змушували тисячу разів присідати, відтискатися чи придумували якісь інші покарання.
А ввечері зав’язали очі та руки, дали якийсь чорний одяг, повантажили в автозаки й завезли на військовий аеродром. Там завантажили в ІЛ-76, вилетіли й сіли вже в Гомелі.
«У Гомелі стало зрозуміло, що це обмін. Сидиш там такий напружений і думаєш: “Хоч би не зірвалося нічого”. Зараз на кордон привезуть і повернуть знову», — говорить він.
В Гомелі їх викликали по черзі й садили в автобус, знімали все на камеру. Потім стояли на кордоні. Там Тарас побачив російських військовополонених, яких забирала Росія.
«Я дивився на них і думав: “Якісь вони надто вгодовані порівняно з нами, щось вони надто добре виглядають”. Я не кажу, що їх треба тримати як скотину. Ми люди, ми не маємо так чинити. Але всі ці чотири роки я не розумів: за що ж мене так тримають, що я такого зробив? Я – військовослужбовець своєї держави, держави, де я народився. А мене постійно били за те, що я захищав свою країну. Так, я захищав свою країну. І я про це не шкодую», — каже юнак.
Свою родину він побачив на Чернігівщині, коли виходив з автобуса.
«Я виходив з автобуса першим і мама відразу мене побачила. Я тільки виходжу, а на мене налітають мама з сестрою. Їх, здається, не попереджали, що я буду. Вони приїжджали на кожен обмін і чекали. Я був худий-худий, але мама все одно впізнала», — говорить Тарас.
Мама обіймає Тараса після повернення з полону. Кадр із відео, яке надав Тарас Ліщенко
Зараз морський піхотинець лікується, проходить реабілітацію. Хоча в полон він потрапив без поранення, але після звільнення лікарі виявили дуже багато проблем зі здоров’ям. Хоча йому всього лише 28 років.
Тарас Ліщенко на футбольному матчі. З архіву Тараса Ліщенка
А також багато часу проводить з волонтерами. Так, нещодавно він був на футбольному матчі між командами «Фенікс» Маріуполь та «Полісся-2» Житомир. Тарас разом з побратимом зробили перший удар по м’ячу перед матчем.
«Це був перший футбольний матч після звільнення з полону. Я так давно не був на футболі. Вболівав за “Фенікс” — це моя команда. Вони виграли. Я тепер за них буду завжди вболівати», — каже юнак.
