За інформацією: Суспільне Львів.
Назарій мріяв, щоби його син відпочивав коло ставка у його рідному селі Реклинець на Львівщині. 18 червня 2026 року він зателефонував дружині та братові, поговорили про ставок, про те як там затишно буде відпочивати. А вже за кілька годин побратими сповістили, що Назарій загинув.
Про це Суспільному розповіли дружина десантника 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Назарія Владики Оксана та його брат Олександр.
Назарій — найкращий
За словами Олександра, вони з братом виросли у селі з бабцею та дідусем. Мали велику господарку, тримали птицю та свійських тварин. Навіть коней мали. Дідусь був лісником і Назарій часто їздив з ним верхи до лісу.
«Він був відмінником, дуже любив вчитися. А я не любив вчитися. Назарій казав мені: “Сашко, вчися, бо воно тобі в житті знадобиться”. Брат багато читав, любив художню літературу та історичну», — розказує про старшого брата Олександр.
За його словами, їхня бабця свого часу підтримала Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, їздила до Києва.
«Вона там була коли горів будинок профспілок. Перебувала на Майдані, коли почалися сутички. Назарій теж хотів поїхати, але бабця йому не дозволила», — згадує чоловік.
Назарій Владика із родиною. З архіву родини військовослужбовця
Коли Назарію виповнилося 19 років, він уклав контракт з 36 окремою бригадою морської піхоти.
«Він сказав бабці: “Я йду воювати”. Як тільки йому виповнилося 18 років, він вже хотів піти до війська. Спочатку був на навчаннях, там також добре вчився. Коли приїхали рекрутери з морської піхоти, то вони його відібрали», — говорить Олександр.
За його словами, Назарій готувався до служби у війську.
«З Шептицького до нас у село їде пряма маршрутка. Він не їхав нею. Він їхав у Соснівку, а звідти через ліс біг додому. Також ходив на стадіон займатися», — розповідає брат.
На той момент Назарій ще вчився у Червоноградському гірничо-економічному технікумі. Але, щоби піти до війська, взяв академвідпустку.
«Ми поїхали до нього, коли він приймав присягу. Стоїмо у натовпі разом з іншими родинами. Вийшов чоловік у однострої і так голосно кричить: “Хто родина Владики?”. Ми озвалися. Він підійшов до нас і каже: “Назарій — найкращий. У нього все відмінно”. Тоді нам сказали, що забирають його у морську піхоту», — згадує чоловік.
У новому підрозділі Назарій пройшов шлях морського піхотинцяШлях морського піхотинця — випробування та багаторівневий шлях становлення воїна, який веде до права носити штормовий берет. та отримав берет.
«Писав, дзвонив. Казав, що у нього все добре. Навіть коли не було добре, він казав, що все добре», — розповідає Олександр.
Війна почалася
Після завершення трирічного контракту Назарій ухвалив звільнитися з війська. На той момент він вже познайомився з майбутньою дружиною Оксаною і вони почали планувати спільне майбутнє.
«Ми познайомилися на сайті знайомств. Він до мене перший написав. Щось дуже банальне. Він мені сподобався, бо на фотографії він був у військовому однострої. Попереписувалися і через тиждень зустрілися у центрі Львова», — згадує жінка.
На зустріч Назарій прийшов у цивільному. Але Оксані він відразу сподобався. Пара пішла на каву, потім довго гуляла парком. Потім було друге побачення, третє.
«Так ми почали зустрічатися», — каже вона.
Коли контракт закінчився й Назарій звільнився з війська, пара виїхала закордон на заробітки.
«Одружилися ми 6 лютого 2022 року. Приїхали додому й одружилися. Відразу після весілля поїхали в Польщу ніби на міні медовий місяць. Ми планували, що далі він поїде в Норвегію на роботу, але почалася війна. Я відразу зрозуміла, що він піде», — говорить Оксана.
