За інформацією: Суспільне Львів.
На початку повномасштабної війни директор-художній керівник Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва Юрій Мисак мобілізувався до лав 125 бригади територіальної оборони, яка тільки формувалася. А під час одного з боїв виносив пораненого, який виявився актором його ж театру.
Про перші дні війни, бойове хрещення та роботу в Четвертому центрі рекрутингу Сил територіальної оборони ЗСУ Суспільному розповів сержант-менеджер Юрій Мисак.
Театр як прихисток для переселенців
Вночі 24 лютого 2022 року Юрка збудила дружина й повідомила, що Харків бомблять. Там у них жила родина.
«Ми вже не спали. До ранку стежили за новинами, переписувалися з родиною та знайомими, зідзвонювалися. А зранку пішов на роботу, у театр», — розповідає Юрій Мисак.
Вистави, які були заплановані на ті дні, скасували. А театр почали готувати до проживання переселенців із зони бойових дій.
«За день-два настав наплив біженців. Ми переобладнали все, що могли, у кімнати для проживання. У нашому театрі серед театрів Львова був чи не найбільший прихисток. Ми наголошували, що ми приймаємо біженців з дітьми. Наші працівники поприносили з дому подушки, ковдри. Наш актор Василь Когут волонтерив на вокзалі й скеровував людей до нас», — каже військовослужбовець.
Одночасно в театрі мешкало понад 50 людей. Вони надовго не затримувалися й наступного дня чи через день евакуйовувалися за кордон.
«Запам’ятався один хлопець. Він допомагав нам. І згодом мобілізувався. До речі, багато було чоловіків, які привозили родини, а самі мобілізовувалися. Навіть у моєму взводі був такий чоловік», — говорить він.
Мобілізація
Через тиждень Юрій Мисак звернувся до територіального центру комплектування.
«Я служив строкову ще за радянських часів. Пішов у військкомат, щоби знайти мій військовий квиток. Там сказали, що у них його нема. Я взяв копію у відділі кадрів, тож у військкоматі відновили військовий», — розповідає військовослужбовець.
У ТЦК чоловік пояснив, що хоче мобілізуватися. Але, оскільки він на той момент керував театром й мав право підпису фінансових документів, то мусив залагодити деякі справи. Як тільки він передав право підпису іншому працівникові театру і упевнився, що підлеглі не залишаться без зарплати, долучився до 125 бригади територіальної оборони, яка тільки формувалася.
«Хтось із знайомих мені сказав, що набирають у цей підрозділ. І 18 березня всі ми були мобілізованими», — каже Юрко.
Дружину про свій намір мобілізуватися він попередив у перший же день повномасштабного вторгнення. Мамі зателефонував трохи пізніше.
«Та це й не обговорювалося. Всі знали, що я піду у військо», — запевняє він.
Досвід копання окопів
17 липня підрозділ, в якому перебував режисер, виїхав на Донеччину.
«Перед тим ми обкопали увесь Львів та частину Львівської області, тому що була загроза наступу з боку Білорусі», — говорить військовослужбовець.
І додає, що досвід копання окопів згодом знадобився йому в зоні бойових дій. А тоді, навесні 2022 року, і він, і його побратими копали та обурювалися, що їх тримають в тилу та змушують виконувати негероїчну роботу.
«Але коли ми потрапили у зону бойових дій і я викопав свій перший окоп, я зрозумів, що я знаю, як це зробити. Здається, що це так просто: береш лопатку і копаєш. Але є багато нюансів. Був один випадок, десь через місяць після того, як ми вийшли на позицію. Ми передали цю позицію іншому підрозділу. Але в силу обставин мені треба було повернутися, а всі окопи вже були зайняті. То мені з нуля довелося копати, а ліньки. Але пару мін просвистіло, то з’явилося бажання. Якби не викопав, то я б там і залишився», — пригадує він.
Юрій Мисак. Фото надав Юрій Мисак
Краматорськ під час війни та й загалом Донеччина виявилися зовсім не такими, якими звик їх бачити режисер у мирний час.
«До 2014 щороку ми їздили в Донецьк та Макіївку на мистецько-літературний фестиваль. Після 2014 – вже в Краматорськ на «Кальміюс«Кальміюс» — літературно-мистецький фестиваль україномовної літератури.». А зараз ми приїхали й потрапили у якийсь американський фільм жахів: у місті взагалі не було людей. Ми приїхали о 5 ранку, але й о 10 ранку не було ні людей, ні машин. Проїжджали якісь військові, але цивільних не було» — каже чоловік.
