За інформацією: Суспільне Львів.
Зранку 24 лютого 2022 року Назар Цюняк разом з товаришем поверталися з нічної зміни й зупинилися на заправці. В цей момент чоловіки почули звуки, знайомі з часів АТО: над Львовом летіли ракети. Вже за кілька годин ветеран разом з побратимами намагався потрапити до ТЦК, щоби знову мобілізуватися.
Про це ветеран АТО, десантник та ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Назар Цюняк розповів Суспільному.
Війна з 2014 року
До війська Назар прийшов вісімнадцятирічним юнаком, відслужив строкову та підписав контракт на продовження служби. Всього він перебував у ЗСУ з 2010 до 2018 року.
"У 2014 році нас скерували на охорону Дніпропетровського аеропорту. Сепаратисти хотіли його захопити. Згодом нас перекинули на Мар’їнку, далі – на Верхньоторецьке. Верхньоторецьке було окупованим, ми його відбили", — говорить ветеран.
Згадує, що на штурм Верхньоторецького йшла бронетехніка та піхота.
"Ми вигнали їх у поле й зайняли їхні позиції. У селищі було багато цивільного населення. Там була одна бабця, їй десь років під 70. З нами розмовляла українською. Жила в старенькій хатинці, колодязь мала, ми там воду набирали. Коли у нас була ротація, то вона аж плакала, просила, щоби ми її не залишали, бо її свої ж з’їдять", — розповідає він.
І додає, що зараз селище знов окуповане й доля тієї бабці йому невідома. Тоді ж Назар отримав свій позивний – Граф.
Треба повертатися в армію
До великої війни Назар готувався заздалегідь. За 10 днів до повномасштабного вторгнення йому зателефонували з ТЦК та попередили. За три дні до цього він закупив продукти додому, заправив генератор, авто. І спробував переконати дружину взяти синів, старшому з яких на той момент ще не було трьох років, а меншому було всього дев’ять місяців, та виїхати за кордон. Дружина категорично відмовилася виїжджати з України. Сказала: ти тут і ми тут.
"Є у мене побратим з позивним Мусічка. Того ранку ми поверталися з нічної зміни, пили каву на заправці і дивилися як на Львів летять ракети. Кажем з Мусічкою: ну що, треба повертатися в армію. Докурили, сіли в авто й поїхали збиратися. Хоча наплічники і всі речі вже були спаковані. Поїхали в один військкомат – купа людей. Поїхали в інший – так само. Нас було четверо. Подзвонив знайомим. Ті передзвонили іншим. Так ми й потрапили у 103 бригаду. Нас зустріли питанням: "Воювати будем?" Кажу: "Ми не для того прийшли, щоби сидіти", — згадує Назар.
Тільки був один нюанс. У 2019 році чоловік зазнав травми та втратив три пальці на правій руці.
"Мене спитали: стріляти можеш? Стріляти я можу і то – дуже влучно. Спочатку, коли тільки отримав травму, то важко було навчитися керувати предметами, все випадало з руки. А зараз я вже все можу робити цією рукою. І стріляти теж", — каже чоловік.
Ця травма не стала на перешкоді службі в ЗСУ.
Життя в лісі
У 2022 році, наступного дня після Великодня, підрозділ виїхав у зону бойових дій. Каже, що в порівнянні з повномасштабною війною — АТО було цукерками. Обстріли не вщухали ні на хвилину.
"Всі, на жаль, селилися в приміщеннях шкіл або в інших закладах. Я забрав свій взвод, окопалися у лісочку і ми там жили. Коли прилетіли дві ракети, то всі бігли до мене в окопи. Іншим разом було, це був ранок, ми лежимо і тут москальський МІГ пролітає над нами. Ми думали, що він зараз буде бомбити школу. Але він полетів бомбити соляну шахту. Відтоді інші бійці теж почали окопуватися і там жити", — розповідає Назар.
Назар Цюняк під час служби в ЗСУ. З архіву Назара Цюняка
Ви — перші
Підрозділ стояв у Миколаївці Донецької області. А на іншому березі Сіверського Донця населені пункти були окуповані. Українські захисники отримали завдання переправитися через річку та штурмувати захоплені росіянами села.
"Це було десь о 4 ранку. Ще досить темно було. Ми переправилися і потихеньку почали забирати наші території. З нами тоді були бійці НГУ, 120 механізована бригада. Ми йшли по лісі. Далі ми йшли на Діброву. Хутір невеликий, хат на 50", — згадує ветеран.
Бійці на двох пікапах заїхали, почали закопуватися.
"Я, Адік та Варшава зустрілися коло одного будинку. Тут позаду нас виходить дідо: "Хлопці, доброго дня". Ми до нього: "Діду, ти що тут робиш?". "Я тут живу", — відповідає. Питаємо його чи були тут уже наші. Каже: "Ви – перші. Ще зранку тут катався москальський "Тигр" попід лісом". Ми в шоці, бо ми заїхали на двох пікапах, без бронетехніки. Якби той "Тигр" заїхав, то він би нас розмотав непогано", — говорить чоловік.
Дорога на мінному полі
Ще через тиждень Назар з побратимами пішов на допомогу двом пораненим. А довелось виводити з "сірої зони" 12 поранених українських бійців.
"Ми вже закріпилися у лісі. Траса Ямпіль-Лиман не була під нашим контролем. На куті стояв російський танк, який міг бити прямою наводкою. Ми його пробували спалити разів чотири. Він не давав нам рухатися. Потім його таки спалили і ми почали рух вперед. Одного дня, година четверта, ми поміняли людей, повернулися. І тут по рації кажуть, що суміжники підірвалися на міні, десь у нашому районі. Ці хлопці їхали лісовою дорогою і виїхали прямо на мінне поле", — розповідає ветеран.
