За інформацією: Суспільне Львів.
Прикордонник Євгеній Букша у 2022 році, коли захисники Маріуполя виходили в полон, вирішив йти в бік неокупованої України. Каже, що загинути в бою для нього було кращим, ніж стати полоненим. Вихід тривав 10 днів. З 30 людей вдалося вибратися тільки 17. Вони йшли вночі, ховаючись вдень, їли траву та пили воду з калюж.
Про це Суспільному розповів захисник Маріуполя, а нині — штаб-сержант 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України Євгеній Букша.
Маріуполь був прекрасним містом
За словами Євгенія, він завжди мріяв стати прикордонником. У Маріуполі закінчив школу, далі — технікум, потім — виш. У 2011 році долучився до лав Державної прикордонної служби України.
«Маріуполь змінювався на очах. В моєму дитинстві був промисловим, сірим містом, ніби хтось всі кольори вкрав. Заводи, заводи, заводи. Ці заводи було видно з будь-якого куточка міста. Ці труби досягали, як мені малому здавалося, аж до неба. Пахло заводами, металом та вугіллям. А після 2014 воно почало змінюватися. Почали малюватися мурали, будинки стали кольоровими. Почали з’являтися парки та фонтани. Дуже гарним місто стало», — говорить він.
У Маріуполі чоловік спочатку служив у порту, де оформляли кораблі. А згодом — на пості технічного спостереження, який розташований за містом.
«У 2014 році були бої в Маріуполі. Ми озброїлися, добралися на службу у цивільному одязі; вже на службі переодяглися в однострої та обороняли ВПСВПС — основний низовий підрозділ прикордонного загону або комендатури, який безпосередньо охороняє державний кордон та здійснює прикордонний контроль. », — каже Євгеній.
Згадує, що ще затемна була бойова тривога й всі прикордонники перебралися у відділ, де жили протягом тижня.
«Я був старшим наряду. Хлопці, які стояли на іншому пості, повідомили мені: “Женя, на нас щось йде”. За пів години на них напали і всі вони загинули. У нас залишився тільки наш один пост. Я простояв всю ніч на даху на колінах з автоматом. Я ніг не відчував. Ми очікували, що буде напад на нас. Була одна спроба, але ми її відбили», — розповідає прикордонник.
Тіла побратимів вдалося евакуювати та поховати.
«Мені не вірилося, що вони загинули. Я з тими хлопцями п’ять років разом прослужив. І тут ти несеш труну… Я і у Львові зараз ховав друзів, з якими у Маріуполі десять років служив. Кожен раз ти в це не віриш, думаєш, що це сон, жахливий сон», — говорить він.
І додає, що його злість на ворога виплеснулася у 2022 році.
Це — війна
24 лютого 2022 року Євгеній перебував вдома. На той момент він вже прослужив прикордонником десять років, звільнився у 2021 році та поїхав за кордон.
«Я приїхав додому на Новий рік. Ще відсвяткував свій день народження 26 січня. Й після цього планував повертатися у Польщу. Але затримався ще на місяць, очікував на свого товариша, з яким ми планували у березні поїхати разом», — розповідає Євгеній.
І додає, що цей його товариш згодом загине на війні. А тоді, за його словами, вони навіть не здогадувалися про те, що Росія планує повномасштабне вторгнення в Україну.
«Обстріли розпочалися десь під ранок. Я прокинувся від вибухів і спочатку вирішив, що це якісь звуки від виробництва на заводах. І тільки коли побачив вибухи, то зрозумів, що діється. Обстрілювали всі райони міста. Я зрозумів, що це — війна. Але був впевнений, що буде як у 2014 році. Бо в 2014 році вони зайшли, пограбували місто, дещо попалили. Я був впевнений, що ми їх відіб’ємо, як було у 2014. Я не думав, що буде повномасштабна війна, що я матиму поранення і що буду жити у Львові», — ділиться військовослужбовець.
Євгеній поїхав до батьків та забрав їх до себе.
«Вони жили у найнебезпечнішому районі. Згодом їхній район зітруть вщент бомбардуваннями. Коли я під’їжджав до них, то дороги були вже розбиті, деякі будинки теж. Мама відразу погодилася поїхати до мене, батька довелося довше умовляти. Він казав, що у нього кури, у нього пес. Але погодився переїхати до мене в квартиру», — розповідає він.
