За інформацією: Суспільне Львів.
Перед повномасштабним вторгненням львів’янин Віктор Рагузов працював зварювальником на одному з підприємств Львова, придбав авто та очікував, коли син завершить навчання у виші та разом розвиватимуть якийсь бізнес. Плани змінилися після вторгнення Росії в Україну.
Про це ветеран, стрілець 130 окремого розвідувального батальйону Віктор Рагузов розповів в інтерв’ю Суспільному.
Нова бойова одиниця
За його словами, у перші дні вторгнення він не пішов у ТЦК, але коли працівниця ЛКП принесла повістку, то не ховався і не відмовлявся забрати.
"У неї був цілий стос тих повісток, 18 штук. До мене вона прийшла останнім. Питає: "Візьмете повістку? Підпишете?". Та підпишу, чого маю відмовлятися. Але цікавлюся: "Хтось ще у нашому будинку взяв?". Жінка зізналася, що тільки я", — згадує він.
За словами Віктора, свого часу він не служив строкової служби, не воював під час антитерористичної операції. Та й у військкоматі був у 18 років, де його через певні проблеми зі здоров’ям визнали непридатним. Цього разу ТЦК знову скерувало чоловіка на медкомісію, за рішенням якої його госпіталізували, прооперували та лікували. Після лікування визнали придатним і скерували на базову військову підготовку.
"15 серпня 2022 року я став бойовою одиницею. Мені було 46 років", — каже Віктор.
Згадує, що його мама тоді розплакалася, син потиснув руку, а дружина висловила надію, що скоро війна закінчиться і чоловік повернеться додому.
До того як чоловік мобілізувався, він любив постріляти зі спортивної рогатки, лука та пневматичної зброї. Вогнепальну вперше взяв до рук під час навчання.
"Нас вчили нею користуватися. Попереджали, що ні в якому разі не скеровувати зброю на людину, навіть якщо ти впевнений, що вона не заряджена. На навчаннях ми стріляли лежачи. Я тільки почув команду, як хлопець зліва від мене вже почав смалити. Гільзи полетіли на мене. Одна потрапила мені за комір, мене почало пекти. Але я терплю. Почав стріляти, мене трошки оглушило. Потім мені сказали, що треба було рота розкрити. Чи я стріляв на війні з розкритим ротом? Не зауважував", — говорить ветеран.
На навчанні йому видали автомат з кривим дулом, то ж "яблучко" влучати не вдавалося. Згодом видали новий автомат, ще у мастилі, не пристріляний. Побратим на позивний Майстер Йода допомагав пристріляти.
Наша Україна така гарна
Віктор згадує, що в зону бойових дій їхав понад добу.
"Зранку, коли переїжджали міст через Дніпро, там такі водяні перевали, вони такі масштабні, що в мене очі на лоба полізли. Я не думав, що наша Україна така гарна. Це мене дуже вразилося. А коли побачив руїни, то стало трохи лячно. Я собі сказав: завтра вони можуть прийти до тебе додому і вчинити те саме. Якщо я дам слабину, як я буду синові в очі дивитися?", — каже він.
І додає, що тримав коло себе завжди одну гранату, щоб ні за що не потрапити в полон.
Віктор Рагузов під час служби в ЗСУ. З архіву Віктора Рагузова
Зупинка серця під час евакуації
Одним із завдань під час служби було вибити військових РФ з позиції "Марс".
"Командир сказав: "Йди за мною слід у слід, і щоб навіть гілочка не хруснула". Ми несли боєкомплект, багато що на собі ніс, зараз би таку вагу вже не підняв. Там спочатку ССОшники пройшли, такі амбали по два метри, один в один, я спочатку подумав, що то роботи йдуть. За ними пішли ми", — згадує боєць.
На цій же позиції військовослужбовець отримав важке поранення. Згадує, що вони оглядали позиції у пошуках російських солдатів. Але одного не помітили.
"Було дуже темно. Тепловізор був один на трьох. Чую щось клацнуло коло мене. Граната! Мене так тріпнуло, що шість ребер поламало, підошви з берців позлітали. Бачу, що з ноги цвиркає кров. Прибіг медик, порвали на мені увесь одяг. Давай мене мазати, латати, бинтувати та відтягнули мене кудись, я вже погано це пам’ятаю. Накрили мене ношами, щоб не замерз, бо то вже 15 листопада було", — розповідає ветеран.
