За інформацією: Суспільне Львів.
Після загибелі чоловіка-військовослужбовця у 2018 році Людмила Цап вирішилася долучитися до лав прикордонників замість нього. До цього жінка працювала вчителькою історії та правознавства у школі в місті Турка Львівської області.
Про це Суспільному розповіла дружина загиблого прикордонника Михайла та військовослужбовиця Державної прикордонної служби України (ДПСУ) Людмила Цап.
Відразу сказала «так»
Жінка згадує, що познайомилися вони з чоловіком, коли їй було 23 роки. Людмила часто навідувала свою бабусю, котра мешкала у селі Бітля. А Михайло приїжджав туди до друзів. На одній зі спільних посиденьок молоді він звернув увагу на дівчину. Підійти посоромився, але взяв її номер телефону у товариша.
«Одного дня мені від нього прийшла смска. Я дуже здивувалася. Але відповіла й ми почали переписуватися. Найбільше мене дивувало чому він пише, а не дзвонить. Писав дуже часто. Питав як у мене день минув, що в мене на роботі, який у мене настрій. Я навіть подумала, що він одружений і ховається від когось. Вже потім я дізналася, що він військовий і не мав можливості подзвонити», — розповідає Людмила.
Переписувалися від різдвяних свят до великодніх, коли юнак приїхав з відрядження й вони побачилися.
«Коли ми побачилися, він виявився саме таким, яким я собі його уявляла. Високий, мужній, гарний. Завжди усміхався», — каже жінка.
Людмила Цап із чоловіком Михайлом. З архіву Людмили Цап
Через рік пара вирішила одружитися.
«Це було так само перед Великоднем. Він освідчився мені. Сказав: “Я хочу прожити з тобою все своє життя й на Великдень чекай сватів”. Я не очікувала цього, але відразу сказала ″так″», — говорить Людмила.
Пригадує, що в той момент не зовсім розуміла, що таке стати дружиною військовослужбовця. Хоча завжди мріяла вийти заміж за військового. Одружилася пара 29 серпня 2013 року. Через два роки народилася донечка Вероніка.
Очікувати чоловіка з війни
У січні 2015 року Михайло з побратимами виїхав в зону бойових дій.
«Я розуміла, що рано чи пізно він поїде на війну, тому що він був у підрозділі, сформованому для бойових завдань. Але як кожна дружина сподівалася, що це станеться не скоро», — розповідає жінка.
Перший виїзд чоловіка відбувся тоді, коли Людмила перебувала у лікарні з семимісячною донечкою.
«Він до останнього не казав нічого. Навіть батькам не зізнався, що буде їхати. Знала тільки я та його брат. Він ще приїхав до нас в лікарню, побув з донечкою. А на ранок поїхав», — каже Людмила.
Для дружини військовослужбовця почалися довгі дні очікування звістки. Михайло виходив на зв’язок дуже рідко. А коли дзвонив, то казав, що у нього все добре і він скоро приїде.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Людмила Цап із чоловіком Михайлом. З архіву Людмили Цап
«Коли він повернувся, я поїхала його зустрічати. Для нього це стало несподіванкою. У нас навіть фото з тієї зустрічі є. Він повернувся додому, але це було складно, тому що в той час ніхто нас не вчив як поводитися з хлопцями, які повертаються з війни. Він повернувся зовсім іншим. Вночі зривався, біг кудись ховатися. До того ми все обговорювали й багато що робили разом. А тут він міг зібратися й кудись піти. Мені це було дивним. Можливо, мені допомогло в цій ситуації те, що я — педагог і маю багато терпіння. З часом ми повернули наші довірливі взаємини, але все одно він був уже не таким, як раніше», — згадує жінка.
І додає, що про війну чоловік ніколи нічого не розповідав.
Його немає…
14 лютого 2018 року Людмила бачила чоловіка востаннє. Згадує, що приїхав додому й привіз усім дівчатам та жінкам цукерки та листівки-валентинки.
«Цього дня ми багато часу провели разом. Він якраз приїхав з відрядження і мав кілька днів відпустки. Зараз, коли я згадую про це, то було як прощання. Багато чого говорилося, багато чого планувалося. Зараз я розумію, що треба було ловити цей момент», — ділиться вона.