Євгеній сподівався, що спальний район, де розташований його будинок, не будуть обстрілювати і його родина перебуватиме в безпеці. А сам з товаришем доєднався до бійців «Азову».
«Ми знали, де дислокується «Азов», прийшли до них, поговорили. Вони погодилися нас до себе взяти. Ми повернулися додому за речами. І вже наступного дня були у них. А буквально за кілька днів у районі, де був будинок батьків, я вже вів бої», — каже прикордонник.
До слова, батьки виїхали з Маріуполя на початку березня. З ними чоловік вже побачився на початку травня, коли перебував у Києві у шпиталі.
«Я не знав, що вони виїхали. Той район вже відрізали і я не міг до них потрапити. Але згодом батьки розповіли, що вони завантажилися у старий “жигуль”: він, мама, сестра, двоє племінників, подруга сестри та її донька. Без речей», — говорить захисник Маріуполя.
Захист Маріуполя
А в перші дні повномасштабного вторгнення Євгеній згадує, що «азовців» пошикували, провели інструктаж та вони пішли в бій.
«Я навіть тоді ще не вірив, що це буде справжній бій як у фільмах чи іграх. Я не думав, що я буду дивитися в обличчя ворогу. Мені щастило, тому що я встигав першим побачити ворога й першим відкрити вогонь на ураження. Я їх бачив дуже близько. Вибігав з-за рогу, він біг мені на зустріч, і я встигав зреагувати на секунду швидше», — згадує прикордонник.
Зауважив, що в перші бої в місті посилали «денеерівців». Вони мали білі пов’язки та були вбрані в будь-що. А з регулярною російською армією він зіштовхнувся, коли вже був на заводі Ілліча.
«В полон ми їх не брали. Нас було мало, ми голодували. А полоненого потрібно годувати, його охороняти, кудись його передавати. У нас не було можливості возитися з полоненими. Ми — в оточені, все місто в оточені», — пояснює чоловік.
Через півтора місяця захисту Маріуполя Євгеній разом з побратимами відійшов на завод Ілліча.
«Ми виживали в місті. Там були нескінченні обстріли. Піхота на нас йшла, йшла, йшла. Якщо піхота не йде, то будуть бомби або танки. Бомби-танки відпрацювали, настала тиша, отже зараз піде піхота. Ми відбивалися з Приморського району до центру. Найдовше, де ми протрималися, це був центр КіроваОдин із найзаселеніших мікрорайонів (мешкало близько 12 тисяч людей). Там працювали школи, дитячий садок, Центр опіки для дітей-сиріт, автовокзал, магазини, ресторани та два ринки.. Ми там два тижні протрималися, це дуже довго», — говорить Євгеній.
І додає, що там у нього був найважчий бій через те, що там були найбільші втрати. Коли оборонці перебігали з одного місця до іншого, по них стріляв російський кулемет. Прикордонник каже, що йому пощастило, бо куля ковзнула по бронежилету. А ось деякі побратими залишилися лежати там.
«Центр Кірова був дуже гарним. За той тиждень, що ми там були, від району нічого не залишилося. Я бачив як знищувався увесь район. Падали панельні будинки, сипалися стіни, падали ліфти. Ми тільки встигали від одного будинку, де ми протрималися день або й кілька годин, перебігти до іншого. Ворожі танки розбирали будинки вщент. І так будинок за будинком. Я пробігав повз будинок батьків. Тобто там, де мав би бути будинок. Але його не було, тільки кратер. Туди скинули авіабомбу. Я зрозумів, що рішення забрати батьків було правильним», — згадує він.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Далі оборонці відступили в район спортивного комплексу «Нептун». І там, за словами Євгенія, провели успішну операцію з захоплення адміністративної будівлі, в якій перебували російські офіцери.
«У нас були й позитивні моменти. Особливо, коли наше керівництво казало: “Хлопці, протримайтеся ще один-два дні, до нас йде підмога”. Ти в це віриш. Втомлений, голодний, але йдеш в бій, бо віриш, що це ось-ось закінчиться. Я щиро в це вірив», — ділиться чоловік.
Євгеній Букша із побратимами. З архіву Євгенія Букші
Й коли у оборонців Маріуполя не залишилося жодного укриття, було ухвалено рішення перейти на завод Ілліча.
«Коли розбомбили драмтеатр, я був неподалік від нього й відчув це всім тілом. Самого прильоту я не бачив. Ми вели бої, я стояв на перехресті з кулеметом. І в той момент все навколо почало труситися. Хвилин за десять мені сказали, що на театр скинули бомбу. Я знав, що там ховалися діти. Така злість тоді нахлинула», — каже Євгеній.
