За інформацією: Суспільне Львів.
За день до повномасштабного вторгнення Олексій Гущин повернувся в Україну із круїзного лайнера, де працював. За кілька тижнів у нього народився син, а згодом чоловік пішов служити у Нацгвардію. Після поранення та ампутації Олексій знову вчився ходити, падав та вставав. Зараз чоловік розповідає про шлях, який він пройшов, та допомагає побратимам повернутися до цивільного життя.
Про це ветеран російсько-української війни, колишній військовослужбовець Національної гвардії України, а нині — головний спеціаліст відділу ветеранського партнерства та взаємодії з громадою управління з питань ветеранів Львівської міської ради Олексій Гущин розповів Суспільному.
Початок повномасштабної війни
До повномасштабного вторгнення Олексій працював на круїзних лайнерах і по пів року перебував закордоном. Останнє свої відрядження він скоротив на місяць і приїхав в Україну 23 лютого 2022 року. Дружина була вагітна на останньому терміні й чоловік планував підтримати її під час пологів.
Зрештою, так і сталося, але ніхто не очікував, що перші години свого життя новонароджений хлопчик проведе разом з батьками в укритті пологового будинку, ховаючись від ракетних обстрілів.
«Я мав приїхати наприкінці березня. Але дружина перебувала на дев’ятому місці вагітності, то я попросив скоротити мені контракт. Прилетів в Одесу 23 лютого. Додому, в Миколаїв, добрався вже по десятій годині вечора», — розповідає він.
Міжнародні партнери вже попереджали про майбутнє вторгнення. Головний офіс, де працював чоловік, розташований у США і менеджери пропонували йому не повертатися в Україну, а виїхати в Європу, а згодом в США або Канаду. Але Олексій не погодився. Крім того, за його словами, йому не хотілося вірити у те, що Росія розпочне повномасштабну війну.
Згодом, коли він розмовлятиме з побратимами й ті дізнаються, що він мав можливість виїхати, то спитали в якому б він штаті жив. Олексій відповість, що жив би в штаті Монтана. Так з’явиться його позивний.
А поки що він спав у своєму ліжку вдома.
«О четвертій ранку мене розбудила дружина, сказала, що почалася війна повномасштабна. А мені наснилося, що я на судні. Там я жив в носі судна, а там є такі трастери, це підрулюючі гвинти, вони створюють багато вібрації та шуму. Я вже до тих звуків звик, тому не почув вибухів. Дружині спросоння кажу: та то підрулюючі. А вона: виглянь у вікно. Я побачив спалахи від вибухів. Я вийшов на вулицю, бачу як люди вибігають з під’їздів з валізами, пакуються в авто», — згадує чоловік.
Потім Олексій забрав маму до себе і вся родина жила разом, ховалася у коридорі під час обстрілів та чекала на народження дитини. Виїжджати не зважилися, щоби пологи не почалися десь в дорозі.
Хлопчик народився 30 березня 2022 року.
«Пологи були важкі. В укриття ми спустилися майже відразу після пологів, бо знову почалися обстріли», — каже ветеран.
А наступного дня він забрав дружину та сина додому.
«На той час Херсон вже був окупованим, очисну станцію, яка розташована у Херсонській області, зруйнували, то ж у нас не було води. Постійні обстріли. В той час до Миколаєва діставали системи РСЗВРСЗВ — реактивна система залпового вогню, артилерійський комплекс, який може випускати десятки ракет за один залп. ворога», – говорить він.
Чоловік згадує, що під час обстрілів спочатку лунали вибухи, а вже потім звучали сигнали повітряної тривоги. Люди не встигали ховатися. Сам Олексій виходив з дому у пошуках води, тому що сина треба було купати та прати його речі.
Коли немовляті виповнилося три тижні, родина виїхала з Миколаєва до Тернополя.
Як мобілізуватися до Нацгвардії
У листопаді 2022 року Херсон звільнили й родина ухвалила рішення повернутися в рідний Миколаїв. Чоловік каже, що дуже скучали за домом. То ж коли вони повернулися, він доєднався до Сил оборони.
