«Ходив з думкою, що я загину на війні». Історія десантника Віталія Возіяна

За інформацією: Суспільне Львів.

24 лютого 2022 року десантник Віталій Возіян зателефонував своєму татові. Сказав, що він — живий і з ним все добре. Але каже, тоді подумав, що це може бути його остання, прощальна розмова з батьком.

Про це Суспільному розповів заступник командира другого десантно-штурмового батальйону 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Віталій Возіян.

Мрія — стати десантником

Віталій завжди мріяв стати десантником або спецпризначенцем. Проте вчитися у військовому виші йому видавалося нудним, тому у 18 років ухвалив рішення укласти контракт з ЗСУ.

«У 2017 році мені виповнилося 18 років. Тоді було АТО-ООС. Мій дядько брав участь у АТО. Я був постійно у цьому інфополі, мені було цікаво. Я думав: піду в армію на три роки на контракт. Це буде корисно», — каже він.

Віталію пропонували піти навчатися у військову академію, але він відмовився.

«Я думав: це ще стільки років сидіти за партою, вчитися, це ж нудно», — говорить десантник.

У військкоматі юнакові пояснили, що для того, аби він став військовослужбовцем, потрібен письмовий дозвіл батьків.

«Я прийшов додому з військкомату й кажу: “Тату, треба дозвіл”. Він на мене дивиться, але підписав», — розповідає Віталій.

Згадує, що перший місяць було дуже важко.

«Мені 18 років, я молодий та гарячий. А тут ти потрапляєш у середовище, де треба виконувати вказівки командирів, які тобі не завжди подобаються. Це досить було складно. Я перший час думав, може все кинути й повернутися в цивільне життя», — зізнається він.

Після навчання настав час розподілу. Ще коли юнак збирав документи, щоб укласти контракт, у військкоматі він повідомив, що хоче стати або десантником, або спецпризначенцем. Йому відповіли, що в тих підрозділах місць нема й переконали, щоби він йшов служити у розвідроту 128 окремої гірсько-штурмової бригади.

«Привезли нас у навчальний центр. Там стільки народу виявилося. Я був вражений, що стільки людей в армії. Дивлюся: стоять офіцери у блакитних беретах і мають таблички 81, 95, 80. Я знав, що вісімдесятка у Львові. Я підбігаю до них. Вони дивляться: молодий хлопець з наплічником. Кажу: “Добрий день, я б хотів до вас”. Я ще навіть не знав як треба правильно звертатися. Капітан питає: “Потягнеш? Йдемо на стадіон, здаєш фізо, пишеш психологічні тести. Якщо здаєш, ми даємо тобі рекомендаційний лист». Я в житті так швидко не бігав, як біг ті три кілометри. Я хотів показати максимально хороший результат, щоби не було жодних сумнівів. Він забирає відношення у 128, рве його й виписує рекомендацію у вісімдесятку», — розповідає Віталій.

Військовослужбовець Віталій Возіян. З архіву Віталія Возіяна

26 стрибків з парашутом

Під час служби у 80 десантно-штурмовій бригаді юнакові пощастило здійснити стрибки з парашутом. Пригадує, що було страшно.

«Перший раз особливий, бо ти стикаєшся з чимось невідомим. Далі йдуть вже інші страхи», — каже він.

Згадує, що коли стрибав вперше, то йшов першим.

«Мене офіцер питає: “Скільки разів стрибав?”. А ми вже на висоті 500 метрів. Кажу: “Жодного разу”. Я заплющив очі й стрибнув. Розплющив аж коли смикнув за кільце. Стрибнув, рахував 501, 502, 503. Смикнув за кільце, відчув, що купол розкрився. Розплющив очі, наді мною купол, на злітній смузі моя тінь. Всі в повітрі летять і перекрикуються», — розповідає десантник.

Другий та третій стрибок були спокійними. А ось четвертий, каже Віталій, знову нагнав адреналіну.

«Дуже страшно було стрибати четвертий раз, тому що я вперше стрибав з автоматом, по бойовому. Треба в повітрі зробити певну послідовність дій, тобі треба перевести автомат у бойове положення. Вони не є складними, але в тебе не так багато часу для них», — говорить чоловік.

Всього до повномасштабного вторгнення десантник здійснив 26 стрибків з парашутом. Каже, що ці навички потім йому знадобилися на війні.