В полон не піду
10-11 квітня 2022 року ситуація залишалася критичною, тож Євгеній ухвалив йти на прорив. Згадує, коли вони ще перебували у бункерах заводу Ілліча, то там облаштували два шпиталі. В один зуміли зайти росіяни й жоден з поранених не вижив. Тому Євгеній був переконаним, що в полоні їх всіх закатують до смерті.
«Це була ніч. Найтемніша за увесь час, коли я там був. Ми розділилися. Понад 400 осіб залишилися, щоби вийти в полон, і десь 150 пішли на прорив. З техніки у нас було 5 КамАЗів та один БТР. Спочатку був план намалювати на техніці “зетки”, завантажити туди всіх поранених зі шпиталю, хто не може ходити. А хто міг вести бій, той йшов пішки. Але кацапи вже знали про наш план, а ми про це не знали. Вже коли я вийшов, мені показали відео, яке зазняв кацапський дрон, який увесь час літав над нами», — каже він.
Оборонці планували вийти в бік Великої Новосілки. Вони не знали, що селище вже окуповане.
«Ми пройшли годину. Нас вже чекали. Відразу прильот по БТРу. А туди люди позабивалися по максимуму. БТРа не стало. Ми вступили у бій. Я зрозумів, що ми не прорвемося. Але й повертатися не було куди. Ті, хто залишилися, здавалися в полон», — згадує чоловік.
Під час цього бою одному з побратимів відірвало ногу. Євгеній закинув його собі на спину, ніби наплічник, і поніс в безпечне місце. Поранений стікав кров’ю та кричав від болю. А Євгеній, зчепивши зуби, біг з ним, хоча й сам мав поранені руку та ногу. Поранення зазнав ще під час попередніх боїв; у бункерному шпиталі на заводі його зашивав лікар, який згодом вийшов у полон, а зараз вже повернувся та живе з родиною в Івано-Франківську.
«Була паніка. Я наткнувся на яму й з’їхав туди. Величезна яма, протитанкова. Там вже були люди, морпіхи. Вони нічого не питали. Згодом ми всі разом виходили з окупації», — розповідає Євгеній.
Всього в ямі ховалося близько 30 людей. По кілька вони вибиралися з ями й перебігали далі, знайшли бункер, де побачили багато тіл загиблих українських оборонців. В цьому бункері вирішили дочекатися наступної ночі.
Що стосується побратима, якого прикордонник ніс на плечах, то там йому надали деяку медичну допомогу, але поранений все одно кричав від болю.
«Дуже страшно було. Мабуть, це єдиний раз було, коли я так боявся. Я ніколи в житті до цього так сильно не боявся. Це був аж тваринний страх. Мене всього лихоманило, зуб на зуб не попадав. Мене трусило ніби від холоду. Але це було від страху. Ти чуєш, як нагорі бігають кацапи й тебе шукають. Вмикаєш ліхтарик і бачиш трупи, на яких сидиш. Я думав, що нас знайдуть і ми звідси не вийдемо. Мені дали пластинку валеріани, я всі пігулки відразу проковтнув. Але це не допомагало. Хлопець кричав від болю. Ми намагалися йому рота закривати. Бо якщо ми чуємо як нагорі ходять кацапи, то й вони можуть почути крик», — ділиться чоловік.
Наступної ночі оборонці вирішили йти далі. Пораненому залишили зброю, а також всю свою їжу та воду. Хоча тих запасів йому одному могло б вистачити хіба на два дні.
«А нам треба було вставати та йти далі. І це було дуже страшно — встати та йти. Ми домовилися, що під час руху ніхто не кашляє, не пчихає, не наступає на гілля. Якщо хтось підверне собі ногу чи зазнає поранення, ніхто його на собі тягти не буде. Бо всі хочуть вижити. Ми не знали скільки будемо йти. Нас було близько 30. Вийшло тільки 17», — каже Євгеній.
10 ночей дороги до своїх
Чоловік згадує, що морські піхотинці мали карти й по них орієнтувалися.
