За інформацією: Суспільне Львів.
Перебуваючи у зоні бойових дій, львів’янин Андрій Петрусь записував для свого чотиримісячного сина колискові. Зараз хлопчикові чотири роки й тато розповідає йому на ніч казки, які вигадує сам.
Про це в інтерв’ю Суспільному розповів реставратор, художник по дереву та ветеран 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Андрій Петрусь.
24 лютого 2022 Андрій був вдома.
"Зранку мені зателефонував мій кум й сказав: їдь та заправ машину на повну. Я нічого не зрозумів, але поїхав та заправив. Потім почав читати новини й зрозумів, що почалася війна. Дружину з дітьми відправив на Закарпаття до її батьків. Старшому синові тоді було 13 років, я йому сказав: "Ти тепер за чоловіка в хаті". А сам взяв колегу та й пішли у військкомат", — говорить він.
Згадує, що напередодні повномасштабного вторгнення ще працював у своїй майстерні. Але того дня залишив недороблену роботу, повитягував з розеток інструменти. І це все чекало, коли він повернеться з війни.
"Замовники все зрозуміли. Якщо роботи були вже готові, я організував, щоби їх забрали й доставили замовникам", — каже реставратор.
До своєї майстерні чоловік повернувся через деякий час після звільнення з війська.
"Я дуже довго не міг зайти туди. Я довго не міг знову почати працювати. Коли повернувся, я довгий час ходив по подвір’ї, заходив до батьків, до хати, ходив по городі. Але в майстерню я не заходив. Там був шар пилюки, все заросло павуками. Навіть коли приїжджав у відпустку, навіть коли додому приходив з госпіталю — не міг нічого робити у майстерні", — розповідає майстер.
Андрій Петрусь у своїй майстерні. Суспільне Львів/Маріанна Попович
А в лютому у 2022 році, вже наступного ж дня після повномасштабного вторгнення, Андрій вже стояв у черзі до ТЦК.
"Я подзвонив до колеги свого. Питаю: "Йдемо?". "Йдемо", – відповідає Кажу: "Закінчуй свої справи й завтра зраненька о сьомій зустрічаємося". Ми спочатку пішли на Пекарську, де Центр надання послуг учасникам бойових дій. Там було зачинено, то ми поїхали в ТЦК", — згадує Андрій.
В черзі вони простояли два дні.
"Я почув, що треба водіїв й зголосився туди. Хтось просто стояв і голосно кричав, що є потреба у водіях. Так ми потрапили у 103 бригаду тероборони", — каже ветеран.
Боєць територіальної оборони
Андрія відразу призначили командиром відділення, тому що свого часу проходив строкову службу й мав звання сержанта.
"Моя строкова служба була ще у 1996 році, коли українська армія ще тільки організовувалася. Але сам формат служби був ще радянським. Ми чистили якісь ліси, копали городи. А стріляти потужно я вже навчився у 2022 році", — розповідає він.
На Великдень у 2022 році львівська тероборона ще стояла на блокпостах у Львівській області.
"Я зателефонував знайомому священнику, сказав, що нам треба свячені пасочки. Він то все організував, спакував. Я поїхав, забрав. Ми помолилися, поїли. А уже наступного дня, в понеділок, вирушили на Бахмут", — згадує чоловік.
Проїжджаючи селами за Кропивницьким, військовослужбовці спостерігали за місцевими мешканцями.
"Люди вилазили на паркани, виходили за ворота і жінки хрестили нас. На зупинці якась жінка втулила мені величезну банку з салом. Каже, що вам це потрібніше. Такий щем був, плакати хотілося", — говорить Андрій.
На Донеччині його вразила природа.
"Я чекав, що там буде все чорне, шахти, терикони. А там – прекрасна природа. Як би її не понищили, то вона була б неймовірною. Річка Сіверський Донець – просто казкова", — пригадує боєць.
На війні Андрій був і водієм, і командиром відділення, й виконував всю роботу, яка була потрібна на той момент. А у вільний час — багато читав й дивився відео про деревообробку, щоб бути в курсі всіх новинок.
"Книги мені присилала дружина. В хатах теж були книги, але з українськими там важко. Були хати, де взагалі книг не було. А були – з потужними бібліотеками, але українських там не було", — каже він.
І додає, що більшість хат там уже були зруйновані.