«Парашут відіграє роль психологічної підготовки. Стрибнути у щось таке невідоме та страшне. І це допомагало згодом», — вважає він.

Роби свою роботу

Те, що може розпочатися повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Віталій зрозумів ще за місяць до того. Підрозділ перебував на злагодженні та готувався до планової ротації, коли надійшла вказівка отримати якомога більше зброї та вирушати в бік зони бойових дій.

«Я розумів, що може бути велика війна, але мені не хотілося в це вірити», — каже чоловік.

Військовослужбовець Віталій Возіян. З архіву Віталія Возіяна

Повномасштабне вторгнення його застало на кордоні з Білоруссю в районі Чорнобиля.

«Я дуже добре пам’ятаю той місяць перед повномасштабним вторгненням. Нам заборонили розголошувати, де ми перебуваємо. Тому ми батькам казали, що ми на навчаннях», — говорить він.

23 лютого 2024 року військовослужбовець стояв у наряді на контрольно-пропускному пункті з Білоруссю. Цивільних там уже не було.

«Вночі було тихо. Ми не знали, що саме в цю ніч все почнеться. Десь за шість чи сім годин до початку нам сказали замінувати дорогу й відійти за міст, який був позаду. Ми виконали наказ, зайняли оборону моста й очікували далі. Вже на цьому мосту для нас почалася війна», — розповідає Віталій.

Згадує, що було тихо-тихо і раптом цю тишу порушив гул військової техніки з боку Білорусі.

Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google

«Все як за командою заводиться. Чути, що дуже багато техніки рухається в наш бік. Почали літати над нами крилаті ракети, їхня авіація. Ми передбачили місця, якими вони будуть заходити, й замінували їх. І перше, як ми зрозуміли, що вони порушили кордони України, це були підриви на мінах. Ти сидиш і чуєш – бах, вибухнуло. Дивишся — заграва. В Чорнобилі звучить повітряна тривога. Було хвилююче. Було усвідомлення, що почалася велика війна. Але розумів, що треба робити свою роботу», — говорить десантник.

Каже, що поруч з бійцями був їхній командир з позивним Восток, який уміло керував та підтримував їх; біля нього не було страшно.

«З батьком я поговорив, коли ми виїжджали з Чорнобиля. В усіх телефони посідали, тільки у водія був робочий. Він каже: “Треба би батькам подзвонити”. А у мене був внутрішній страх, я думав, що я дзвоню востаннє. Але по черзі всі передзвонили. Батько вже знав, що почалася війна. Сказав: роби свою роботу», — згадує військовослужбовець.

Перший бій

Перший бій десантника стався під час штурму Гостомельського аеродрому.

«Ми заїхали в посадку, щоби перегрупуватися та поповнити боєприпаси. В мене тоді дуже сильно розболілася голова і я приліг біля машини. Мене розбудив товариш, сказав, що мене кличуть на нараду. На той момент росіяни зайняли Гостомельський аеродром і нам поставили завдання їх вибити звідти. Я тоді служив у розвідувальному взводі, моє завдання — їхати в дозорі першими», — розповідає Віталій.

Українські оборонці добралися до місця, звідкіля мав початися штурм і зачаїлися.

«Ми чекаємо. Таке затишшя перед боєм. Думаю: це мій перший бій, зараз почнеться перша хороша суєта в моєму житті. Мене аж нудити почало. Страху не було зовсім», — пригадує він.

Десантник взяв РПГ-22РПГ-22 — реактивна протитанкова граната, зброя одноразового застосування. та автомат.

«Ми рухаємося через величезне поле. В один момент починається стрільба з лісополоси. Ми вступаємо в стрілецький бій. Офіцери керують боєм. Мій товариш Бобер працював з АГСАГС — автоматичний станковий гранатомет. на БТРіБТР — бойова броньова машина, призначена для перевезення піхоти. у бік ворога. Але була ніч й він не бачив. Я мав тепловізор, мене послали коригувати його вогонь. Я застрибую на БТР, стою. І чую як над моєю головою свистять кулі. У мене усвідомлення: війна», — згадує Віталій.

Над головами літали російські вертольоти.

Перші втрати

У цьому бою загинув його товариш дитинства Василь Білак. 

