«Думав, що справлюся сам»: історії військових, які лікують ПТСР у Львівській психіатричній лікарні

За інформацією: Суспільне Львів.

Панічні атаки, безсоння, нав’язливі спогади про бойові дії та труднощі з адаптацією до цивільного життя. Про це розповіли троє військовослужбовців, які проходять лікування у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні. Вони поділилися з Суспільним своїми історіями, розповіли про симптоми ПТСР Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події.та досвід лікування.

Близько 40% пацієнтів лікарні — військовослужбовці, ветерани та внутрішньо переміщені особи. Про це Суспільному повідомив генеральний директор закладу Богдан Чечотка. За його словами, від початку повномасштабного вторгнення побільшало звернень через депресії, безсоння та посттравматичний стресовий розлад. Загалом за рік у стаціонарі лікуються понад 11 тисяч людей.

Суспільне поспілкувалося з трьома військовими, які проходять лікування у лікарні. На прохання окремих героїв їхні імена та особисті дані приховані.

«Світ здається зовсім інакшим»

Олексій Скидан. Суспільне Львів

«Світ навколо не винуватий у тому, яким ти повертаєшся і що ти відчуваєш. Я почав лікуватися після спроби самогубства у 2024 році. Тоді я поїхав лікуватися в Лісову Поляну — це центр реабілітації для ветеранів у Київській області. А потім уже лікувався тут, у місті», — каже пацієнт Центру психічного здоров’я.

Олексій Скидан розповідає, що ПТСР може проявитися не одразу після пережитого стресу. За його словами, певний час людина може не помічати змін у своєму стані.

«ПТСР — це таке захворювання, яке набувається приблизно через два роки після стресової події. Тобто як тільки ти повертаєшся із зони бойових дій, і з того моменту ще плюс два роки, і лише тоді це буде найвища точка. І тільки потім він йде на спад. Тобто ПТСР дуже часто навіть не відчувається до якогось моменту».

Олексій каже, що психологічне виснаження не завжди пов’язане з однією конкретною подією. Іноді це наслідок тривалого життя у стані стресу та напруження.

«Це не якийсь конкретний стресовий фактор. Це скоріше, коли ти просто втомився. І це загалом те, що відчувають дуже багато ветеранів, які закриваються в собі. Це не від того, що вони не хочуть спілкуватися, не хочуть контактувати зі світом, а від того, що людина елементарно втомлюється відчувати стрес і напруження дуже довгий час».

Чоловік пригадує, що перші місяці після повернення він ніби не розумів, що відбувається навколо. Звичайні розмови та буденні ситуації здавалися незвичними. Чоловік пояснює це тим, що на фронті людина перебуває в іншій реальності, відмежованій від цивільного життя.

«Коли людина потрапляє в зону бойових дій, вона запам’ятовує життя таким, яким воно було до цього. А коли ти повертаєшся назад, то світ здається зовсім інакшим. Тому що в цілому у Збройних силах, на фронті, де завгодно, ти перебуваєш в абстрагованій ситуації, закритий від зовнішнього світу, від Великої землі».

Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google

Зараз Олексій проходить лікування, яке передбачає медикаментозну терапію, роботу з психологами та обстеження. Водночас він наголошує: підтримка людей поруч також має значення:

«Різні люди вимагають різного ставлення. Що можете зробити ви, як цивільні, — це більше слухати, ніж говорити, і старатися розуміти, чому самій людині погано».

«Більшість людей боїться, що їх засудять через звернення по психологічну допомогу»

Військовий «Немо». Суспільне Львів

«В мене посада старший бойовий медик підрозділу. Я бачу поранення, я бачу смерті, евакуації цього всього. Ну це як мінімум один збиток. 16 грудня загинули мої побратими. Я їздив на з’ясування, дивився на ці жахливі картини. Тоді трішки мене, як то кажуть, ойкнуло. Я звернувся в Павлограді до психіатра. І трошки стало легше», — розповідає чоловік.

Рішення про стаціонарне лікування військовий ухвалив не сам. У червні його командир роти та заступник командира з психологічної підтримки персоналу помітили погіршення психічного стану.

«У червні місяці мені стало критично погано. (…) Мені вже не довіряли ні зброю, ні просто нести службу. Вони домовилися, звернулися до начальника медичної служби та повідомили йому про ситуацію і мені зробили скерування зразу на стаціонарне лікування».

