За інформацією: Суспільне Львів.
У липні 2025 року Євген та Люба планували свою відпустку, щоби 12 липня разом відсвяткувати десятиріччя свого знайомства. У Євгена вже були заброньовані квитки додому й Люба готувалася зустріти його 10 липня на львівському вокзалі. Але того дня вона впізнавала чоловіка у морзі. А 12 липня 2025 року військовослужбовця Євгена Айнагоза поховали у Львові на Полі почесних поховань №67.
Про це Любов Айнагоз, дружина загиблого військовослужбовця 125 бригади територіальної оборони Євгена Айнагоза, розповіла Суспільному.
Давай, купимо замок
Євген та Люба познайомилися у Маріуполі у 2015 році. Обоє працювали в ДТЕКДТЕК — це найбільший приватний енергетичний холдинг України, заснований у 2002 році., але познайомилися через соціальні мережі. Чоловік побачив фото гарної дівчини, в даних якої було вказано те ж місце праці, що й у нього.
«Він працював інженером у відділі інформаційних та автоматизованих систем, а я на той час у центрі обслуговування клієнтів. У мене на аватарці було фото, де я з племінницею. Він написав мені: “Привіт, як дитина?”. Я не зрозуміла про яку дитину мова», — говорить жінка.
Люба з Євгеном деякий час переписувалися в соцмережах. Потім чоловік попросив її номер телефону та запросив дівчину на побачення. Приводом стало купівля іграшкового замку для його племінниці.
«Він подзвонив і попросив допомогти йому обрати замок для його племінниці. Але я щось закрутилася і не змогла прийти. Тому наше перше побачення сталося 12 липня 2015 року», — каже вона.
Люба прийшла на побачення й побачила високого юнака. Зріст Євгена — 185 см, зріст Люби — 155.
«Він русявий від природи. А тут я бачу блондина. Він потім розповідав, що спочатку фарбував волосся вдома сам перекисом водню, а потім пішов у перукарню, де йому гарно зробили. А у нього ще зелені очі. Він мені дуже сподобався», — згадує жінка.
Євген Айнагоз. З архіву Любові Айнагоз
Пара пішла до найбільшого в Маріуполі торгово-розважального центру в ресторан, де смакували кавою та тістечком.
«Спочатку він багато розповідав про себе й не тиснув на мене, щоб дізнатися щось про мене. А вже наступні рази говорила я й думала, що він втомиться від мене. Я відразу зрозуміла, що можу йому довіряти», — розповідає вона.
Бабуся, яка виховувала Любу, відразу прийняла Євгена як рідного. Буквально через місяць пара почала жити разом.
«Він був надійним. На нього можна було покластися. Він підтримував мене багато в чому. Допомагав розібратися з різними важкими завданнями на роботі. Він був моєю опорою», — каже дружина військовослужбовця.
Саме після спільного побуту вона зрозуміла, що Євген той, з ким вона хоче одружитися й прожити разом все життя.
«Я йому запропонувала одружитися. Я мила посуд і кажу: “Женя, я тут подумала, давай вже одружуватися”. Він почав шукати відмовки: “Любаша, отой рік вдівця, той — вдови, а той ще якийсь не такий”. Я питаю: “Я тобі потрібна?”», — згадує вона.
Весілля було скромним, тільки для чотирьох осіб. Наречений прийшов до РАГСу у білому костюмі, який купив собі ще на випускний у виші, наречена мала простеньку сукню. До РАГСу вони прийшли окремо й не могли знайти одне одного.
«Він зайшов у приміщення й там мене чекав. А я ночувала у батьків і з ними приїхала. Я стою на вулиці, це було 8 квітня, ще прохолодно. Дивлюся: мого чоловіка нема. Думаю: “Може не прийшов, передумав”. А він у приміщенні стоїть і теж думає: “Мабуть, передумала”. А там уже час підходить. Я захожу у приміщення, а там він стоїть, тремтить, переживає. Під час церемонії Женя аж заплакав», — розповідає Люба.
Любов Айнагоз із чоловіком Євгеном. З архіву Любові Айнагоз
Невже, війна?
У грудні 2021 року подружжя поїхало у подорож у Домінікани. Перед Новим роком вони повернулися й Євген, переглядаючи новини, зауважив, що відбувається накопичення російських військ на кордоні з Україною.