Перше бойове хрещення
З жовтня 2022 року підрозділ зайняв позиції в районі Кремінної, біля Серебрянського лісу.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Перший свій обстріл пам’ятаю дуже добре, бо все було як у смішному фільмі. Ми приїхали туди зі своїми раціями, які купили тут, але там їх використовувати не можна було. А поки нас забезпечили раціями, один наш взвод вже пішов на позиції. А мій перший вихід на позиції: вийшли з авто не там, де потрібно. 118 тероборона нас прихистила, ми переночували у їхньому бліндажі. І це був перший бойовий досвід. Ми почули як над головами літають міни й вони не зразу вбивають, а пролітають. За день ми вже осміліли й могли ходити собі під обстрілами. Іншій нашій групі не так пощастило, вони потрапили під щільний обстріл й рили окопи під вогнем. Коли їхній командир через три дні прийшов до нас, то в нього на обличчі був шар болота», – розповідає військовослужбовець.
Через тиждень підрозділ перекинули в інше місце.
«Ми прийшли на голу землю й відразу почався мінний обстріл. У мене досі є відчуття, якщо швидко стрибати, то можна від мін та осколків відстрибнути. Відстрибнули всі, нікого не поранило», — жартує він.
А щоб ти так на сцені грав!
На війні Юрію неодноразово доводилося допомагати виносити поранених. Проте одна зустріч його здивувала. Каже, навіть якби хотів, то такого б не вигадав.
«Коли пораненого несуть попри посадку, то просять, щоби хтось допоміг. Ми виходимо, допомагаємо й передаємо по естафеті його. Того разу дивлюся: хтось знайомий. А у цій роті служив Андрій Селецький — актор нашого театру. Несу і думаю: чи раптом це не він. Бо бачу, що це командир його роти. Але всі брудні, змучені, мокрі. Але думаю: та ні, який Селецький. Поранений матюкається, свариться, питається, де вже той евак. Селецький у житті – Божий чоловік, слова грубого не скаже. А цей криє благим матом, що аж земля двигтіла. Я питаю командира роти: “Це ж не Селецький?” “Та Селецький”, — відповідає. Я до нього: “Андрію, це ви?” Він раптово сідає: “Юрію Орестовичу, це ви?!” Лягає і знову ті самі мати», — сміється режисер.
Згадує, що у Першому театрі для дітей та юнацтва Андрій Селецький грав Тарталью у виставі «Король-олень» за мотивами казки Карла Гоцці у постановці Лариси Діденко.
«У фіналі його герой вмирає. І мені завжди бракувало на два міліметри, щоби він дограв. Його герой конає, він має волати, кричати, у нього душевні муки. І у мене завжди було відчуття, що він недограє. І тут, коли він ричить, я думаю: от так треба грати у фіналі. Вже згодом я йому про це сказав. А тоді тільки подумав», — згадує чоловік.
Рятуй мене
У 2024 році на Харківщині Юрій Мисак зазнав контузії.
«Це був важкий вихід. Нас пішло восьмеро, а повернулося четверо. Четверо загинуло», — каже він.
Завдання перед бійцями було таке, як і завжди: тримати оборону та відбивати напади військових РФ.
«Це вже була зовсім інша війна, ніж у 2022 році. Коли ми йшли на позицію, посадка була зеленою. Коли ми виходили через сім днів, вона була зовсім лисою. У нас був бліндажик з двома входами, то тільки біля входів було 70 скидів з дронів. Прямо біля входів, щоби ми не могли вийти назовні. Як тільки ми зайшли, то один побратим загинув відразу, інший — за кілька годин від поранень. Винести його не було як», — згадує військовослужбовець.
Юрій Мисак на передовій. Фото надав Юрій Мисак
І додає, що невдовзі двох загиблих вдалося винести.
«Був дуже щільний вогонь. Загиблий був на спостережному пункті, метрів 20 від нашого бліндажа. Ми два дні їх затягували з еспешки у бліндаж. Знайшли два спальники та візочок для довозу припасів. Повантажили їх на той візочок. Далі треба було метрів 150 проскочити, де не було «зеленкиЗеленка — військовий сленг, що означає зарості, кущі, лісосмуги або будь яка місцевість з густим зеленим насадженням». Нам пощастило довезти загиблих до наступної посадки. Ще й пощастило, що був навіжений водій, який заїхав майже під самі позиції. І так вдалося їх вивезти. А двоє залишаються там досі», — говорить чоловік.
На цій позиції осколок від снаряда влучив Юркові прямо в голову, але шолом витримав.