Військовий каже, одним із найважчих проявів ПТСР стали панічні атаки, нав’язливі спогади та проблеми зі сном. Чоловік каже: коли симптоми посилюються, він звертається по допомогу:

«У мене постійні панічні атаки, флешбеки, час від часу нав’язливі думки, нав’язливі спогади, тяжкість сну. Коли вже починається оцей максимальний пік, я звертаюся за допомогою. Сни — це була найтяжча частина. У снах відображалися всі мої страхи. Відбувалися знову всі події, всі бої, всі обличчя побратимів. Це такі найгірші сни. Деколи сни не сняться. Я найбільше радий, коли прокидаюся: “Ого, мені сьогодні нічого не снилося. Клас”.

Зараз, за його словами, завдяки медикаментозному лікуванню сон поступово відновлюється. Також чоловік каже, що знову з’явився сильний хист до навчання — наразі він паралельно опановує професію парамедика.

«Більшість людей боїться, що їх засудять через звернення по психологічну допомогу. Цього не потрібно боятися. Потрібно звернутися до спеціаліста. Моя найкраща рекомендація — навіть якщо не проходити стаціонарне лікування, мати свого психолога та пропрацювати з ним. Психологи й психіатри знають свою роботу, підкажуть і спрямують у правильне русло», — каже чоловік.

«Думав, що я з тим справлюсь, що воно пройде»

Військовий у Центрі психічного здоров'я. Суспільне Львів

«Я один раз себе зловив на моменті, коли була можливість з’їздити на “велику землю«Велика земля» — це розмовний військовий вислів, яким називають територію поза зоною бойових дій, тилову або підконтрольну Україні територію, де триває звичайне цивільне життя.«, і я себе зупинив на тому, що розглядав світлофор. Зупинився і дивився, як світло перемикається. Сам себе зловив: а на що ти дивишся? Це ж банальний світлофор. На це навіть уваги не звертається: світлофор та світлофор, зебра та зебра.От такий абсурд, розумієте?», — каже військовий у Центрі психічного здоров’я.

Військовий розповідає, що під час прогулянок мимоволі повторював рухи, до яких звик під час бойових завдань.

«Ловив себе на тому, що, йдучи по місту, треба повернути за ріг, зупинявся, відходив. Якась фантомна зброя в руках, оглядаю, а потім розумієш, як це збоку смішно виглядає».

Також чоловік говорить про звуки, які викликають у нього тривогу. Зокрема, це писк електродвигунів, який нагадує йому про безпілотники.

«Найбільше, що мене тригерить, — це звук електродвигунів. Вони мають специфічний такий писк, свист, не знаю, як це назвати. Або йдеш по тротуару, а ззаду хтось мчить на самокаті або електровелосипеді. Воно дає такий звук. Дрони теж є на електричних двигунах. Воно так починає напружувати, тобто треба ховатися, а потім: фу, блін», — каже чоловік.

Військовий каже, спочатку сподівався, що зможе самостійно впоратися з пережитим і поступово звикне до цивільного життя.

«Будучи там, уже звикаєш до того, і повернення тяжко сприймається. Пам’ятаю, як вийшов із транспорту: не знаю, чи три, чи чотири цигарки підряд викурив. Просто стояв і дивився навколо. Тут якась бабуся щось продає, там ще хтось щось продає. Думав, що я з тим справлюся, що воно пройде, тобто самонавіювання, вся надія, що воно пройде, що я сам справлюся. На жаль, я вже дійшов до такого стану, що на вулицю виходити я і дотепер не можу», — каже чоловік.

Окремо чоловік згадує запитання від цивільних, які він вважає недоречними:

«Найдурніше питання, яке мені задали: “А скількох ти вбив?” А можливо, нікого. Я ж не знаю. Будучи на певній дистанції, окрім мене, стріляють ще хлопці. Стріляють з різних видів зброї. І відповідно, оцінити я ж не можу. Я ж не можу сказати: “Тайм-аут, я збігаю порахую, зараз вернусь, махну рукою, тоді наново стріляю”. Ну, це абсурд».

Військовий закликає тих, хто повертається з фронту, не ігнорувати психологічні проблеми та вчасно звертатися по допомогу.

«Хлопці, ті, що вертаєтесь, звертайтесь по допомогу, тому що самим залишатися зі своєю бідою, зі своїми спогадами, зі своїми тригерами, зі своїми проблемами дуже важко. Без сторонньої допомоги важко з тим, а воно, сам на сам лишившись, ця проблема тільки загостриться», — каже військовий.

Новини Львова