Михайло Цап загинув 22 лютого 2018 року під час навчання.
«Зранку ми ще з ним телефоном поговорили. Він розповідав, що ввечері вони готували борщ. Наступного дня він планував приїхати до нас у село. Він був у дуже хорошому настрої. Ще поговорив з донькою. Їй було вже два роки та вісім місяців, вона вже щось щебетала, він слухав», — говорить Людмила.
В один момент вона помітила як брат Михайла, який був разом з ними, схопився, сів за кермо авто і кудись поїхав, не пояснюючи нічого. Натомість до хати почали приходити різні люди.
«Хтось зайде й піде. Я не розумію, що діється. Заходить дружина хресного Вероніки й питає: “Як так сталося?”. Всі вже знали, а мені ніхто нічого не сказав. Я взяла телефон, зателефонувала Михайлові. Хтось відповів: “Його немає”. Я пам’ятаю цей момент… Мені дуже шкода доньки, бо вона злякалася мого крику. Він загинув на місці», — розповідає жінка.
Поховали прикордонника у селі Нижнє Самбірського району, де він народився і виріс. Нещодавно на рідній школі у селі відкрили пам’ятну дошку Михайлові Цапові.
«Я до останнього не вірила, що таке може статися. Я завжди його чекала…», — каже Людмила.
Як жити далі…
Перший місяць після втрати чоловіка жінка не пам’ятає.
«До мене приїхала сестра Марійка і вона була увесь час поруч. Вона дбала за дитину. Для мене це була чорна яма. Я не займалася дитиною, я не займалася собою. Мене цікавила тільки могила чоловіка й хата. Я йшла до нього й поверталася додому спати. Мені нічого не хотілося: не хотілося митися, не хотілося їсти. Чесно скажу, мені не хотілося жити», —розповідає вона.
За місяць Людмила отямилася й вирішила щось змінити у своєму житті.
«Я згадала, що у мене є донька і я маю обов’язки щодо неї. Я взяла себе в руки. Не можу сказати, що це сталося раптово. Згадала, що обіцяла чоловікові, що любитиму нашу доньку і дам їй все, про що вона мріяла», — каже жінка.
Найкращим способом жити далі для неї видалося замінити чоловіка на його службі.
«Я вирішила, що це буде ниточка, яка триматиме мене з ним. Я ухвалила мобілізуватися до прикордонних військ. Я не знаю, чи схвалив би він моє рішення. І вже ніколи не дізнаюся. Першою, кому я сказала, це була його мама. Вона схвалила», — розповідає Людмила.
Мобілізуватися їй допомогли побратими чоловіка. Вона звернулася у центр комплектування прикордонної служби, зібрала документи, здала їх, пройшла тестування та військово-лікарську комісію. І у квітні 2018 року стала прикордонницею.
Людмила Цап під час служби у ДПСУ. З архіву Людмили Цап
Часом жінка приїжджає на місце, де загинув її чоловік.
«Спочатку це було дуже тяжко; спочатку здавалося, що краще уникати. Я не готова була побувати саме в цьому місці. Я витримала цей момент. Не було ні сліз, ні істерик. Я думала: ось тут він сидів, тут ходив, тут відпочивав. Дивилася вдалину й думала: десь тут залишився його дух. Волю своїм почуттям я вже дала вдома. Плакала дуже. Настільки це було боляче. Але зараз, коли я туди їду, я відчуваю, що це моє місце», — каже військовослужбовиця.
Зараз ветеранські організації запрошують Людмилу на зустрічі з дружинами військовослужбовців, де вона ділиться своїм пережитим досвідом та слухає їх. Каже, що хоча досвід у кожного свій, але коли поруч є людина, яка зрозуміє твої почуття, то стає легше.
«Я ніколи не плачу на людях. І ніколи не плачу коло доньки. Як їдемо на могилу, так тяжко стає, але я тримаю себе в руках. Коли я кудись йду, донька мене питає: “Ти не залишиш мене як тато?”. Я б хотіла поїхати в зону бойових дій та виплеснути там свою ненависть. Але у мене є тут відповідальність», — резюмує Людмила.
