За інформацією: Суспільне Львів.
Війна для Володимира Сизоненка почалася у 2014 році з анексії Криму. Він був одним із тих моряків, які вивели український флот із Севастополя в Одесу. Повномасштабне вторгнення чоловік зустрів, обороняючи Маріуполь.
Про це ветеран російсько-української війни, морський прикордонник, а нині — заступник начальника курсу у Львівському державному університеті внутрішніх справ Володимир Сизоненко розповів Суспільному.
Початок російсько-української війни
Свою службу Володимир розпочав ще у 2009 році, служив у підрозділі морської охорони Державної прикордонної служби України у Криму
«Я завжди хотів служити, охороняти державний кордон. Мені подобалося море та все, що з ним пов’язане», — говорить він.
Згадує, що 19 лютого 2014 року почалися посилені вахти та посилені заходи з охорони кордону.
«22-23 лютого в Балаклаву, в Севастополь, де я служив, приїхали військовослужбовці однієї з російських військових частин, заблокували нам вихід із частини. Їхня техніка почала накопичуватися у місті, їхні кулеметні розрахунки сиділи в горах, вихід з бухти блокували їхні кораблі. Це тривало кілька днів. Після цього ми отримали наказ виходити з пункту постійного базування та переміщуватися до іншого пункту. Але під час цього переходу нам повідомили, що Крим уже окупований і треба рухатися у бік Одеси», — каже моряк.
Спочатку, коли росіяни заблокували вихід із частини українським оборонцям, то пояснили свої дії тим, що вони допомагають ЗСУ оборонятися від місцевих, які незадоволені владою. Згодом спробували потрапити на територію частини.
«Ми були готові до нападу, до рішучих дій. Але, на жаль, не було наказу. Ми знали, що робити, кожен займав свою позицію», — говорить Володимир.
Російські солдати, які намагалися захопити територію української військової частини, були без нашивок та у балаклавах.
«Під час того переходу я зателефонував сестрі. Я думав, що це моя остання розмова з нею. Це був дуже складний перехід. Нас супроводжував крейсер “Москва” та інші торпедні кораблі», — згадує він.
І додає, що коли крейсер «Москва» нарешті пішов на дно, то сприйняв це позитивно.
«Тоді моя посада була — старшина зенітно-артилерійської команди на кораблі. Але на прохання командира корабля я виконував обов’язки командира штурманського відділення. Фактично стояв за кермом флагманського корабля “Григорій Куроп’ятников” морської охорони», — каже ветеран.
До слова, зараз цей корабель в Україні й надалі виконує свою роботу з охорони державного кордону. А тоді він вивіз на материкову Україну понад 80 людей.
«Ми всі були військовослужбовцями, ми присягали на вірність Україні», — зазначає Володимир.
Оборона Маріуполя
Повномасштабне вторгнення Володимира застало у Маріуполі.
«Я служив на кораблях морської охорони. Моя посада була — командир катера морської охорони», — розповідає він.
Уже тоді він помітив, що Росія накопичує свої війська так само, як це було у 2014 році.
«Ми бачили скупчення російських кораблів у морі. Ми вийшли 19 лютого 2022 року у море й охороняли місто», — каже чоловік.
Після перших ракетних ударів по Маріуполю прикордонники отримали наказ зайти на базу в місто.
«У нас прикордонні кораблі, вони не бойові. Ми можемо прийняти перший бій. А далі нам потрібна підтримка Військового морського флоту», — пояснює Володимир.
Володимир Сизоненко. З архіву Володимира Сизоненка
Надалі він з побратимами обороняв місто вже на суходолі.
«Організовували оборонні позиції на судноремонтному заводі. Десь 28 лютого командир сказав, що потрібна допомога одному з підрозділів на околицях міста. Я зі своїм екіпажем поїхав туди, копали окопи, робили оборонні позиції. За кілька днів ми прийняли свій перший бій та мали перших поранених», — говорить він.
3 березня один з морських прикордонників, Максим Моцевик, отримав поранення.