24 лютого 2022 року жінка була в Україні, а чоловік — закордоном.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Зранку о шостій мене будить мама: “Оксано, вставай, у нас війна”. Звуки сирен. Я сідаю в машину і тато везе мене до кордону. Там якось мене запхали в бус і я поїхала. Назар приїхав до кордону, щоби забрати мене. Він сказав мені: “Ти ж знаєш, що я піду”», — згадує дружина десантника.
Назарій Владика із дружиною та сином. З архіву родини військовослужбовця
Чоловік відвіз вагітну дружину до знайомих, дочекався побратима й повернувся в Україну.
«До нього приїхав побратим Денис, він з Маріуполя. Вони разом хотіли піти в морську піхоту. Але я його вмовила піти у львівську бригаду. Він погодився й пішов у вісімдесятку. А його друг поїхав у Маріуполь, бо там була його мама. Через місяць Денис потрапив у полон. Й навесні цього року його звільнили. Тоді Назар дзвонив і казав: “Це найкращий день”», — розповідає Оксана.
Назарій Владика під час служби у ЗСУ. З архіву родини військовослужбовця
Жінка побула закордоном місяць і повернулася в Україну. Назарій вже був у зоні бойових дій.
«Я просила єдине: хоча б раз в день виходь на зв’язок. І він намагався це зробити. Писав мені, що все добре, щоб я не хвилювалася. Питав як я себе почуваю», — говорить вона.
17 серпня 2022 року у подружжя народився син Максим.
«Назар приїхав наступного дня після народження малого. Зайшов у палату, худий-худий та втомлений. Ще коли я ходила на УЗД, мені сказали, що буде хлопчик. Я скинула фото чоловікові й спитала чи він здогадався, хто у нас буде. Він нічого не зрозумів. А потім сказав: “Мій козак”», — розповідає дружина.
Назарій взяв на руки новонародженого сина.
«Максим почав плакати. Назар настрашився й віддав мені його. Я кажу: “Все добре, навчишся ще”, — каже Оксана.
Два тижні чоловік побув вдома. Перші дні тільки спав, не реагуючи на плач дитини. Але за кілька днів адаптувався й почав допомагати доглядати немовля.
«Назар казав: “Зі зброєю легше поводитися, ніж з дитиною”. Казав: “Я зброю краще розумію, ніж дитину”», — додає брат Олександр.
Коли Назар повернувся на службу, Оксана чи не щодня надсилала йому фото сина, щоби він бачив як той росте.
«Одне фото він тримав під шоломом, інше — в кишеньці коло серця», — говорить дружина.
Так само маленький Максим впізнавав тата за фотографіями.
«Я йому показувала фотографії Назара і казала, що то — тато. Коли малий трохи підріс, то він вже знав, що тато на війні. І досі, коли Максим бачить військову машину, то каже, що там — тато», — ділиться жінка.
Один з найкращих протитанкістів
У грудні 2022 року біля Ізюмського Назарій отримав важке поранення
«До мене зателефонували з невідомого номера. Якась пані каже: “Пані Оксано, ви тільки не переживайте, з чоловіком все добре, він поранений”. У мене відразу сльози. І тут Назар каже: “Сонечко, все добре, не хвилюйся”. Ввімкнув камеру й показав мені себе: лежить на кушетці й голова перемотана, в крові», — згадує дружина.
Того ранку десантник зателефонував їй, сказав, що вони заїхали на позиції. А за кілька годин місце, де розташувалися українські оборонці, росіяни обстріляли з комплексу С-300С-300 — радянський зенітно-ракетний комплекс.. Назарій тривалий час перебував під завалами без свідомості. Побратими знали, що він там є і розкопували завали. І тільки коли чоловік прийшов до тями та почав кричати, його знайшли.
«Я почала плакати. А він з посмішкою такою мене заспокоює. Двоє побратимів там загинули і він дуже це тяжко переживав», — розповідає Оксана.
