За інформацією: Суспільне Львів.
Євген виріс у російськомовному оточенні. Українську мову вивчав у школі, проте в побуті нею не послуговувався. Остаточно вирішив відмовитися від російської після важкого травматичного поранення, перебуваючи у шпиталі. Каже, на початку було важко, не міг зв’язно висловити своєї думки. Але зараз, за його словами, коли чує російську мову, то починає дратуватися.
Про це ветеран 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, яка є у складі Третього армійського корпусу, Євген Крайнов розповів Суспільному.
Повномасштабне вторгнення застало Євгена за кордоном, минуло всього чотири дні, як він влаштувався на роботу.
За його словами, він мешкав у Нікополі на Дніпропетровщині та працював на місцевому заводі. В певний момент юнакові набридло працювати на старому обладнанні та за низьку заробітну плату, тож він вирішив шукати можливості виїхати за кордон. Знайшов роботу у Латвії й заплатив гроші посередникові. Але згодом виявилося, що це був шахрай. Тож він самотужки знайшов іншу роботу у Польщі та виїхав.
«19 лютого 2022 року о десятій ранку мій літак вилетів зі Львова. Це був мій перший візит за кордон. Я дуже хотів туди потрапити. Для мене повномасштабне вторгнення було неочікуваним. Хоча мій однокласник, дізнавшись, що я їду до Польщі, сказав, що воно буде. Я йому не повірив. Це ж XXI століття та цивілізований світ. Війна для мене — кам’яний вік», — каже він.
Зранку 24 лютого Євген поїхав на роботу й новини не читав. Зазирнув до телефону аж об 11 годині, під час обідньої перерви. І вжахнувся: там була купа пропущених дзвінків, в тому числі й від батьків, які тоді мешкали у Гостомелі.
«Вікна їхнього будинку виходили на аеродром, де стояв літак Мрія. Вони бачили російські гвинтокрили та наші. Наші військові прийшли до батьків додому й сказали, щоби вони або ховалися в підвал, або — виїжджали. Батьки забрали документи, собаку та кота й виїхали. І того ж дня за дві години мости в Гостомелі взірвали. Але вони виїхали, слава Богу», — говорить ветеран.
Він повернувся до роботи, але вже працювати не зміг.
«Я вирішив повертатися в Україну. Не можу пояснити чому. Серце кликало. В Україні у мене батьки, кохана, друзі. Усі мене відмовляли, але я повернувся», — розповідає Євген.
3 березня юнак разом з товаришем звільнився з роботи, знайшов волонтера-поляка, який погодився його привезти до Львова. Далі зі Львова поїздом дістався у Дніпро.
«На поїзд ми купили квитки, хоча нам потім сказали, що не треба було. У ті дні залізничний вокзал був переповнений. Всі чекали як виїхати в Польщу. А у нашому поїзді їхали військові та цивільні, які хотіли забрати своїх рідних. Місць у поїзді майже не було. Ми по черзі сиділи», — згадує він.
У Дніпрі Євген побачився з батьком, який вже отримав повістку. Юнаки спочатку спробували вступити у нікопольську територіальну оборону, але не вдалося. Тому пішли у ТЦК.
«Ми показали свої закордонні паспорти, сказали, що повернулися з Польщі й проходили строкову службу у 2018 році. Я хоча й звільнений, бо маю імплантат у коліні, але все одно хотів піти на війну. Про імплантат вирішив не казати, бо ще пропонуватимуть якісь тилові посади. То ж 12 березня ми вже сідали в автобус, щоби їхати», — розповідає ветеран.
Євген Крайнов під час служби в ЗСУ. З архіву Євгена Крайнова
Перше бойове хрещення
Новобранців закинули під Володимирівку Донецької області. Євгена записали номером обслуги станкового гранатомета, але самого гранатомета не було.
«Приїхав «Урал»«Урал» — вантажне авто підвищеної прохідності, вироблявся в Росії для використання в Збройних силах.. Досі пам’ятаю той тент обстріляний. Нас сім осіб завозять у посадку. У мене взагалі не було розуміння, куди я потрапив», — ділиться він.