«Під час обстрілів з ворожого танка він отримав осколкові поранення. Ми надали йому допомогу. Я його евакуйовував на собі з окопу до найближчої будівлі. Ми його завантажили на ноші, але вони були м’якими, відірвалися ручки. Тоді я взяв Максима на плечі й скільки міг, стільки пройшов з ним. Потім зробили імпровізовані ноші, перенесли в безпечніше місце. Там розрізали однострій, перев’язали й перенесли до автівки, яка відвезла його до лікарні», — згадує чоловік.
Згодом лікарню захопили російські військові. Максим помер у цій лікарні 17 березня 2022 року.
Поранення
Через кілька днів морських прикордонників перевели на іншу позицію.
«Там були постійні бої проти ворожої техніки та піхоти. Бої починалися з о пів на п’яту ранку і тривали до восьмої. Потім трохи затихало. А ввечері знову бій, бій, бій», — говорить Володимир.
11 березня 2022 року він отримав поранення очей.
«Я стояв на позиції з побратимом. У той час підійшов ворожий танк з лісу та цілився в побратимів, які перебували в окопах. Ми ухвалили рішення відкрити вогонь, хоча розуміли, що з меншого калібру танк не уразимо, але хоча б відволічемо його увагу. Танк вистрілив, а уламки потрапили мені в обличчя. Сталося ураження очей: у праве око потрапило залізо, а в ліве — камені. Я проповз по коридору, мене підхопили товариші, перебинтували й відправили до лікарні», — згадує ветеран.
Це була звичайна цивільна лікарня Маріуполя, куди звозили всіх, хто отримав поранення.
«У місті постійно йшли бої. Сюди звозили й цивільних, і військових. Цивільних, які вийшли в пошуках води або їжі. Людей було багато, на одному ліжку мостилися по три людини. Лікарів не вистачало. Та й у цій лікарні не було офтальмолога, тільки хірурги», — розповідає він.
Три дні поранений перебував без медичної допомоги.
«Я накривався з головою ковдрою, щоб сонце не світило в очі. За три дні я сказав лікареві: дістаньте залізо з правого ока, бо я пальцями сам залізу й дістану. А він — хірург. Дістав ті уламки. А з лівим не зміг нічого вдіяти», — говорить Володимир.
За кілька днів він почав бачити силуети правим оком. Тоді ж його забрав з лікарні медик з підрозділу. Він забрав бійця туди, де перебували інші побратими. Він же звернув увагу, що очі мають сильне запалення.
«Він сказав, що не може мені нічим зарадити, хіба ножем розріже гнійник. І запропонував мене евакуювати», — каже поранений.
Евакуація вдалася. І невдовзі Володимир уже отримував допомогу в лікарні у Дніпрі.
Окупований Маріуполь
Увесь час, поки в Маріуполі йшли бої, родина чоловіка, дружина та двоє синів, перебували у місті.
«Я увесь час перебував на позиціях. Та коли потрібно було завезти боєприпаси на інші позиції або була інша потреба переміщуватися містом, я намагався заїхати додому та завести якусь їжу їм. Мені двічі вдалося заїхати. Бо мобільного зв’язку не було», — говорить чоловік.
За його словами, родина ховалася у підвалі свого будинку.
«У мене в будинку великий підвал. Там жила вся вулиця. У підвалі ми мали припаси їжі, гаряче готували у каміні», — каже він.
Проте бої все наростали й вулицю, де вони жили, обстрілювали сильніше. Тому родині довелося перейти в інше місце.
«Найдраматичніший момент — це коли я вже був сліпим та одним оком почав бачити, я приїхав додому й вдома нікого не знайшов. Я йшов вулицею. Дружина вийшла з укриття у пошуках води чи дров, щоб грітися. Побачила мене. А я її впізнав, коли вона була за метр від мене. Вона розплакалася, побачила моє побите обличчя. Не знала про моє поранення. Тоді ми вирішили, що родина повинна виїхати. За кілька днів до того як мене евакуювали, я знайшов людей, їх посадили в авто й вони поїхали», — згадує Володимир.
Наступного разу родина вже побачилася в Дніпрі у шпиталі.
«У шпиталі протягом тижня мені зробили чотири важкі операції на очах», — каже він.
Володимир Сизоненко. З архіву Володимира Сизоненка
Робота в цивільному житті
До 22 серпня 2022 року морський прикордонник перебував у шпиталях. А після лікування повернувся в частину та продовжував служити.
