За інформацією: Суспільне Львів.
Гордій Старух — співак, музикант та мультиінструменталіст зі Львова створює колісні ліри, поєднуючи традицію та сучасність. У часи радянської окупації лірників як і кобзарів та бандуристів переслідували, унаслідок чого цей давній інструмент був призабутий на теренах України. Усього майстер створив 300 колісних лір. На останній він зіграв на похороні дружини — мисткині Дарії Альошкіної.
Про це в ефірі Українського радіо розповів лірник Гордій Старух. Далі — пряма мова.
Інструмент з давньою пам’яттю
Коли ми чуємо колісну ліру, нам відгукується щось давнє. Тобто, це звук ніби з минулого часу, якоїсь минувшини, і водночас чогось такого, що десь у нас є прошито.
Тобто, коли ми його чуємо, знаєте, воно так вступає в резонанс з чимось в нас всередині. Я не знаю, як це краще пояснити. Буває таке, що ви говорите щось там, чи в церкві, чи в чомусь, і якась одна нота стає дуже гучною, тому що в той момент відгукується вся будівля. Оце десь щось таке у нас, мені здається, такий зв’язок є з такими інструментами.
Створення колісних лір: від традиції до осучаснення
Моя ідея була в тому, щоб створити таку академічну ліру, як створилася свого часу академічна бандура. Тобто, у нас були колись старці і кобзарі, вони грали на народних бандурах, старосвітських їх називають. І вони конструктивно інші. Вони легші, в них менше струн. І на них можна заграти обмежений репертуар.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Натомість Гнат Хоткевич і взагалі плеяда українських діячів просували ідею, що наш національний інструмент вартує того, щоб бути в найкращих залах світу, і на ньому можна було грати академічний репертуар, який складний, динамічний, а не тільки, скажімо, традиційні невольницькі плачі, псалми і так далі. І вони що зробили? Вони, грубо кажучи, додали більше струн, трошки змінили конструкцію. І це настільки завірусилось, що фактично радянська влада не змогла з цим впоратись.
Вона впоралася з кобзарством як явищем таким автентичним. Але гуртки бандуристів були і на Кубані, і у Відні, і в Америці, тобто це вже було величезне світове явище. І тому вони взяли його «під свою опіку» і використовували як такий інструмент, щоб показати, що от українська культура під радянською владою далі існує. Але натомість, коли вони знищували саме явище, вони знищили лірників, тобто лишилися одиниці. І ліра не пройшла цей шлях. Вона такий шлях пройшла в Європі, де вона теж є інструментом національним кожної країни.
І моя ідея була в тому, щоб створити нашу хроматичну колісну ліру, яка є сучасна, але має певні традиційні наші нотки. Наприклад, у нас ліри були трьохструнні. І я роблю трьохструнні інструменти. Але, оскільки мої інструменти стали дуже популярними за кордоном, я почав робити натхненні, скажімо, українським дизайном, але вже такі з функціями французьких лір. Вони мають більше струн, мають більше опцій. І тому я себе, наприклад, не позиціоную, що я відроджую ліри, я, можна сказати, якось еволюціоную це.
Традиція як форма спротиву
Я завжди, коли виступаю за кордоном, розповідаю іноземцям про свій спадок. Я кілька пісень співаю, називаю їх з дідової скрині. Мій дід, Еммануїл Мисько, львівський скульптор відомий, він любив збиратися зі своїми друзями-шістдесятниками в своїй майстерні і співати пісні. І кілька таких пісень передались мені, можна сказати, у спадок через моїх дядьків, маму. І я їх далі співаю.
Знаєте, Україна — це такий цікавий край, де так склалося історично, що ми не завжди могли передавати у спадок якісь матеріальні речі. Натомість ми передаємо у спадок там рецепт куті, яку робила ще прабабця, або пісні. І так, це форма спротиву. І чим кращі пісні, тим краще. Тим глибше вони передаються і йдуть.
У нас знищувалися армії, знищувалися люди, виселялися, депортувалися, але цей скарб завжди з нами залишався.
Зіграв на похороні дружини Дарії Альошкіної
Моя ідея була зробити хоча би 300 лір. Та ліра, на якій я грав якраз на похованні дружини, це була 300. І останній наш вечір ми зустрілися в майстерні з моїми братами, з моїм кумом, які мені, власне, теж помагають робити інструменти. І ми святкували 300-й інструмент.
Я збирався оголосити, що майстерня до 2027 року вже буде закриватися, тому що я хочу зосередитися трошки на інших речах. Є багато нюансів, через які ми вирішили, що краще зробити паузу на невизначений час і перестати зараз робити. І насправді ми все-таки так це зробимо.
Зараз в мене з’явилася місія — вести її (Дарії Альошкіної, — ред.) роботи і зробити з неї нашого національного Пікассо.