Згадує, під час першого обстрілу, під який потрапив, «серце тремтіло й аж у п’ятах захололо». Це було 17 березня 2022 року.
«Ми дійшли до нашої посадки. Це була вже перша лінія. Я сів на траву, втомлений. Зняв шолома, відклав вбік автомат та закурив. І чую фразу: “Росіяни!” та гул техніки. Хлопці по норахНора — на військовому сленгу, невеликий окоп для однієї людини. починають ховатися. Я розумію, що треба ховатися. Підбираю шолом та зброю, сумку залишив там, де сидів. Добігаю до невеликого горбка, пірнаю туди та чую звук стрільби з кулемета. Тоді я дихав як ніколи. У мене лежить запакована «морква»«Морква» — на військовому сленгу — кумулятивна граната до ручного протитанкового гранатомета; назва виникла через подовжену форму боєприпаси, яка нагадує цей овоч. від РПГ. Я уявлення не маю, як нею користуватися. А він строчить та строчить. Тут чую незнайомий свист. А потім — вибухи», — згадує Євген.
Пригадує, що це все тривало хвилин двадцять. Але серце сильно билося, земля трусилася. А після цього ще хвилин сорок йшов артилерійський обстріл.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«У нас ані бліндажа, ані окопу. В голові думка: копай! Знайшли використані консервні банки і почали ними копати ямки. Найсмішніше, коли почався обстріл, я впав пахом у вогнище, яке ще тліло. Я трохи відчував, що пече. Але не відволікався, бо йшов бій. Зрештою, я мав захисну плашку, то не обпікся. Коли все затихло, ми підійшли до тих, хто там вже був. А вони нам: “З хрещенням вас, хлопці”. Ми: “Нормальне таке хрещення”», — сміється ветеран.
Наступного дня після такого хрещення підрозділ висунувся вперед.
«Психологічно я підготував себе до загибелі. Через це легше було сприймати все, що було на війні», — каже він.
А за кілька днів українські оборонці зупинили наступ російських військ.
«Це було дуже гарно. У мене навіть відео є», — ділиться чоловік.
Терикони
Наприкінці квітня Євген з товаришем підійшли до командира й попросилися в інший підрозділ, який виконує завдання безпосередньо на лінії бойового зіткнення.
«Командир засміявся: “Ви хочете адреналіну, хлопці?”. І у травні нас записали у протитанкістиПротитанкісти — військовослужбовці спеціалізованих підрозділів, які знищують бронетехніку, танки та укріплення ворога за допомогою переносних ракетних комплексів, гранатометів або важких гармат.. Тут стало цікавіше: ходити на позиції, досліджувати їх, ставити протитанкові засоби. Це зовсім інакше, ніж бути коло стаціонарної гармати. Ти постійно в русі. Але й ризики загинути більші», — говорить ветеран.
Перебуваючи на Донеччині, чоловік за місяць схуд з 90 до 76 кілограмів.
«Спека та активні бойові дії. Я на терикони висотою 40 метрів за день підіймався разів десять. А їв дуже мало. Пив багато, їв енергетичні батончики. І вже ввечері на трьох могли розділити одну банку тушкованки», — каже він.
Євген Крайнов під час служби в ЗСУ. З архіву Євгена Крайнова
У серпні 2022 року Євген отримав важку контузію. Це сталося в районі Бахмута.
«Ми там стояли з підрозділом “Айдар”. Я закурив цигарку і чую звук ракети. Вона лежить над нами й потрапляє у наш протитанковий засіб, який стояв за 20 метрів від нас. Йде детонація. Ударна хвиля вдарила по траншеї, що колоди у два накати підлетіли в повітря. Я відчув іскри в очах, дзвін у вухах досі стоїть. Цигарка випала з рук. Мій другий номер перевернувся в бліндажі, “калаші” розлетілися в різні боки. Пилюка. Я думав, що влучило в бліндаж», — згадує ветеран.
За 15 хвилин він вже опанував себе.
