За інформацією: Суспільне Львів.
На початку повномасштабної війни, у 2022 році, Андрій думав, що йому доведеться воювати недовго. У червні 2022 року навіть вигадав собі дату своєї демобілізації — 15 листопада 2022 року. Каже, що навіть не уявляв, що війна буде триватиме роками.
Про це ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, актор Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької та театральний режисер Андрій Сніцарчук розповів Суспільному.
Якщо я потрібен, ти знаєш, де мене знайти
23 лютого 2022 року пізно ввечері Андрій повертався з роботи після вистави у театрі, коли йому зателефонував його кум.
«Тоді вже в повітрі літала якась тривога щодо великої війни. Кум питає мене: “Що ти про це все думаєш?”. Я кажу: “Мені здається, що це вже почнеться зараз. Якщо що, то збираємося в мене й думатимемо, що робити”. Завершив розмову і думаю: здається, я панічку розвів. Ліг спати спокійний. А під ранок прокинувся від якогось вибуху чи це телефон почав дуже сильно вібрувати. Штурхнув дружину й кажу: “Почалося”», — згадує він.
Про те, що піде до війська, навіть не сумнівався. Але побачивши шалені черги під воротами ТЦК, подумав, що стояти йому там не хочеться.
«Я поїхав до іншого кума і ми в нервах почали грати в дитячу настільну гру й читати новини. У грі треба було звіряток збирати. Така дуже класна дитяча гра», — каже ветеран.
У театрі скасували всі вистави, то ж на роботу йти не треба було. Крім того, Андрій організовував гастролі вистави з Євгеном Нищуком. Вистава була запланована на 9 березня й більшість квитків уже були продані.
«Мобілізуватися до повномасштабного я не міг, тому що вже тоді мав проблеми зі здоров’ям. І розумів, що мене б все одно комісували, тому що я не дуже ходячий. А під час повномасштабки я розумів, що піду за будь-яких умов. Ховатися за спинами хлопців та дівчат, які вже пішли, це точно не про мене», — говорить чоловік.
Того ж ранку, о сьомій, Андрій написав повідомлення Валерієві Курку, на той момент комбригу 103 бригади.
«Ми з ним заприятелювали ще коли ми з гуртом «The Rohies»The Rohies — гурт, який складався з акторів театру імені Заньковецької. їздили у тури на схід України до наших військовослужбовців. З Валерієм ми познайомилися в якомусь з бліндажів. То ж я йому написав: «Якщо я тобі потрібен, ти знаєш, де мене знайти». Він у відповідь прислав два плюсика», — згадує він.
А 16 березня Курко передзвонив і сказав: «Приходь, поговоримо».
«Я прийшов, він сказав: “Ось всі мої, якщо хочеш – приєднуйся”. Мене відразу прийняли водієм в автороту», — розповідає ветеран.
І додає, що до того жодного разу не тримав зброї у руках й шукав, де би міг принести найбільше користі.
«Я – актор, я нічого не вмію робити, окрім як водити авто. Тому я почав “таксувати” по всій лінії фронту», — жартує актор.
Нескінченний день війни
Невдовзі підрозділ виїхав у зону бойових дій.
«Я був впевнений, що ми, тероборона, за перші три місяці, поки ми там палицями будемо відбиватися, у тилу підготують рексів, які стануть на наше місце. Тоді мозок працював на загальну перемогу. Для мене почався нескінченний день війни», — каже Андрій.
Дорогою зупинилися на перепочинок у Дніпропетровській області.
«Ми розставили чотових. Було дуже страшно. Пам’ятаю, тієї ночі мені було так страшно. Потім зупинилися у Покровському районі, якесь поле. Всі жартували, ніби ми на пікнік їдемо. Не усвідомлювали, що їдемо не на шашлики», — розповідає він.
У зоні дислокації цілий місяць військовослужбовці займалися завантаженням та розвантаженням всього: зброя, боєприпаси, вода, їжа, шоломи, бронежилети.
«За той місяць у мене такі м’язи накачалися. Став краще себе почувати. Ноги боліли, але на це не звертав уваги. Мені б було гидко від себе, якби я сказав: “Я не буду цього робити, бо у мене ніжки болять”», — сміється ветеран.