«Я б ніколи сам не вийшов. Хлопці дуже добре орієнтувалися на картах. Ми йшли ночами, обходили ворожі приховані пости, бачили вогники від їхніх цигарок, чули їхні розмови. А ми йшли тихо. Коли наставав світанок, ми ховалися в посадках. Наші хлопці рахували скільки ми минули полів, скільки посадок, скільки доріжок. Вони казали: “Ми маємо бути десь тут, тому що ми чотири поля пройшли прямо, два — вправо”. Я слухав і дивувався. У мене було враження, що ми йдемо нескінченним болотом», — розповідає прикордонник.
І пригадує, що було дуже холодно, мучили спрага й голод. Увесь час падав дощ зі снігом. Щоби вгамувати спрагу, чоловік підставляв обличчя під краплі дощу, а потім смоктав свої вуса та бороду.
«Ми зайшли в село Ключове. Осторонь стояла одна закинута хата. Ми там шукали щось поїсти. Знайшли сухий корм для собак. Поділили його. Він у мене дуже швидко закінчився. Я тримав собі в голові, що треба розтягнути на довше. Але не зміг», — говорить він.
Євгеній зазначає, що тільки одного разу оборонці зайшли в одне село попросити допомоги у місцевих. Це було необачно з їхнього боку. Село виявилося окупованим, місцеві мешканці відразу повідомили окупантам про українських військових. Їм довелося втікати, а по них стріляли з зенітної установки.
Євгеній Букша під час десятиденного виходу із окупованого Маріуполя. З архіву Євгенія Букші
Іншим разом троє з їхньої групи вирішили відділитися й вибиратися самим. Але вони недалеко зайшли, їх відразу спіймали та взяли в полон. Перелякані полонені показали, де ховаються інші.
«Ми почули звуки бою й відразу перебігли в інше місце. Нас помітила місцева мешканка, бабуся. Вона дочекалася, доки кацапи підуть геть, вийшла та почала нам махати. Ми їй повірили, зірвалися з місця й побігли в ліс», — каже чоловік.
Єдиною їжею українських оборонців стала трава.
«Я ніколи в житті не думав, що я буду їсти траву. Ми були дуже голодними. Зробили привал. Бачу: один хлопець почав їсти траву, за ним ще дівчина теж їсть траву. Холодно, голодно. І я почав жувати. Трава гірка. На початках така їжа не лізла в горло. Але їсти шалено хочеться. Я готовий був кору дерева гризти. Ми й в на заводі не дуже мали що їсти. В день, якщо якусь галету з’їв чи ложку рису, то вже було добре. А тут вже котрий день взагалі без їжі. Тому їв траву», — розповідає прикордонник.
Але найбільша проблема була, що не було води. Намагалися пити з калюж. Просто запихали обличчя в калюжі й хлебтали як коти. Але від цього обличчя було в глині, яка засихала. І знову хотілося пити.
«Цілий тиждень ми прожили на траві та воді з калюж. Йшли вночі з мінімальною кількістю привалів. Вдень ховалися, бо вертольоти літають, піхота працює. Ми їх бачили. Там наткнутися можна було на будь-кого. На одній закинутій кацапській позиції знайшли одну пляшку води. Кожному вистачило по ковтку», — говорить він.
Одного дня вони вийшли на місце, де прийняли свій останній бій українські захисники, які йшли на допомогу оборонцям Маріуполя.
«Ми на них чекали в Маріуполі. Це про них нам казали, що вони йдуть нам на допомогу. І ось ми знайшли їх. Вся техніка розбита та знищена», — каже захисник.
Щоби їх не виявили під час відпочинку, оборонці Маріуполя викопували собі ями.
«Ми рили руками мерзлу землю. Одяг увесь мокрий, холодно. Все замерзає на тобі. Взуття мокре й ноги у жахливому стані. Тіло прямо гниє. Особливо важко було дівчатам, які йшли з нами. Ми виривали цю яму й лягали покотом в неї, щоби хоч якось зігрітися й поспати. Дівчат клали всередину. Хочеш спати, бо зморений, але заснути не можеш від холоду, голоду. Я відчував, що я стигну. Ще одна-дві такі ночі й я не прокинуся. Ми настільки були змученими, що вирішили під час ходи не робити привалів, бо потім не можемо встати. Під час останнього привалу ми просто полягали в болото й не могли встати», — розповідає Євгеній.
Куди йти?
Коли група дійшла до Великої Новосілки, один з них увімкнув телефон. Вдалося спіймати мережу українського провайдера.