«Дістаю «Фагот»«Фагот» — радянський переносний протитанковий ракетний комплекс. й думаю, що треба підійматися на терикон та працювати. Я виходжу з бліндажа й тут прилітає 120 міна. Ударна хвиля вбиває мене в окоп, шолом злетів. Кілька хвилин я лежав без тями. Заповз у бліндаж. Я живий, поранень не було, шолом потім знайшов, трохи пом’ятий, але годний. Я заспокоююсь і тут мене починає нудити, паморочитися в голові», — розповідає він.
Ще три доби, попри контузію, Євген залишався ще на позиціях та виконував свою роботу. Приймав пігулки та тримав позиції.
«Пігулки вже не допомагали, мені ставало все гірше. І коли була команда заміни поранених, приїхав пікап, я туди впав і у мене відмовили ноги», — каже чоловік.
Та додає, що ані мамі, ані коханій про свій стан не повідомив.
Тоді ж, у 2022 році, він отримав позивний «Вікінг».
«Я мав велику бороду та коротку стрижку. Заходив в бліндаж з протитанковим озброєнням, заморений весь. Хлопці кажуть: “брутальний такий як вікінг”. Це тепер моє друге ім’я», — розповідає «Вікінг».
Сторіс у соцмережі зі «швидкої»
29 серпня 2024 року, в районі сіл Неліпівка та Нью-Йорк Бахмутського району, Євген зазнав травматичного поранення, внаслідок якого довелося ампутувати ліву руку.
«Я був провідником і єдиний знав маршрут до локації, куди треба було зайти. Вночі зайти туди не вдалося. У нас ще й не працював РЕБРЕБ — установка, що глушить ворожі дрони, ламає супутникову навігацію та блокує зв’язок, захищаючи власні військові системи.. Вже світало й я сказав, що їхати вдень надто небезпечно. Але наказ є наказ», — говорить чоловік.
Оборонці вирушили на позиції. Коло Неліпівки РЕБ вимкнувся.
«Проїжджаємо центр Неліпівки, розбиті будинки, горить техніка. Вже виїжджаємо в поле, нам залишилося менш ніж 800 метрів. Я повертаю голову… Наступне, що я бачу, коли розплющив очі — я лечу. Мене ударною хвилею вибило. Падаю. Хочу встати і не відчуваю ніг. Навіть не помітив, що ребро зламав і важко дихати», — згадує він.
З’ясувалося, що в них прямо влетів дрон. Група повернулася в село.
«У водія було осколкове поранення, бо FPV врізалося прямо в нього. Йому надали допомогу. Нам звеліли чекати, поки за нами прийде бронетехніка. Хвилин сорок сиділи у підвалі. Був обстріл, але я на це не звертав уваги. Не влучили в тебе, та й добре. На ліве вухо я вже не чув і не чую досі. Та й праве боліло. По рації кажуть: почуєте гул техніки — вибігайте. Почули, побігли. Біжимо й не бачимо. У мене вже в думках, щоби це не ворожа була. Я біжу першим», — розповідає чоловік.
Зрештою, БМПБМП — бойова машина піхоти. таки приїхала. Всі залізли на борт.
«Беха розвертається та їде. У мене ребро болить, дихати не можу. Я кліпаю, розплющую очі, а ми вже стоїмо, дим, порох. Чую крики, в вухах дзвенить. Розумію, що я живий. Права рука ціла, повертаю голову наліво: “Ліва рука розроблена”. Перша моя фраза: “Зрозуміло”», — згадує Євген.
Це було знову ураження дроном. Чоловік сховався у посадці та почав накладати турнікет. Прибіг побратим й допоміг накласти та вивів його.
«Приїхав пікап на свій страх та ризик. Ми туди завантажилися, нас відвезли в Костянтинівку. Ще деякий час я був при тямі. І вже в Дружківці мене прооперували», — каже він.
Євген Крайнов після поранення. З архіву Євгена Крайнова
Про те, що Євген поранений, родина дізналася з його інстаграму.
«Мене везли в “швидкій”, а я відео знімаю. Увесь чорний, обвуглений. Викладаю сторіс, пишу, що все добре. Батько побачив та подзвонив мамі. А дружині побратим сказав», — сміється чоловік.
Зі своєю дружиною Євген був знайомий ще до повномасштабного вторгнення. Перебуваючи у війську, під час відпустки він вирішив освідчитися.