«Я не служив строкову і про армію нічого не знав. Це потім я дізнався, що є різні підрозділи. А тоді зконтактував зі знайомим, який служив у Нацгвардії, прийшов до них і наступного дня вже присягнув на вірність Україні. Сказав мамі й дружині. Вони хвилювалися за мене, але зрозуміли», — розповідає Олексій.
Синові тоді було всього вісім місяців, він вже гарно повзав. Перші кроки хлопчика чоловік вже побачив на відео, яке йому надіслала дружина, перебуваючи в окопі на лінії бойового зіткнення.
«Не скажу, що рішення мобілізуватися було легким для мене. Я розумів, що дружина залишається сама з дитиною. Але найважчий, на мою думку, період ми вже пройшли разом», — каже він.
Чоловік став солдатом-стрільцем. Пригадує, уявляв, що побуде в тиловій частині, навчиться й переведеться у бойову. Та з’ясувалося, що й нацгвардійці беруть участь в обороні країни.
«Пройшов базову військову підготовку на полігоні. Тоді це не було як зараз, два місяці. Нас навчили доволі швидко. Мені ще дали посаду гранатометника, у мене крім автомата був ще ручний протитанковий гранатомет. Здебільшого я сам шукав інформацію в інтернеті й намагався сам себе навчити», — говорить ветеран.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
В район бойових дій нацгвардієць виїхав взимку.
«Побачив таку саму Україну, як і вдома: такі самі хати, такі самі поля, такі самі посадки. Я там ніколи не був. Хоча завжди хотів поїхати на Хортицю. І зараз хочу, але не знаю коли вдасться», — каже ветеран.
А тоді йому було не до екскурсій.
«Я був у піхоті. У нас є така приказка: глибше копаєш — довше живеш. Завжди треба копати. Навіть якщо там вже викопано, ще треба копати. Це не було так легко, бо була зима. Глина та холод, все замерзло. Копати було дуже важко», — згадує чоловік.
Поранення
Родині про те, де він перебуває, Олексій не казав. А коли дзвонив, то намагався знайти таке місце, де б не було чутно вибухів. Напередодні свого поранення сказав, що їде на Львівщину.
«Я був на позиціях. Нас почали обстрілювати ще 15 березня. Була спроба штурму. І потім з дронів розібрали нашу позицію. Було декілька скидів та декілька FPV-шок. Остання в мене влучила. Пробила мені ногу та грудну клітину, посікло обличчя, іншу ногу, руки», —розповідає ветеран.
Сам надав собі першу домедичну допомогу. І на той момент не знав, чи його знайдуть побратими.
«Я кричав. Наші хлопці мене почули, підійшли, наклеїли на мене оклюзійкуОклюзійка — спеціальний герметичний медичний виріб, який використовують в екстреній та тактичній медицині для закриття відкритих поранень грудної клітки.. Вони вдвох не могли мене витягти, тому що близько семи кілометрів треба було б йти з позицій. Я сидів та чекав. Потім прийшли інші й винесли мене», — говорить він.
Це було 16 березня 2024 року. В той момент чоловік не був впевненим, що виживе.
«Сказали, що евакгрупа буде через кілька годин, а їх не було довго. Я розумів, що обстріли, що вони не зможуть вийти до мене. В якийсь момент я думав, що не дочекаюся їх. Ще до цього я думав, що мене не знайдуть. Тож десь всередині я вже почав приймати думку, що я загину. І коли мене витягли та ампутували ногу, у мене не було відчаю, що я залишився без кінцівки. Я був радий, що я вижив, що я знову побачу дитину, дружину та маму», — згадує ветеран.
На позиціях було холодно, Олексій вже зазнав переохолодження. На стабпункті зігріли та стабілізували його. Далі — шпиталь в Запоріжжі, де прооперували та ампутували праву ногу. А через день — в Дніпро.
