За інформацією: Суспільне Львів.
Лікар Андріан Лисняк у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, не знайшов посади медика у жодному з підрозділів, тож погодився на посаду заступника роти вогневої підтримки й вирушив у зону бойових дій у складі 125 бригади територіальної оборони.
Про це ветеран 125 бригади ТрО ЗСУ, хірург-стоматолог Андріан Лисняк розповів Суспільному.
Ми їдемо на Схід
24 лютого 2022 року Андріана о шостій ранку збудила мама.
"Каже: війна. Я кажу: яка війна? Вона: включи телевізор. У мене очі два на два, думаю: весело. Мама сховала моє офіцерське посвідчення. Сказав, що піду й нове зроблю. Я мав звання старшого лейтенанта медичної служби", — говорить він.
За його словами, повномасштабне вторгнення для нього стало несподіванкою. Але відразу почав телефонувати своїм знайомим військовослужбовцям з одним питанням: що робити?
"Мені сказали сидіти рівно, медиків вистачає, офіцерів – теж. Кажуть: буде потреба, тебе покличуть. Я ходив на роботу й стабільно продзвонював знайомих. У відповідь чув: поки що не треба", — згадує Андріан.
У травні 2022 року чоловік знайшов у дверях свого помешкання повістку з військкомату.
"У мене було дві години, щоби з’явитися до військкомату. Щоправда, в тій повістці й ім’я моє та прізвище написали з помилками. То я ще з ними трохи посважався через це", — пригадує ветеран.
У ТЦК йому сказали, що посад для нього немає. І цілий місяць Андріан чемно приходив та відмічався, аж поки не сказали, що 80 бригада потребує медика. Але наступного дня з’ясувалося, що й ця посада вже зайнята.
"У червні мені зателефонував сержант з 125 бригади й спитав чи я не схочу служити у роті вогневої підтримки. Каже: ми їдемо на Схід. Я відразу погодився, але попросив хоча б півтори години, щоби зібратися. А він говорить: та ми не вже їдемо. 17 червня вже був наказ і я прийшов додому вже в однострої", — каже чоловік.
Перші обстріли
У серпні 2022 року Андріан з підрозділом виїхав у зону бойових дій.
"Я там був вперше. Знав, що існує Донецька область, але яка вона – не уявляв. Їхали ми туди "волгою", але дорогою вона у нас закипіла. Й далі їхали жовтими "школяриками", — згадує він.
Зупинилися тероборонівці у селі, з якого місцеві мешканці вже виїхали.
Андріан Лисняк під час служби в ЗСУ. З архіву Андріана Лисняка
Про перші обстріли каже, що було неприємно і відразу майже не зрозумів, що сталося.
"Ми сиділи в хаті й міна приземлилася буквально в трьох метрах від будинку. Мене заглушило серйозно. Ще й вікном накрило. Я і не зрозумів, що сталося. Потім до тих обстрілів звик", — говорить ветеран.
Російські позиції були на відстані 80 метрів.
"Я, як командир, старався кожного разу виходити на позиції, коли наші бійці мінялися. Тому бачив ворожі позиції близько. Було таке, що вони пробували до нас доколупатися, то ми давали відповідь. Часом вони до нас лазили, діставали від нас і відступали", — каже Андріан.
Позивний – Челентано
Позивні у підрозділі бійці придумували собі самі. Але чоловікові під час мобілізації у ТЦК дали позивний Дантист. Кілька місяців він озивався на цей позивний. Аж раптом побратими вирішили, що до імені Андріан пасує Челентано.
"То вже вечір був. Ми собі полягали. Тут побратим каже: ти тільки не ображайся, ми тобі вирішили змінити позивний. Тепер будеш Челентано. Я погодився. Мені знайомі, які були ще в АТО, казали, що позивний на війні мені знайдуть", — усміхається чоловік.
Серебрянський ліс
З січня 2023 року військовослужбовець перебував постійно у Серебрянському лісі.
"Ліс як ліс. Дерева, гриби, розтяжки, прильоти. Там були наші позиції, які облаштовувалися. Ходили ми тільки по визначених стежках. Були морози в січні-лютому мінус 20, то був жах. Артур Дронь тоді ноги обморозив. Я старався віддати хлопцям всі грілки та все тепле на позиції", — розповідає він.
Бойовий кіт
На війні чоловік завів собі кота. Хоча, підозрює, що це кіт обрав його собі за господаря.
"У штабі наша кітка десь гульнула й народила п’ять кошенят, три висловухих та двоє пухнастих. Ми переїжджали з одного місця в інше, я їх віз у своїй машині. Вони не хотіли сидіти у переносці, волали. Я їх випустив і вони почали лазити по всій машині. Їхати було важко, треба було дивитися, щоби їх не роздусити. А цей кіт виліз мені на руку і дивився вперед. Так ми вдвох і кермували", — згадує Андріан.
Кіт отримав кличку Люк, бо мав великі очі наче люки. Військовослужбовець заїхав до крамниці й накупував своєму вихованцеві найдорожчих кормів для котів. Але тваринка не перебирала та їла й дешеві харчі. А ось у тарілки до бійців та на стіл не лазив. Улюбленим заняттям Люка було грати у футбол горіхами. А також любив спати у шоломі військовослужбовця.
"Коли я приїжджав зі зміни, то він біг до мене, я його годував і ми виходили на вулицю погуляти. Він там мишей ловив, дурачився. Спав тільки зі мною у зимовому спальнику. Заривався до мене під пахву, пів години муркотів і спав. Неподалік нашої хати було два гнізда мишей, руді та сірі. Він ходив та обирав, що він сьогодні буде їсти на десерт", — каже чоловік.
Андріан Лисняк із котом Люком. З архіву Андріана Лисняка
На жаль, коли Андріан був у відпустці, Люк загинув.
"Коли мені хлопці подзвонили і сказали, то мені було дуже боляче", — каже він.
Кохання під час війни
Зі своєю дружиною чоловік познайомився у Львові на Сихові у 2023 році під час своєї відпустки.
"У відпустки я приїжджав як їжак. Спілкування намагався обмежити. Зустрічався тільки з побратимами та з родиною. А більше сидів вдома. А тоді… Знаю одне, коли я вже почав з нею зустрічатися, то зрозумів, що вона – моя. Це був серпень", — сміється чоловік.
Андріан Лисняк із дружиною Лілею. З архіву Андріана Лисняка
Пригадує, що знайомитися ні з ким не мав наміру. Але коли побачив Лілю, то не втримався й попросив її номер телефону. Згодом дізнався, що жінка не хотіла мати стосунків з військовослужбовцями. Та Андріан її захопив своєю харизмою.
"Ініціатором спілкування був я. Вона старалася не дзвонити, бо я не завжди міг відповісти. Було таке, що йшов на позиції й не озивався по кілька днів. А я старався дзвонити, бо не люблю писати", — говорить він.
У лютому 2024 року Андріан з Лілею вирішили одружитися.
"Я сказав: готуйся, будемо одружуватися. Перше планували на 22 березня, бо у моєї мами день народження. Потім – на 24 березня, але не встигли. Аж 30 березня нарешті розписалися. А 1 квітня я вже лежав у шпиталі, діагноз — ПТСР", — каже ветеран.
Після звільнення з війська внаслідок рішення ВЛК чоловік продовжує відновлювати своє здоров’я. І з часом має намір повернутися до своєї цивільної спеціальності.