«Я тоді був на Авдіївському напрямку. Приїхав у відпустку в липні 2023 року. В Покровську купив обручку. Ми пішли гуляти і я увесь час крутив головою, вишукуючи місце, де можна освідчитися. Зайшли в парк в Дніпрі, я пускаю її на лавочку сідати. Поки вона йде, дістаю коробочку з обручкою. Вона озирається, я стаю на коліно і кажу: “Ти вийдеш за мене?”, — згадує чоловік.
26 вересня 2023 року пара побралася.
«Коли їй сказали про моє поранення, вона спитала: “Живий? Тоді ми з усім впораємося”. Мене привезли в Дніпро в лікарню, трошки помили. Вона зайшла, я посміхаюся. А вона каже: “Ми впораємося″. Мені легше стало», — ділиться він.
Євген Крайнов із дружиною. З архіву Євгена Крайнова
Переходь на українську
Євген все своє життя говорив російською мовою. Українською почав розмовляти тільки після поранення.
«Після операції в Дніпрі я лежу й думаю: а не огидно мені надалі спілкуватися російською? І сам себе питаю: не хочеш змінитися? Ти ж боровся за Україну; в Україні є державна мова, українська. Ці логічні питання увесь час мене турбували», — розповідає ветеран.
Чоловік почав переглядати відео українською, намагатися говорити з оточуючими.
«Мені було соромно, що я не вмію українською. Я ніколи не спілкувався українською, моя мова такою ламаною була. Я й трьох слів не міг зв’язати, речення не міг побудувати українською», — каже «Вікінг».
Активніше розмовляти почав, коли переїхав до Львова. І відтоді, навіть коли спілкується з російськомовними знайомими, використовує тільки українську мову.
«Дружина в мене україномовна. Раніше я від неї вимагав розмовляти російською. Це була моя помилка. А тепер сказав: давай, спробуємо українською», — каже він.
Адаптація спортом
Зараз подружжя мешкає у Львові. Євген каже, що проходив на Львівщині реабілітацію та протезування. А нещодавно придбали тут помешкання. А також почав активно займатися спортом й здобув спортивний розряд кандидата в майстри спорту з армреслінгуАрмреслінг — спортивне єдиноборство за спеціальним столом, де двоє учасників зчіплюють руки та намагаються притиснути руку суперника до поверхні..
«Я раніше займався армреслінгом як любитель і хотів знову. Питав, шукав. Знайшов у Львові клуб “Львівські леви”. Зайшов у клуб, там був тренер. Ми трішки поборолися. Він сказав: “Ти будеш виступати як параспортсмен. Через три тижні я вже взяв участь у змаганнях», — каже ветеран.
Євген Крайнов на змаганнях з армреслінгу. З архіву Євгена Крайнова
Пригадує, що було важко. Після змагань відчував сильний біль, який будив його вночі. Чоловік охолоджував руку під струменем холодної води, огортав мокрим рушником.
«Два дні після змагань рука боліла. Питав себе для чого я це роблю, навіщо я мучуся. Але це того варте. Біль минає, а ти стаєш сильнішим», — запевняє він.
Також Євген навчився їздити на мотоциклі й взяв участь у змаганнях зі джимханиЗмагання із джимхани — спортивне швидкісне маневрування на закритому майданчику з перешкодами..
«Мій товариш придбав мотоцикл, переобладнав під праву руку. Я взяв участь у змаганнях та зайняв там 16 місце», — каже «Вікінг».
Євген Крайнов займається мотоджимханою. З архіву Євгена Крайнова
До занять з бадмінтону чоловік долучився ще перебуваючи на лікуванні в реабілітаційному центрі.
«У мене не було уявлення, що таке бадмінтон. Думав: та що там, воланчик постукати. А коли я потрапив туди, коли побачив як грають професіонали, у мене такий азарт з’явився. Ці рухи, ця тактика, стратегія, мобільність. Я сказав собі: я хочу цим займатися», — говорить Євген.
Євген Крайнов займається бадмінтоном. З архіву Євгена Крайнова
І додає, що має за мету здобути спортивний розряд кандидата у майстри спорту з бадмінтону.