«Подзвонив дружині ще з Запоріжжя. Сказав, що зі мною все гаразд. Вона, мабуть, в цей момент відчула, що щось не так. А я сказав, що я отримав важке поранення й мені ампутували ногу. Я їй сказав: якщо ти не схочеш зі мною бути, я все зрозумію. Дружина дуже розізлилася на мене за те, що я не казав, де я є і що я роблю. Бо якби сталося щось гірше, вона б навіть не знала де мене шукати», — говорить він.
Олексій зазначає, що підтримка дружини в той момент була дуже помічною. Жінка відразу приїхала у лікарню у Дніпрі й перебувала там стільки, скільки треба було.
«Я не хотів, щоби мене жаліли. І дружина мене не жаліла. Вона мене підтримувала, вона мене підбадьорювала, але не жаліла. Це мене морально підтримувало», — каже чоловік.
Як знову стати на ноги
У Львові в центрі Unbroken Олексій пройшов реабілітацію. Там отримав всю необхідну допомогу й тут дозагоїлися його рани. Почав ходити на милицях.
«Я вже мав протезуватися. Але був ще не надто міцним після поранення. Виходив з палати, милиці роз’їхалися, я впав, вдарився куксою. Лікарі подивилися, сказали: гематома через місяць зійде. І я переїхав у абілітаційний центр», — розповідає ветеран.
В абілітаційному центрі він жив разом з дружиною та сином.
«В абілітаційному — круто. Тут ти пробуєш яким буде твоє нове життя без кінцівки. Я там спробував вперше поїхати на милицях в громадському транспорті, піти в магазин. Виявилося, що це — важко. Але у мене все вийшло», — каже він.
Олексій Гущин. З архіву Олексія Гущина
Згадує, що перелаштуватися пораненому важко.
«Якщо ти на милицях, то тобі треба продумати свої дії на кілька кроків вперед. Що ти візьмеш в руки, як ти відчиниш двері, що і куди ти поставиш, як ти туди підеш. Але це — корисний досвід. Щоб піти в магазин, тобі треба взяти з собою наплічник, щоби не нести в одній руці і пакет, і милицю», — пояснює Олексій.
Зазначає, що люди, які є поруч, своєю допомогою можуть нашкодити пораненому.
«Я продовжую наголошувати: ніколи не намагайтеся допомогти без попередження. Це може і злякати, і нашкодити. В тому моменті ти дуже сконцентрований. Ти стоїш на милицях, намагаєшся балансувати, до тебе хтось підлітає і вихоплює у тебе кошик, ти можеш впасти. Не підходити зі спини й спитати. Бо хтось не хоче допомоги, а комусь потрібна, а він соромиться попросити», — наголошує ветеран.
Згадує, як одного разу на милицях зайшов у магазин, там щось розлили й не встигли прибрати, тому він послизнувся й впав.
«Падати я вже вмів, згрупувався, щоби не вдаритися куксою. То ж нічого страшного не сталося. Повз магазин проходив якийсь хлопець, побачив через двері, що я впав. Він залітає і намагається мене підняти. Я розумію, що ми зараз вдвох впадемо. Кажу: не треба, я сам. Він підстрахував, але я встав сам», — каже він.
І додає, що під час реабілітації поранених вчать вставати, бо це, виявляється, важко.
«Коли я вперше став на протез, я подумав, що я все життя ходитиму на милицях. Було настільки некомфортно і боліло. Але тебе постійно супроводжують і протезисти, і фізичні терапевти. Дають тобі завдання, підказують. Мені дуже пощастило, мій фізичний терапевт Андрій Новосад. Він казав: ти сьогодні займаєшся пів години. І так ми поступово, поступово працювали. І через місяць я вже пішов без милиць, своїми ніжками», — говорить Олексій
Як жити після поранення
Через півтора місяця після протезування чоловік почав бігати.