«Він був на рік від мене молодший, ми з ним в одній школі вчилися. Ми дружили з дитинства. Коли я пішов в армію, він попросився до мене», — каже десантник.

Коли загиблого евакуювали з поля бою, бій ще тривав.

«Його принесли. Це був наш перший загиблий. Ми навколо нього стоїмо. Тиша. Всі слухають як працює наша артилерія. Десь вдалині йде бій, канонада, заграва. Я тоді зрозумів: так, війна. Тіло завантажили на БТР. А ми поїхали виконувати своє завдання», — говорить він.

Після бою Віталій зателефонував своєму батькові.

«Я зателефонував вранці 25 лютого. Ми були у лісі під Києвом. У нас були втрати з техніки та людей. Збирали докупи інформацію щодо поранених, загиблих, тих, хто пропав безвісти. Я підійшов до того БТРа, де лежав Вася. І думаю: треба подзвонити батькові. Дзвоню йому. Він питає як справи, він був знайомий з Васею. Питає мене про нього. Кажу: “Вася загинув”. Така пауза… Я не хотів скаржитися нікому. Сказав, що зі мною все нормально», — розповідає десантник.

З мамою загиблого він зустрівся вже після поранення, коли лежав у шпиталі.

«Вона сама захотіла зі мною зустрітися й почути, що сталося», — каже Віталій.

Поранення

2 березня у боях за Бучу військовослужбовець зазнав поранення.

«Ми заїхали в РоманівкуРоманівка — історичний мікрорайон міста Ірпінь, розташований в бік Києва.. Ми розташувалися в супермаркеті й чекали, поки нам скажуть заходити далі в Ірпінь. Дивилися як на горизонті горять ворожі колони, тому що працювали наша артилерія та авіація. Весь горизонт був у чорному диму», — говорить десантник.

Після Ірпеня підрозділ пішов в Бучу.

«Нам поставили завдання тримати перехрестя. Там був готельно-ресторанний комплекс. Велика будівля, з неї дуже добре проглядалися напрямки, які нам треба було. Зараз там стоїть прапор. Я там був нещодавно, все вже відбудували, відновили», — каже Віталій.

А у лютому 2022 року там йшли бої. Віталій з побратимом спостерігали в бінокль за певним напрямком.

«Товариш каже: “Тримай бінокль, бо в мене вже очі болять”. Я сів, дивлюся: в нашу сторону щось темно-зелене й чорне, як змія, рухається. Ворожа колона! Командир Восток виходить на артилеристів, передає їм координати. Я так: о, вперше буду бачити як працює артилерія», — усміхається військовослужбовець.

Українські артилеристи розбили колону російської техніки, але дехто зумів виїхати й заїхати оборонцям в тил.

«Я чую як позаду мене починає працювати наш кулемет. Розумію, що танк та дві вантажівки від’єдналися від колони та заїхали нам в тил. Але ми очікували на це. Почався стрілецький бій. Я вибігаю в коридор, дивлюся через вікно — там вантажівка з буквою V, росіян ціла купа. Я починаю по них працювати», — згадує він.

Противник також пішов на штурм з іншого боку. Почався стрілецький бій.

«Виїхав їхній танк і почав по нас працювати. Поки ми ганяли їхню піхоту, у нас була перевага, а коли заїхав їхній танк — то це багато що змінило. Ти сидиш, по тобі прилітає танковий снаряд, пів кімнати немає, купа поранених», — говорить військовослужбовець.

В якийсь момент виникла необхідність поповнити боєкомплекти.

«Я був на першому поверсі, сховався за колоною та заряджаю собі магазини, бо вже були порожніми. Чую — танчик гуде. Далі — вибухнув снаряд. Розплющую очі: пил, скло валяється. В цій хмарі пилу товариш шкандибає, каже: нога болить. Дивлюся: з його ноги кров тече. Я беру його турнікет, а він мене зупиняє: “Цей турнікет для руки, візьми інший для ноги”. Ти серйозно? Ти зараз турнікетами перебираєш? Наклав йому турнікет. Виходжу на командира, кажу, що у нас поранений. Він звелів занести його у підвал», — розповідає Віталій.

Порахував, що має до десяти секунд, поки російський танк перезарядиться.