«Тільки одна поділка мережі була на телефоні. Він виліз на дерево й зателефонував своєму керівництву. Сказав, що ось така наша група, є прикордонник та дівчата. Йому сказали, що Велика Новосілка в окупації і що ми маємо один день, щоби дійти до Курахова. Тоді ми вирішили йти без привалів. Нам дали “вікно” з четвертої до п’ятої ранку. Командування попередило наших, що ми маємо вийти, щоби нас свої не розстріляли», — каже прикордонник.
Останній перевал був на покинутих російських позиціях. Знайшли там якусь їжу.
«Ми там навіть нормально поспали. Дівчата перев’язали мені руку, бо рани на нозі та руці вже гнили. Знайшли їхні сухпаї. Там їжа якась була, не трава. Ми накинулися на ту їжу. Мені вже потім сказали, що нам могло стати зле. Але нічого, на щастя, не сталося», — згадує він.
Група вирушила звечора, ще було світло, йшли цілу ніч без зупинок.
«На ранок в мене ноги відмовились йти. Я так стомився, як ніколи в житті не втомлювався. Якби я зупинився, я би вирубився спати. Але ми всі такі були», — каже чоловік.
Вони дійшли до Курахівської дамби, пройшли заміновані поля.
«Ми вже не йдемо, ми волочимося. Я повертаю голову і бачу у світлі місячного сяйва чорні силуети автоматників, з націленою на нас зброю. Ми йдемо, вони нас ведуть. Я вже так втомився, що мені було все одно, хай мене розстріляють. Не було ані сил, ані емоцій», — пригадує Євгеній.
Так пройшли ще кілометр. І тут до них вийшов український військовослужбовець. Це було 21 квітня 2022 року.
«Він каже: “Доброго ранку, хлопці. Ми на вас чекали”. Відразу дали нам пити. Вода така чиста, я п’ю й плачу. Приїхали медики й відвезли нас у Покровськ. З мене зрізали увесь одяг, відмили мене акуратно, дали чистий одяг, оглянули рани, вичистили, замотали. Сказали, що тут оперувати не будуть. А наступного дня ми поїхали у Київ. Ми з морпіхами попрощалися, їх відвезли в їхній шпиталь, нас — у шпиталь прикордонників», — розповідає прикордонник.
З морськими піхотинцями, з якими разом вийшли з Маріуполя, підтримує зв’язок досі.
Продовження служби
Після операцій та відновлення Євгеній приїхав до Львова й тут продовжив службу у 7 прикордонному Карпатському загоні. Каже, що до переїзду до Львова українською мовою не розмовляв.
«У нас в Маріуполі до 2014 року вся документація була російською мовою. Після 2014 змушували переходити на українську. До того я як потрапив до Львова, я жодного слова українською не знав. Я цілий рік тут мовчав. Я вчив українську мову потроху, колеги мені допомагали», — каже він.
Сміється, що в Маріуполі ходили страшилки про Львів, де всіх російськомовних спалюють на вогнищі як відьом. Тож коли він, після шпиталю їхав до Львова, трохи побоювався як його сприймуть.
«Коли ти перебуваєш у соціумі, то навчання українською відбувається простіше. Так, я багато помилявся й досі інколи використовую російські слова. Але мене завжди хвалили, коли я намагався говорити українською. Я вже думаю українською. А ось коли треба порахувати пасажирів, то рахую ще російською», — говорить прикордонник.
Євгеній Букша під час служби у 7 прикордонному Карпатському загоні. Пресслужба ДПСУ
Спілкуватися з пасажирами йому доводиться часто.
«Я оформляю поїзди. Під час руху перевіряю документи пасажирів, які виїжджають з України та в’їжджають в Україну», — говорить він.
Каже, що пасажири трапляються різні. Більшість ввічливо спілкуються. А є й такі, які закидують йому, чому він не на війні.
«Переважно це люди, у яких під час перевірки виявляють ознаки порушень. Наприклад, документи, що підтверджують право на виїзд, не знаходять підтвердження в інформаційних базах або виникають сумніви щодо законності підстав для перетину кордону. У таких випадках ми діємо відповідно до процедури та передаємо інформацію правоохоронним органам. А він тобі: “Чого ти тут, а не на Сході”. Образливо, звісно, таке чути. Зараз я таке чую раз в місяць. А у 2023-2024 роках частіше було. Тоді я на кобуру чіпляв медаль “За оборону України”. Люди бачили й зайвих питань не виникало», — каже Євгеній Букша.