Згадує, що його вивозили на квадроциклі. Побратим змушував його говорити, то ж боєць розказував щось про свого французького бульдога, який живе вдома. Під час евакуації серце Віктора зупинилося, але побратимам вдалося його повернути до життя.
До тями поранений прийшов через два місяці у шпиталі.
"Розплющую очі, а наді мною схилилися два однакові жіночі обличчя. Я подумав, що я вже зустрівся зі Всевишнім, а на мене дивляться янголи. Питаю: "Ви сестри?". Кажуть: "Так, ми сестри". Виявилося, що це – медсестри. Я придивився, а вони зовсім не однакові. Спитав де я і що зі мною. Сказали, що у шпиталі у Запоріжжі. А потім подивився, що з живота п’ять трубок стирчать, купа крапельниць та ноги є. Тоді я зрозумів, що буду жити", — згадує він.
Віктор попросив, щоби зателефонували до його дружини.
"Номер телефону дружини я пам’ятаю у будь-якому стані як "Отче наш". Наступного дня вона приїхала до мене. А я її вигнав. Не хотів, щоби вона мене бачила у такому стані", — розповідає ветеран.
Ніби чорна хмара нависла
Крім фізичної реабілітації ветеран отримував і психологічну.
"В одному шпиталі прийшла молоденька дівчинка, щось питала. Я відповідав, щоб її не образити, але видно було, що вона не знає як розмовляти з такими як я", — каже він.
Натомість психолог у шпиталі на Рівненщині зумів допомогти.
"Він ніби у душу мені зайшов, почистив і вийшов. Легше стало. Хоча й не відразу. Я був у якомусь депресивному стані. Дали мені лопату, сказали грядку копати. А я думаю: навіщо то мені? Нічого не хотілося. Відчуття було, ніби хмара важка наді мною нависла", — ділиться чоловік.
Згадує, як одного разу до них привели песика, який мав їх розважати. Кінолог кидала тваринці повітряні кульки, вона за ними гасала. Цей трюк мав на меті викликати сміх. Але собака прокусила кульку. Вона голосно трісла. Один з ветеранів побілів, його почало трусити. То ж забаву негайно припинили.
Проте Віктор каже, що зараз він вже відчуває бажання жити: їздить на дачу, яка дісталася йому від бабусі, ремонтує там будиночок, садить городину.
Тату, тепер моя черга
Після тривалого, кількарічного лікування, чоловік повернувся додому, де його чекав син з новиною.
"Я тільки в хату зайшов, а син каже: "Тату, треба поговорити, щоб мама не чула". Він мені каже: "Я підписав контракт". Йому всього 19 років було, він вчився у Львівській політехніці на другому курсі. Я кажу: "Навіщо ти це зробив? Ти ще молодий, встигнеш навоюватися". А він: "Це моє рішення". То що я йому скажу? Але я на нього тоді дуже розізлився", — каже Віктор.
Син мобілізувався в артилерію, одружився та воює на Сумщині.
"Каже, що колектив хороший. Я їздив до нього, возив волонтерку, то командир до нього ставиться дуже добре, береже його. Був момент, коли він мав вийти з позицій через чотири дні, а тут уже шість, а його нема. Потім озвався, казав, що телефон десь забув, що забув передзвонити. Я ним пишаюся, але як дитина він безвідповідальний", — переконаний батько
Робота для ветерана
Після демобілізації Віктор почав шукати собі роботу. Подивився в інтернеті, що є потреба у зварювальниках та й зголосився.
"Мені здалося, що я зможу там працювати. Але мені важко стояти на ногах цілий день. Я ще й досі ходжу до реабілітолога, ноги відновлюю. Півдня я працював. А потім треба було залізти всередину палі й там стояти на колінах та зварювати шви. Я відмовився, бо не міг так працювати. Майстер назвав мене балуваним. Я послав його в бік моря і пішов звідти", — каже ветеран.
Знайшов іншу роботу зварювальника. Деякий час працював, потім зізнався, що важко цілий день на ногах стояти. Очікував, що знову доведеться звільнятися.
"А тут кажуть: спробуй працювати слюсарем за станком. Я спробував і це – моє. Я вже пів року там працюю", — говорить Віктор Рагузов.