«Він каже: “Можливо, буде війна. Але, сподіваюся, що не у 2022 році”. Я кажу: “Я не хочу війни”. А він такий: “Ніхто не хоче”», — згадує жінка.
24 лютого 2022 року зранку подружжя збиралося на роботу. На той момент вони працювали в одному корпусі, то ж на роботу йшли разом.
«На роботу треба було на восьму. Женя прокинувся перший, готував сніданок, а я зазирнула в інтернет й побачила новини, що вже летять ракети і звернення нашого президента. Я вирішила, що це якийсь жарт. Кажу: “Женя, ввімкни телевізор”. Ми почали дзвонити на роботу до начальника. Мені сказали прийти на роботу, забрати комп’ютер і працювати з дому», — розповідає Люба.
Згадує, що у 2014 році в Маріуполі вже були бої. Але тоді їй та її колегам не дозволили працювати з дому, а сказали зачинити вікна й виконувати свою роботу на робочому місці. Цього ж разу вона з Євгеном пішли за робочою технікою на роботу.
«Ми пішли пішки, бо транспорт вже не ходив. Вийшли й почули вибухи. Додому теж прийшли пішки. Тоді мені не було страшно. Мені коло Євгена не було страшно», — каже вона.
Мешкало подружжя у багатоповерхівці на сьомому поверсі. Згадує, як повз їхній будинок пролетіла ракета, будинок затрусився і відбувся спалах і вибух.
«Перед тим вибухом раптом така тиша настала. Я кажу чоловікові: “Щось занадто тихо, так тихо не буває”. Чоловік накриває мене ковдрою і каже: “Ти в хатинці, спи”. Звісно, від вибуху я дуже злякалася», — говорить жінка.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Дитяча гра «зелений коридор»
Але через тиждень у будинку вже не стало електропостачання. А разом зі струмом зникла й вода. Коли зникло газопостачання, то постало питання як жити далі.
«Я сподівалася, що москалі не зайдуть у місто, що наші їх відіб’ють. До останнього сподівалася», — каже Люба.
А тоді вони скооперувалися з сусідами з першого поверху й почали разом готувати їжу, ходити по воду та дрова й глядіти дітей.
«Звечора ми планували наступний день: хто йде по воду, хто шукає дрова, хто готує їсти. Мене зазвичай залишали дивитися за дітьми. У нас своїх дітей нема, то були сусідські, четверо. Я повинна була стежити, щоби вони не вибігали на вулицю й не потрапили під обстріли», — говорить вона.
Згадує, що діти бавилися між собою в «зелений коридор». Це така була гра, яку вони придумали самі собі, мріючи, що вони зможуть виїхати в безпечне місце, де не стріляють, коли їм створять умови для цього, тобто — «зелений коридор». У дорослих теж були свої мрії.
«Ми мріяли, що викрадемо машину у москалів та виїдемо звідси. Зрозуміло, що це були нереальні мрії», — пригадує жінка.
Ще 25 лютого, коли розбомбили великий супермаркет, українці оборонці дозволили місцевим мешканцям брати собі продукти.
«Я не хотіла брати, я сказала, що це — крадіжка. А Женя взяв кілька пачок, здається чотири, круп якихось. Ще він встиг дещо купити у магазині. Ліки теж він закупив», — каже Люба.
По воду мешканці ходили в річку й намагалися принести якомога більше. Люба теж ходила, коли була її черга й несла по 12 літрів у кожній руці. Потім коло під’їзду розпалювали вогнище, ставили на нього великий баняк і варили кашу з того, що було.
«Ми готували, а там були обстріли. Ховалися в під’їзд, а воно варилося. Час від часу хтось вибігав та помішував, щоб не пригоріло», — згадує вона.
На початках Люба з Євгеном ночували у своїй квартирі. А потім сусіди з першого поверху запропонували жити разом у них.
«Холодно було дуже. Я навіть пальці ніг не відчувала, так було холодно», — ділиться жінка.
Виїзд з Маріуполя
18 березня 2022 року виїхали Євген та Люба виїхали з рідного міста. Цьому рішенню передував один випадок. Її сусідки, які мали авто, вирішили поїхати до своїх родичів. Але далеко їм заїхати не вдалося.