Пригадує, що хотілося повернутися додому майже з перших хвилин.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Ми сиділи, гортали стрічки новин й сподівалися догортати до кінця, де буде написано: “Все скінчилося, їдьте додому”. Пам’ятаю, в якомусь наряді ми були з Максимом Сафоновим. Ми дуже любили говорити, багато вели таких світських бесід. Я йому кажу: “Я придумав собі дату, 15 листопада 2022 року мене тут не буде”. Я собі дав час, що до 15 листопада я не розклеююсь. А це був тоді червень. Якби я знав, що ще чотири з половиною роки я буду на війні… Може це й добре, що людина не знає нічого про своє майбутнє. Це було б жахливо», — вважає актор.
Звідки стріляють?
Перший обстріл стався першого ж дня, коли підрозділ приїхав у зону виконання.
«Мої перші обстріли були взагалі смішні. Пригадую, ми стояли під Бахмутом коло Парасковіївки. Я сидів у бусику. Закинув ноги на панель і курив собі. І тут як прилетіло! Мій бус трохи задом підкинувся. А я подумав, що то — “вихід«Вихід» — військовий сленг — момент пострілу або запуску снаряда зі зброї Сил оборони.«. Я увесь час, на всіх обстрілах, думав, що це — “вихід″. Подивився, чи є якась заглибинка, щоб сховатися. Не знайшов. І далі собі сиджу. Тут ще один прильот трохи далі, і ще один. Хвилин через 30 приходить офіцер: “Ти чого тут сидиш? Обстріл, треба в підвал було йти!»», — говорить Андрій.
Іншим разом боєць перебував у хаті з побратимом Андрієм Петруком. Це було ближче до ночі.
«Тут прямо коло хати такий звук. Раз — ми на підлозі, обличчям до обличчя. Що то було? Вийшли, виявилося, що метрів 200 за селом поставили якусь артилерійську установку і це був вихід. Ми посміялися й розійшлися», — каже тероборонівець.
А за кілька днів чоловік був у іншому місці й почув такий самий звук.
«Думаю: піду, подивлюся що то стріляє. Там треба було трошки піднятися на колію. Підіймаюся, темно, що я там хотів розгледіти, не знаю. Але стою, курю. Метрів 200 від мене такий прильот, що мене збиває з ніг, я кочуся вниз і думаю: щось таке хороше стріляє. Я не знав, що то прильот. Встав, у вухах — дзвенить. Я аж наступного дня зрозумів, що у мене контузія. А тоді хтось прибігає й кричить: “Тікаймо, обстріли!”», — розповідає він.
І додає, що обстріли були постійними. Одного разу три штуки С-300С-300 — це сімейство радянських зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) середнього радіуса дії, розроблених для протиповітряної оборони. прилетіло.
«Куди вони цілилися, ми не знаємо. Але наступного дня наші вичитали у москальських пабліках, що вони обстріляли район, де були польські найманці. Ми такі: о, то ми, польські найманці!», — сміється Андрій.
Родині військовослужбовець про себе сповіщав майже щодня.
«Я мав графік відсилання смсок рідним і намагався його дотримуватися. Зранку і ввечері писав, що все ок або висилав смайлик. Якщо виїжджав кудись, де не було зв’язку, то попереджав. Я був чемним по заспокоюванню тих, кого неможливо заспокоїти», — каже він.
Шашлики для всіх
Андрій згадує, що одного разу його командир призначив готувати їсти. Актор відразу попередив: я зготую, але хто то їстиме? То ж на кухню його більше не відправляли.
«Але шашлик мене не оминув. Десь я, умовно, мав вільний вечір. Багато хлопців мало повернутися з виїздів. У нас був великий шмат м’яса, пів корови чи свині. Хтось запропонував шашлики зробити», — розповідає ветеран.
Коли нарізали м’ясо шматочками — вийшла ціла бочка.
«Я дивлюся на неї і у мене нуль уявлення скільки туди треба дати солі. Кажу до чоловіка, який тоді працював на кухні: “Скільки тут солити?”. А він чи то не почув, чи недочув і каже: “На столі візьми”. Там стояла баночка солі. Я туди її висипав усю», – згадує він.
Щоби посмажити таку кількість шашлику, купили сорок шампурів, викопали траншею та напалили вогнище по довжині траншеї.
«Хлопці казали, що шашличок пересолений вийшов, але з’їли все. Можливо, це мене й врятувало, то більше на кухню мене ніхто не просив», — каже Андрій.
Театр та війна
Серед ролей, які актор грав у театрі, є роль Ісуса у виставі «Ісус, Син Бога Живого». На війні побратимам про це не казав. Але вони самі про це дізналися.