Внаслідок цієї травми за рішенням військово-лікарської комісії десантник мав право демобілізуватися. Але він не міг залишити побратимів, то ж повернувся в зону бойових дій.
«Він любив цю роботу — захищати свою країну. І вона йому дуже добре вдавалася», — каже жінка.
Згодом Назарій не раз зазнавав контузій, та після недовгого лікування знову повертався у стрій.
«Він був у роті штурмової підтримки, один із кращих протитанкістів. Він знищив не одну сотню одиниць ворожої техніки», — зазначає Олександр.
Дружина згадує, що після Курської операції, в який чоловік брав участь, він часто жартував, що побував закордоном.
Назарій Владика під час служби у ЗСУ. З архіву родини військовослужбовця
Чорна звістка
Назарій Владика загинув 18 червня 2026 року. Того ранку він зателефонував дружині та братові.
«Він того дня був такий щасливий. У їхньому селі, Реклинці, є невеликий ставочок. Він мріяв, щоби його очистити та запустити воду. Каже: будемо приїжджати туди, Максим плаватиме, а ти будеш сидіти й дивитися. Цього дня цей ставочок почистили. Назар так тішився як мала дитина», — згадує свою останню розмову з чоловіком Оксана.
Подружжя домовилося, що Назарій зателефонує ще ввечері.
«Я ніколи не вдягала чорної сукні. А цього дня чомусь вирішила її вбрати. Я її вдягнула. Я нічого не відчувала. Написала йому ввечері: “Де ти?”. Але було багато разів, що він не відповідав, тому я спокійно лягла спати», — говорить вона.
Того ранку Назарій також зателефонував братові. Розпитував про ставок, питався про рівень води, про стан очистки. Поговорили та й попрощалися.
Чоловік продовжував чистити ставок, коли йому подзвонив побратим Назарія. Цей побратим зазнав важкого поранення під Кліщіївкою, був списаний з війська, але зв’язок з побратимами підтримував.
«Він питає: “Що робиш?”. Кажу: “Ставок копаю. Назар хотів, щоби ставок почистили.” Якраз трактор приїхав. Він питає: “Що там СвятийСвятий — позивний Назарія Владики.?«. Кажу: “Все добре, зранку з ним говорив, десь о 9 ранку”. А він: “Кидай всі справи та їдь до мене”. Я подумав, що йому потрібна якась допомога. Все кидаю, трактор залишився на подвір’ї, їду до нього. В голові мільйон думок. Але з виразу його обличчя побачив, що щось погане сталося. Він мене обійняв і каже: “Святий відійшов”. Я не вірив аж доки його не побачив. Я ходив на упізнавання», — згадує Олександр.
Він відразу сповістив маму. А Оксану вирішили на вечір не турбувати. Дружина про загибель чоловіка дізналася наступного дня.
«Сашко приїхав до мене. Я подумала: певно з села приїхав, щось хоче передати. А він ходить такий по хаті такий збентежений, ніби щось шукає. Питаю: “Що сталося?”. І бачу, що він вже плаче, каже: “Назар…”. Я відразу: “Що, поранений?”. І тут заходить свекруха. А вона була в Польщі й не планувала приїжджати. Тоді я зрозуміла все», — каже дружина військовослужбовця.
Згодом родина дізналася, що Назарій загинув внаслідок авіаудару армії РФ під час ротації на бойових позиціях.
«Мені досі не віриться, здається, що він ще приїде додому. Сниться мені, питає, що зі ставком», — говорить брат.
Назарій Владика із сином. З архіву родини військовослужбовця
А дружині у снах загиблий десантник велить не носити чорний одяг. Оксана каже, що на могилу до чоловіка приходить часто.
«Кажемо синові, що тато зараз на хмаринках. Він питає чого він його не бачить. Відповідаю, що тато його все одно бачить. А він каже: “Треба драбину, щоби тато зміг злізти з хмаринок і не впасти”», — розповідає Оксана.