«Вони повернулися пішки. Казали, що вони їхали і по них москалі почали стріляти. Дівчата казали, що не знають як вони живими залишилися. Я це почула й розплакалася», — згадує Люба.
До того вона жодного разу не плакала, щоби не показати ворогам свою вразливість. Але цей випадок її довів до сліз.
«Тут підійшла якась сусідка і каже: “Я тут так подумала, тебе здам”. Вона погрожувала, що здасть мене окупаційній владі, скаже, що я підтримую Україну. Я їй відповіла, що тут Україна. Я плакала й казала, що не хочу жити тут з москалями, я їх ненавиділа. І ненавиділа тих сусідів, які їх підтримували», — розповідає вона.
І тут до сусідів, з якими подружжя ділило їжу, приїхали родичі на мікроавтобусі, сказали, що дають всім 20 хвилин збори та їдуть звідти.
«У мене була невелика спортивна сумка і у Жені. Взяли кілька светрів та по дві пари джинсів, ще одяг, який був на нас. Я забрала паспорти, свідоцтво про шлюб. Більше нічого не помістилося», — каже жінка.
З усього майна, яке залишилося вдома, їй шкода за сімейними фотоальбомами.
«Мені сказали, щоби на блокпостах я мовчала. Бо я можу щось сказати не те. Коли ми виїжджали, я востаннє бачила той торговий центр, з яким пов’язано багато спогадів», — говорить Люба.
На першому ж блокпості з бусика вивели Євгена та водія. Їх роздягнули та оглянули чи немає татуювань. Також перевіряли гаджети. Але телефон та ноутбук розрядилися вже давно, коли в Маріуполі сталося знеструмлення.
«Пам’ятаю очі одного з них. Такі прозорі, ніби в риби. Таке відчуття, що вони були під дією якихось препаратів», — згадує вона.
У Бердянську на блокпості бусик поїхав в інших бік. А Євген та Люба залишилися очікувати представників Червоного Хреста, які евакуйовували людей з зони бойових дій.
«На блокпості стояли москалі. Один з них запропонував мені печиво. Я не взяла й з мене вирвалося: “Йди ти з тим печивом…!” Я чогось думала, що сказала це подумки, у своїй голові. А виявилося, що вголос. Вони прийшли сюди, відібрали мій дім, а я повинна дякувати йому за печиво? Але тоді я сказала й повернулася до москаля спиною. Мабуть, щось там діялося, бо всі зблідли, а Женя закричав: “Не стріляйте, вона контужена!”», — говорить жінка.
Люба пригадує,що тоді все обійшлося. І наступні десять блокпостів вона проїхала мовчки. На кожному блокпості Євгена виводили, роздягали, оглядали, дивилися документи й звинувачували у зраді батьківщини. Жінці хотілося вибігти за ним, але вона стримувалася.
Я тільки спитаю
25 березня подружжя вже було у Львові. Знайомі ухвалили виїжджати за кордон. А Люба заявила, що вона залишиться поруч з чоловіком. Через те що їй довелося перейти, у неї стався депресивний стан. І Євген усіляко підтримував дружину: вони з’їздили у Карпати, покаталися на карпатському трамвайчику, він завжди вислуховував її та заспокоював.
«У травні мені повідомили, що тато, який залишився в Маріуполі, загинув. Він вийшов з будинку у пошуках води чи чогось іншого й потрапив під обстріл. Я питала чи його поховали і чи є хоча б якась його могила. Знайомі сказали, що приїхав пересувний крематорій і забрав тіло. Немає навіть могили», — розповідає жінка.
У розмовах Євген все частіше натякав про свій намір мобілізуватися. На що Люба відповідала, що тоді й вона теж піде до війська. Тоді чоловік переводив розмову у жарт.
«Але якось ми гуляли площею Ринок й там був рекрутинговий центр. Він такий: “Я тільки спитаю”. Зайшов, виходить і каже: “Я пройшов співбесіду і мобілізувався”. 5 серпня 2022 року вже був наказ про його зарахування. Дехто згодом мене питав, чому я не влаштувала скандал і не сказала: або я, або — армія. Але я не могла так вчинити. Це був його вибір. Він мені сказав: “Я йду захищати тебе”», — згадує вона.