«Мені важко було позбуватися театрального минулого в середовищі, де командир біжить і кричить: “Я знайшов відео з тобою”. Багато побратимів ходили до мобілізації в театр, бачили там мене, бачили вистави, в яких я грав. Але на війні я відсік минуле життя. Коли ми почали розуміти, що це буде довго тривати, підсвідомість почала відсікати те, що не потрібне зараз на війні. Цивільна професія та минуле життя потрапили в цю категорію», — розповідає він.
Але свій позивний Заслужений отримав через те, що є заслуженим артистом України.
Під час служби Андрій написав оповідання про військових. Спробував подати його на конкурс, але там попросили скоротити оповідання двічі.
«Це не сильно про війну. Війна, як двигун обставин. Але там більше про любов», — каже актор.
Ідея прийшла під час того, коли він возив на позиції побратимів та боєприпаси.
«У 2023 році образ військовослужбовця був возвеличений. А я хотів написати про поганого бійця. Я ж провокатор. Почав писати, думка почала петляти, сюжету ще не було жодного. У мене були такі поїздки, коли за кермом я був по чотири-п’ять годин. Їдемо, в машині тиша. І під час цієї тиші навалюють думки. Я почав їх скеровувати. Приходила класна думка: от він буде таким і таким. Я брав з собою ноутбук і коли мав час, розганяв цю думку. І за пів року я написав таке оповіданнячко», — розповідає він.
Андрій Сніцарчук (ліворуч) та Андрій Петрук (праворуч). З архіву Андрія Сніцарчука
Оповідання зараз лежить в Андрія без руху. Але, сподівається, що коли з війни повернеться його побратим Андрій Петрук, то з цього вийде вистава, де Петрук зіграє головну роль.
«Воно має два закінчення. Але якщо ставити його як виставу, то треба залишити його без завершення. Бо я у фіналі всіх повбивав. Андрій Петрук читав. Ми поговорили і домовилися, що коли поставимо цю п’єсу, він гратиме героя. Ми вже обговорювали декорації, але на цьому все закінчилося. А коли Андрій повернеться і схоче зіграти, то ми щось й утнемо», — обіцяє режисер Сніцарчук.
Ветеран вдома
Андрій демобілізувався тільки наприкінці вересня 2026 року за рішенням військово-лікарської комісії й починає звикати до цивільного життя. Каже, що його дивує необов’язковість працівників деяких комунальних та сервісних служб, а також бездіяльність тих, хто повинен працювати, а тільки просиджує свої робочі години.
«Нас, військових та ветеранів, це дуже тригерить. Тому що, якби ми там, на війні, дозволили собі таке, то москаль би вже стояв під Золочевим, якщо не далі», — каже він.
Зараз, перебуваючи вдома, до нього в сни приходить війна.
«Кожну ніч, кожну ніч… Сниться те, про що я не хочу говорити: прильоти, поранені, загиблі. У мене три контузії і цей звук дуже близько у моєму мозку сидить. Таке, ніби щось вибухає. За ніч може бути двічі-тричі», — каже він.
А ось на війні, за його словами, не снилося нічого.
«Жодного сну, жодної картинки. Я заплющував очі, потім розплющував і йшов на роботу. Я не мав жодної ночі, щоби я прокинувся і сказав: “О, нарешті я виспався”. До 2025 року я виїжджав з самісінького ранку і повертався година дванадцята-опів на першу ночі. А коли став пілотом, то по три-шість-дев’ять діб на позиціях. Приходиш з позицій і хочеться поспати. Але там прильоти за прильотами. Приходить сповіщення, що летить КАБ і ти чекаєш чи він летить на нас. І так кожної ночі», — розповідає чоловік.
Андрій Сніцарчук. З архіву Андрія Сніцарчука
Останній рік Андрій воював як пілот безпілотників.
«Позиції, позиції, позиції. Копання позицій, знищення позицій, копання нових позицій», — каже він.
І додає, що після цього на город його ніякими обіцянками не заманиш.
«Зараз я хочу на кілька днів поїхати кудись відпочити. Хочу, щоби там був асфальт і мангальчик на асфальті. Максимум, щоби я дивився на якусь річку. Жодного лісу, в ліс я ні ногою. Вистачило мені лісу на позиціях. Я ж буду дивитися на небо. А якщо якийсь жучок летітиме зі звуком, то це жахливо. Я вже й на пташок реагую. От летить якась ворона, а я ж не бачу чи це ворона. Для мене це FPV», — говорить Андрій Сніцарчук.