«Коли ти втрачаєш кінцівку, тобі стає цікаво на що твоє тіло здатне. І ти пробуєш все. Розумієш, що є якісь об’єктивні фізичні обмеження. Але здебільшого це психологічні обмеження. Бо хлопці й дівчата роблять неймовірні речі на протезах: підіймаються в гори, роблять сальто, катаються на лижах», — каже ветеран.
Для бігу йому виготовили спеціальний біговий протез й він взяв участь у Вільнюському марафоні.
«Я пробіг символічну милю. Ми, якщо чесно, більше пройшли. А потім хто хотів, вже біг. Рома Черненко, ментор в Unbroken, тоді пробіг 5 км. Здається, це була його перша дистанція», — розповідає Олексій.
Олексій Гущин. З архіву Олексія Гущина
Переходь на українську
Зараз чоловік з родиною живе у Львові. Каже, що син нормально реагує на протез тата.
«Для нього — це буденність. Якщо він бачить, що я лежу на дивані, а він хоче зі мною бавитися, то принесе мені протез. Я вдягаю протез і йду з ним гратися», — каже він.
Ще до народження хлопчика чоловік ухвалив, що вдома син чутиме тільки українську мову.
«Я намагався й раніше розмовляти українською мовою. Ми з дружиною вирішили, що як би ми не розмовляли на вулиці, зі знайомими, з дитиною ми будемо розмовляти тільки українською. Ми хотіли, щоби у нас була україномовна дитина. Бо ми на собі відчували наслідки зросійщення. А 24 лютого 2022 року вирішив остаточно. Звісно, це дуже важко було зробити, коли ти повністю у російськомовному середовищі. Освіта – російською, побут – російською. Був стереотип, якщо ти розмовляєш українською, то ти – селюк неосвічений. Багато людей дивилися на тебе зверхньо», — говорить ветеран.
Олексій Гущин. Олексій Гущин із сином
На його думку, кожен, хто живе в Україні, має можливість навчитися розмовляти українською мовою. Адже для цього є всі умови: книги, теле- та радіопередачі, фільми українською мовою.
Ветеран ветерана зрозуміє
1 жовтня у Львівській міській раді запрацювало управління з питань ветеранів, де Олексій займається співпрацею з міжнародними партнерами. Каже, що потрапив сюди на роботу випадково.
«Після протезування я повернувся на службу й через п’ять місяців звільнився за рішенням ВЛК як непридатний. Ми ще жили у Миколаєві. Знов стало не зовсім безпечно. Малий підріс й почав розуміти, що відбувається. Раніше ми могли його обдурити й казати, що то грім, то зараз він вже розуміє, що це тривога, вибухи й це — небезпечно. Тому вирішили переїхати до Львова», — розповідає ветеран.
Олексій Гущин в Лондоні. З архіву Олексія Гущина
Як ветерана його запросили на саміт «Україна-Британія», де він розказав про шлях пораненого, про реабілітацію та про свій досвід. Потім була поїздка до Естонської Республіки, де зустрівся з Андрієм Жолобом.
«Ми поспілкувалися. Ветеран ветерана зрозуміє. І він мені запропонував цю роботу, я погодився і працюю. Чому я погодився? Якщо у мене є можливість вплинути на шлях, який проходить ветеран або ветеранка після демобілізації і полегшити його, то я це зроблю. Головна наша ідея: щоби ветерани не робили це самі, щоби ми не робили це замість них, а щоби ми робили це разом. Щоби ветерани й ветеранки поверталися на роботу, змінювали роботу, здобували новий фах, займалися спортом і не закривалися в собі», — каже Олексій.
За його словами, він хоче розвивати гольф для ветеранів, тому що в неї можуть грати всі.
До речі, коли чоловік йде вулицею у довгих штанах, які закривають протез, то важко здогадатися, що це поранений ветеран.
«Мабуть, варто ходити з підкоченими штанами. Тому що люди, які поруч, можуть не помітити, що поруч людина з ампутацією й можуть штовхнути і людина впаде. А падати для людини з ампутацією дуже небезпечно, тому що це може спричинити важкі травми», — попереджає він.