22 вересня чоловік виїхав у зону бойових дій.
«Вдома стало так порожньо. Я навіть пам’ятаю, коли він приїжджав у відпуску, а потім повертався, я приходжу додому й кажу: “Женя, я вдома”. І думаю: “До кого це я говорю?”. Або засинаю і вранці прокидаюся й думаю, що він поруч. Тоді я прокидалася серед ночі й писала йому. А він у відповідь: “Знов не спиш?”», — каже Люба.
Любов Айнагоз із чоловіком Євгеном. З архіву Любові Айнагоз
Я скоро буду вдома
5 липня 2025 року Люба з Євгеном поспілкувалися востаннє. Він збирався приїхати у відпустку і 10 липня о 10:40 жінка планувала його зустріти на вокзалі.
«Женя нагадав, що він хоче піти до стоматолога й попросив, щоби я підтвердила його запис. Казав, що пишається мною, що любить мене. Сказав — до зустрічі. Я відповіла: “Я дуже тебе люблю і дуже чекаю”», — згадує свою останню розмову з чоловіком жінка.
Євген Айнагоз. З архіву Любові Айнагоз
Наступного дня був день його янгола, Люба привітала й побажала, щоби янгол його беріг. На той момент вона ще не знала, що чоловік загинув.
«Я дивилася, що повідомлення не доставлене й не прочитане. Сподівалася, що зв’язку немає. Пішла на тренування у спортивний клуб, але увесь час відволікалася на телефон. Почула як у когось прийшло повідомлення, сподівалася, що це мені. Так настав вечір. Я йшла додому й плакала», — говорить вона.
Вдома жінка написала побратиму. Той відповів, що не знає, хоча на той момент він вже знав, що Євген загинув під час виходу з позицій. У нього поцілив ворожий дрон.
«Я молилася тієї ночі. І тут в голові моїй чийсь голос: “Чого ти молишся? Ти тепер одна”. Може це містика, може це було передчуття. Я почала плакати й бити подушку. На ранок дзвонить його побратим. Я зраділа, думаю, що він зараз скаже, що у Жені зв’язку нема. А він каже: “Він загинув”», — розповідає дружина військовослужбовця.
Люба пригадує, що в той момент її світ було зруйновано.
«10 липня о 10:40 він повинен був приїхати, а я 10 липня о 12:00 була на упізнанні тіла. Я не розуміла, чому його від мене забрали. У мене крім нього більше нікого і нічого не залишилося. Він був моїм найкращим другом, чоловіком, моєю підтримкою, тим, хто розумів мене», — каже вона.
І додає, що 12 липня 2025 року було 10 років з дня їхнього знайомства. Цю дату Люба з Євгеном святкували кожного року. І навіть коли чоловік вже був на війні, він зв’язувався з нею й надсилав їй квіти та тістечка.
«Він казав мені: “Ти мій подарунок”. З ним було добре, цікаво й спокійно. Бувало таке, що ми посперечаємося і я кажу: “Давай миритися”. А він відповідав: “Я з тобою не сварився, не фантазуй”», — розповідає жінка.
Життя опісля…
Зараз Люба продовжує жити сама. Відвідує тренажерний зал, де віддає перевагу силовим видам спорту.
«Я і в Маріуполі ходила в тренажерний зал. У Львові відновила заняття. Зараз це моя психологічна підтримка, це мене заспокоює. Підіймаю штангу та гантелі», — каже вона.
А також відвідує могилу Євгена. На полі почесних поховань вона познайомилася з Анною Карашецькою, мамою загиблого десантника.
«Там спокійно. Ніхто тебе не рухає. Інколи сиджу, п’ю каву та розповідаю йому про щось. Інколи мені здається, що він каже: “Люба, чого ти плачеш? Все добре”», — втирає сльози жінка.
Люба каже, що зараз отримує підтримку від дружин та мам загиблих військовослужбовців, які об’єдналися у громадську організацію «Родини полеглих Героїв Львівщини». А також мріє колись повернутися в Маріуполь у помешкання, де була щаслива з чоловіком. Звісно, коли над Маріуполем знову замайорить український прапор.