«Я виконував спеціальні бойові завдання до 29 липня 2025 року на посаді заступника командира дивізіону морської охорони з персоналу, аж поки лікарі не визнали мене непридатним до військової служби. Я виконував і спеціальні бойові завдання, і в море виходив. Але фактичним моїм завданням було піклування про особовий склад. У мене вже був бойовий досвід, то я міг показати, як займати певні позиції, як поводитися зі зброєю. Допомагав побратимам, які поверталися після лікування та полону», — розповідає Володимир.
Володимир Сизоненко. З архіву Володимира Сизоненка
Після звільнення зі служби ветеран з родиною переїхав до Львова.
«Мені подобається це місто. Я був тут до цього тільки один раз, після одруження ми з дружиною приїхали у весільну подорож до Львова», — каже він.
А також почав працювати у Львівському державному університеті внутрішніх справ.
«Я почав думати, чим я можу далі займатися у житті. Я увесь час займався військовою справою, тому мені здалося, що цей університет підійде мені за духом. Знайомі порадили звернутися до ректора й поцікавитися вакансіями. Ректор запросив мене на розмову, ми поспілкувалися і він відразу запропонував мені посаду заступника начальника курсу. Я координую організацію навчального процесу на курсі та займаюся військово-патріотичним вихованням молоді», — говорить ветеран.
За його словами, йому часто доводиться спілкуватися з курсантами. Під час бесід розповідає і про себе та про свій бойовий досвід.
Володимир Сизоненко. З архіву Володимира Сизоненка
Спорт, гори та навчання як метод повернення з війни
Окрім роботи Володимир також займається адаптивними видами спорту. Він створив з побратимами громадську організацію «Veteran Spirit Lviv».
«Будь-який спорт може бути адаптивним. Це і регбі на кріслах колісних, і баскетбол на кріслах колісних, сидячий волейбол, стрільба з лука, петанк, бочаБоча — паралімпійський вид спорту та гра з м’ячем для людей із тяжкими порушеннями опорно-рухового апарату., веслування», — перелічує він.
Сам ветеран займається греблею, крутить педалі на ейрбайковіЕйрбайк — це кардіотренажер, який поєднує в собі функції велотренажера та орбітрека, використовуючи повітряний опір для навантаження., підіймає гирі, стріляє з лука та грає в регбі та баскетбол на кріслах колісних.
«Я кожного місяця беру участь у спортивних змаганнях. Минулого місяця мав чотири змагання, цього — два. Мені важливо не саме змагання, а спілкування з побратимами. Ми їздимо на змагання для того, щоби побачити товаришів, поспілкуватися, допомогти одне одному. Якщо ти перемагаєш та займаєш призові місця, це додатково стимулює. Але основна мета — спілкування з побратимами», — пояснює Володимир.
Володимир грає у баскетбол на кріслах колісних. З архіву Володимира Сизоненка
Також він з побратимами ходить в гори.
«Я все життя на морі, тому мені зараз подобаються гори. Ми з побратимами беремо намети, спорядження та йдемо в походи тривалістю від кількох днів до тижня», — каже чоловік.
І додає, що вперше в гори пішов восени минулого року. Це був одноденний похід, зранку вийшли, ввечері повернулися.
«Дуже сподобалося. Гарне повітря, тиша, нема людей, є гарні краєвиди», — згадує він.
Володимир під час мандрівки у горах. З архіву Володимира Сизоненка
Цього року чоловік ще й склав іспити до Маріупольського державного університету та очікує на зарахування.
«У мене є вже три вищі освіти. Це — інформаційні вимірювальні системи, метрологія й вимірювальні системи та право. Зараз подав документи на магістерський рівень курсу публічного адміністрування та управління», — ділиться Володимир.
Вчитися йому подобається. Він зі задоволенням навчається й на курсах для ветеранів.
«Нещодавно завершив навчання за програмою “Спортивні Амбасадори 3.0”. Вона про те як розвивати адаптивні види спорту у громадах. Також навчався як стати тренером з регбі на кріслах колісних. Ще буде один вид навчання з адаптивного спорту. Планую пройти курси від Червоного хреста з рекрутингу для цивільних», — говорить ветеран.