«Я вже бачу той підвал, до нього метрів, може, десять. І чую вихід та вибух. Я відлетів у бік, розплющую очі, коло мене вже нікого нема і ноги дуже сильно печуть. Вони встигли забігти в підвал, а я — ні. Перша думка в голові — ноги відірвало. Оце так, тільки почалась війна, а у мене вже ніг нема. Подивився, ноги на місці, не висять наче ганчірка, отже кістки не переламані. Пече мене в районі пахової артерії. Я маю вибір: накладати зараз турнікет, втрачати час чи доповзати в підвал і там щось робити. Вирішую добиратися в підвал і там вже надам собі допомогу або товариші допоможуть. Часу довго думати нема, бо по нас працює ворожий танк. Беру автомат як палицю, добираюся до підвалу. Позаду мене знову вибухає снаряд. Я на сходах впав долілиць, ще носа собі розбив. Але — встиг», — згадує чоловік.

Побратим, який почав надавати йому допомогу, витягнув з його кишені телефон і спробував викинути.

«Я такий: телефон віддай, мені ж треба буде зателефонувати батькам. Він наклав мені турнікет і ми чекали на евакуацію», — каже він.

Поранення зазнали обидві ноги. І, як жартує десантник, осколки з нього вибирали по трохи лікарі по всій Україні. Залишили в тілі чотири, які поки що не рекомендують чіпати. Уже після операції він зателефонував татові.

«Кажу: “Я живий, в госпіталі, ноги мені не відірвало. Все нормально, не хвилюйся”», — каже десантник.

Через півтора місяця чоловік повернувся в підрозділ.

Курська операція

Про те, що Україна може перенести бойові дії на територію Росії, Віталій почав здогадуватися, коли йому дали завдання, яке він мав виконати у Сумській області.

«Я на той момент уже був офіцером та командував гранатометним взводом. Я знав, що наша бригада не буде стояти на легкому напрямку. Мене скерували в Сумську область на рекогностування (розвідка місцевості, — ред.). Це ще перед операцією. Їду зі своїм товаришем, кажу йому: “Ти хоч розумієш, що ми не просто так їдемо туди? Мені аж не віриться, що ми це будемо робити”», — розповідає десантник.

За день до операції прийшов командир.

«Це був ранок. Я сидів, читав якусь книжку. Приходить командир і каже: “Інформація не для всіх, але ми будемо йти на Курськ”. Я такий: “О, класно, нарешті! Це нова сторінка в моєму житті. Я ще ніколи в Росії не був”», — сміється чоловік.

Заходив через контрольний пункт в’їзду-виїзду.

«Я був шокований, що я в Росію заїжджаю як активний турист», — жартує він.

Каже, що уникав спілкування з місцевими мешканцями. Але одного разу довелося.

«Ми їхали вночі, а там жінка йшла по трасі. Я злякався, бо вона вся в білому. Подумав, що якийсь привид. Зупинилися, спитали чого вона тут ходить. Вона почала казати, що нема їсти й води. У мене у машині були сухпаї та вода. Кажу водієві, щоби дав їй. А вона почала плакати, каже: “Не вбивайте мене, я вам свої сережки віддам”. Я зрозумів, що вона не розуміє українською. Я віддав їй два сухпайки та дві пляшки води. А ми поїхали далі», — каже Віталій.

Війна триває

Зараз десантник служить на посаді заступника командира другого десантно-штурмового батальйону. Займається бойовою підготовкою побратимів.

«У 2022 та 2023 роках я ходив з думкою, що я загину на цій війні. У мене стільки товаришів загинуло, що я не уявляв, що я зможу вижити. От ми сидимо десь на базі, відпочиваємо. Тут приходить звістка: хтось загинув, кого ти добре знав. У мене в голові була картина: ми всі стоїмо в цій черзі, хтось загинув і ми всі зробили крок вперед», — каже він.

Десантник Віталій Возіян. З архіву Віталія Возіяна

Віталій Возіян також навчає новоприбулих мобілізованих.

«Після навчання у навчальному центрі мобілізовані приходять до нас. Там вони навчаються 51 день. А потім ми проводимо ще адаптаційний курс 14 днів. Це треба для того, щоби зробити акцент на наших завданнях. Цей курс нелегкий. Але після нього ми вручаємо їм берет десантника», — каже десантник.

Новини Львова