З’ясувати точно, де перебувають поранені, було важко. Але орієнтовно тероборонівці розуміли локацію.
"Командир дав добро. Ми під’їхали до місця, де закінчувалася наша зона, розвернули пікап вручну, вимкнувши мотор, щоб не було чути. Вийшов я, Боб і Відьмак. Почали рух пішки. Куди йдемо – не знаємо. Дронами прошерстити зону не можемо. А до того, по тій самій дорозі, ще їхала інша група, яка підірвалася на Хамері. Ми йдемо та бачимо у тепловізор, що міни стоять у шаховому порядку", — каже Назар.
У бійців був тільки один тепловізор. Тому перший вів групу.
"То вже потім мені Відьмак зізнався, що він став на протитанкову міну, але добре, що не всією стопою і вона не спрацювала. Він десь через тиждень зізнався, що ми всі могли взлетіти і нас би там не позбирали", — сміється він.
Назар Цюняк під час служби в ЗСУ. З архіву Назара Цюняка
Йшли обережно та прислухалися. Почули в посадці через дорогу стогони та голоси. Хтось розмовляв українською.
"Ми почали їх кликати: хлопці, ми свої, то ви підірвалися? З’ясувалося, що ми йшли за одними, а знайшли інших. Ці теж підірвалися і їх було 12 чоловіків. Один – дуже важкий. Ми всі – на мінному полі. Підійшли ще кілька чоловіків, там був один сапер. Ми один одного прикриваємо, бо це – сіра зона. Десь півтори години розміновували шлях, щоб добратися до них і винести", — згадує чоловік.
Увесь цей час командир вимагав звіту по рації.
"Я йому кажу: та ти нам заважаєш, відволікаєш. А він знову питає. Я вимкнув рацію і звелів хлопцям вимкнути, щоби нас не відволікали", — пригадує боєць.
Рацію він увімкнув, коли операція з евакуації поранених завершилася, всі були в руках медиків, а сам Назар повернувся на базу, де вислухав все, що про нього думає командир, який за цей час вже встиг поховати їх та збирався сам йти за їхніми тілами.
"Розмінували дорогу та почали виносити поранених. Один був дуже важкий. Розмінували вузьку стежку шириною в метр. Спека, ми всі в броні, адреналін зашкалював. Найважче було виносити отого важкого. Ми його на ношах несли вчотирьох. Але у нас все вийшло. Там були два хлопці з Хмельницького. Дуже просили медиків не різати їм однострій. Каже: не ріжте, я тільки купив нового. А у нього купа осколкових", — каже Назар.
Після того як евакуювали цю групу, знайшли й тих, за ким йшли на початку. Операція з евакуації усіх бійців тривала 9 годин.
Назік, я все…
З війська Назар звільнився після поранення, якого зазнав у січні 2023 року.
"Ми стояли на одному зі спостережних пунктів. До нас зайшла ворога група. Ми їх помітили. Почався бій. У мене закінчилися патрони, я почав перезаряджати, зігнувся. Андрій стояв трохи вище за мною. Тут прильот. Я отримав поранення в живіт, двоє – з контузіями, Андрію залетів осколок в плечову кістку і – до серця", — розповідає ветеран.
І додає, що побратим Андрій з 95 окремої десантно-штурмової бригади. Евакуйовували поранених бійці з цієї бригади. Назар зміг йти сам, Андрія несли на ношах вночі через ліс.
"Мене в одну операційну забрали, його – в іншу. Ми ще їхали туди, а він мені каже: "Назік, я все". Коли лікарі зі мною завершили, ведуть мене на евакуацію в Лиман, лікар виходить і каже: "200", — згадує чоловік.
Дружина про його поранення дізналася через два дні. Мама – аж коли його виписали зі шпиталю.
"Я не брав з собою на позиції телефон. Тому дружина зв’язалася з командиром. Спочатку він їй відповів, що все добре. А наступного дня мусив казати, що я поранений. Потім він привіз мені телефон, я подзвонив дружині. Але найбільше плакала мама. Я коли поїхав в АТО, то мама випадково дізналася аж через пів року. Тоді я плачів наслухався. Тому й про поранення дізналася не відразу", — говорить він.
Зі шпиталю пораненого скерували у підрозділ.
"Я повернувся і сам собі надавав допомогу. Хлопці промивали рану й казали: "Якщо порветься, то ми тобі хрестиком зашиємо", — жартує чоловік.
Проте згодом під час військово-лікарської комісії отримав вердикт, що воювати він більше не може. Але через два місяці знову хотів повернутися у підрозділ.
"Там мої хлопці, мої побратими. Тягне до них. Але я повернувся на попередню роботу. Кожні два-три місяці лягаю в лікарню, бо так вимагають лікарі. Хочу, щоб вже закінчилася війна і щоби мої діти не боялися ракет. Кожного разу, коли оголошують тривогу, діти лякаються", — ділиться ветеран
І додає, що старший син цього року йде до першого класу й тато обов’язково поведе його до школи.
"Коли я пішов на війну, молодший син ще повзав. Коли я приїхав у відпустку, він вже ходив. Я приїхав вночі, вони спали. Зранку прокинулися, побачили мене й боялися підійти. Старший мене впізнав, хоча я мав довгу бороду, але хвилин п’ять дивився на мене й не підходив. Менший хвилин 15 стояв коло дверей та дивився. Потім підійшов, помацав за бороду", — пригадує Назар Цюняк.