«У мене була думка, що ми всі з цієї позиції не вийдемо. Ми сиділи й спостерігали, щоб нас не захопили зненацька. І ховали ноги від осколків, тому що скидали гранати. Чуєш, що чека спрацювала — забрав ноги. Осколки пролетіли — знов спостерігаєш. В якийсь момент я почув «клац» і відключився. Як тільки я очуняв, почав жартувати. Бо там хлопець стояв наді мною й дивився. Кажу: «Чого дивишся, рятуй мене», — каже військовослужбовець.
Всього у військовослужбовця офіційно зафіксовано три контузії. Але найважчу ніхто не фіксував.
«Ми були тоді дурні й наївні та не знали, що треба чітко сказати в рацію: такий-то — “триста”», — сміється чоловік.
Згадує, що тоді був танковий обстріл. Побратим отримав осколкове поранення спини. А біля Юрка зрізало дві верхівки дерева й сантиметрів за 30 встромило перед окопом.
«Це була ударна хвиля. Я не знав, що не можна притулятися до землі. Сидів у бліндажику два на два метри. Як воно сталося, я не знаю, бо то відбулося за секунду. Я не міг рухатися. Все було жовтим. Наш медик питає: “Чак”, тобі погано? То він й сказав у рацію, що мені погано. А там подумали, що поп’ю води й мені стане краще», — говорить він.
А про першу свою контузію розповідає з жартами.
«Це було дуже смішно. Ми мали закріпитися в якійсь посадці, по якій до нас постійно підбиралися. Ми почали окопуватися. Почався мінний обстріл. Під шум ми не почули, що почався танковий обстріл. І в якусь секунду я приходжу до тями, а в мене повний рот землі. Перша думка: яка та земля не смачна. Тоді мені й ногу трошки шкрябануло. Якщо враховувати, що вибух був від мене метрів за два-три, то могло й рознести на шматки. Я тоді дуже хвилювався, що буду на позиціях в день народження сина й не зможу його привітати. Зміг. Бо вже був у шпиталі», — згадує воїн.
Побратим-талісман
Військовослужбовець каже, що має побратима, якого вважає своїм талісманом. Це ветеран 125 бригади ТрО Ігор Величко. А місяць тому побратими з’ясували, що кожен з них — талісман для іншого: якщо вони разом, то виживуть.
«Він не актор. Був гранатометником у нашому підрозділі. Ми постійно ходили на позиції разом. Він неймовірно працелюбний, постійно змушував мене копати окопи. Він став мені близьким», — каже режисер.
Одного разу, коли вони були на позиціях, російська піхота підійшла дуже близько.
«Це було в черговий раз, коли я не загинув і не був пораненим. Я не знаю, чому того дня я позичив собі ще два магазини«Магазин» — коробка чи ємність для патронів; чомусь ми наклали собі багато патронів. Росіянин підійшов метрів за 20 і кинув гранату. А я в цей момент якраз виглянув, щоби подивитися. Граната впала метр за мене, але в траншею», — згадує він.
Траншея утворилася від гусениць танків, з води та болота. Так як був мороз, вона покрилася кригою.
«Бій йшов. Спочатку йде артобстріл, далі – піхота підповзає. Знову артобстріл, ми ховаємося, а вони в той час підповзають. Цю грубу кригу розбили обстрілами. Він кинув гранату, вона впала в воду й вибухнула. Але вибухнула болотом», — говорить Юрко.
Рекрутинг до територіальної оборони
Наприкінці 2024 року лікарі визнали військовослужбовця обмежено придатним, тож його перевели в інженерний підрозділ.
«Зовсім списатися? Я не дуже хочу. Я не знаю, як би я себе почував поза військом. Я би не зміг нормально працювати. Я вважаю, що треба приносити якусь користь в час війни. Більшу користь, ніж займатися будь-якою цивільною справою. Коли я записувався у 125, мене спитали, ким я працюю. Я сказав. Мені кажуть: “Ви добре подумали, чи вам сюди треба?” Зараз я вважаю, що я є на своєму місці», — переконаний він.
Зараз військовослужбовець служить у рекрутинговому центрі територіальної оборони.
«Ми є своєрідною альтернативою до ТЦК та пропонуємо увесь спектр посад та супроводжуємо людей, які добровільно долучаються до війська. Виявляється, таких людей ще є», — пояснює Юрко.
За його словами, у ЗСУ є багато різної роботи, необов’язково у штурмових військах, яку теж треба робити.
«Є робота, яку можуть робити обмежено придатні, старші чи ті, хто не бачить себе у штурмових військах. Є дронарі, які займаються дистанційним мінуванням. Чи ті ж сапери, які займаються тільки спорядженням дрона; є багато технічних та інженерних посад. Або оператори наземних роботизованих комплексів, які можуть сидіти мало чи не у Львові», — запевняє військовослужбовець.