На початках на завдання доводилося виїжджати цивільними бусиками, бо техніки ще не було. А їм на зустріч їхали військовослужбовці на броні й махали руками, щоб не їхати туди.
"Ми були в Бахмуті. Наша група поїхала на чергування й не повернулася. Ми два дні намагалися до них дістатися. Тоді, пам’ятаю, моє перше лежання на землі під обстрілами — я молився. Я не знаю, скільки ми лежали. Може, це було дві хвилини, але розтягнулося на день", — говорить ветеран.
Андрій Петрусь під час служби у ЗСУ. З архіву Андрія Петруся
Колискова для сина
У родині Андрія є хороша традиція – на ніч дітям тато співає колискові або читає казочки.
"Я співав і старшому, коли він народився, і меншому. Брав на руки вночі, колисав. Щоб дружина відпочила. Коли я пішов на війну, коли вже була можливість, то я записував на відео колискові. Вдягав навушники, йшов кудись, щоб хлопці не сміялися з мене. Хоча, напевне, ми всі щось таке робили. Й записував колискові. Дружина каже, що включала йому. Він слухав і засинав", — розповідає чоловік.
Протягом своєї служби він записав для молодшого сина п’ять колискових. Це і "Котику сіренький", і "Спи маленький козачок". А також ті, які вигадував на ходу.
"Співав: там сидить котик, котик каже няв-няв-няв; коло нього сидить песик, песик каже гав-гав-гав; прийшла корівка, каже му-му-му. Так всіх тваринок переспівав", — усміхається ветеран.
Зараз ці записи зберігаються в родині й час від часу Андрій з дружиною їх переслуховують.
"Малому я зараз співаю наживо. Він вже навіть просить не співати, а розказувати якісь казочки. Сам задає тему. Каже: "Розкажи мені казочку про великий корабель та маленький корабель". І я щось на ходу вигадую", — говорить Андрій.
Серед казок може бути історія про сміттєвоз, який застряг в болоті, й який витягував трактор. Або казочки про іграшки, якими він вдень бавиться, а на вечір хоче почути якусь історію про них.
Повернення з війни
Ще до початку повномасштабного вторгнення реставратор мав намір збудувати нову майстерню. І навіть встиг закупити матеріали.
"На війні я обдумував, обмальовував собі в голові як це має бути. І перше, що я зробив, коли повернувся, збудував майстерню", — каже ветеран.
Будівництво зайняло дев’ять місяців. Не робив нічого з реставрації. Тільки будував нову майстерню. Кожного дня, від ранку до ночі.
"Все вийшло так, як задумав. Працював сам. Тільки якщо треба було щось важке підняти нагору, кликав друзів, чи батько або тесть допомагав", — говорить Андрій.
У новій майстерні почав реставрувати речі, які давно чекали свого часу.
"Були кріселка різні. Було крісло-гойдалка, яке давно відреставрувати треба було", — розповідає майстер.
І додає, що реставрує меблі, виготовлені до початку Другої світової війни, від крісел та ліжок — до столів та креденсів. Найдовше, шість років, реставрує стіл з шухлядками.
"Стіл я вже зробив, а шухлядки ще доробляю. Тут треба відновлювати орнаменти з латуні. Це дуже важка та ювелірна робота", — каже він.
Розповідає, що також доводилося реставрувати дубову тумбочку з маскаронамиМаскарон — вид скульптурної прикраси (барельєф або горельєф) у формі голови людини, тварини чи фантастичної істоти..
"Вона настільки була старою, що дуб вже кристалізувався, був такий як скло крихкий. Цікаво було з нею працювати", — каже чоловік.
Андрій Петрусь у своїй майстерні. Суспільне Львів/Маріанна Попович
Stories of Warriors
Нещодавно в межах проєкту Stories of Warriors Андрій Петрусь начитав оповідання, яке написав інший ветеран, Дмитро Матвіїшин, яке називається "Щоденник розстріляних лісосмуг".
Спочатку ветеран взяв перше з запропонованих оповідань. Там було про роботу медиків. Відчув, що це не його. Тоді Юрко Вовкогон почав читати короткі уривки з інших оповідань. В одному з оповідань розповідається про дорогу, якою бійці виїжджали на позиції та поверталися назад.
"Воно мені таке близьке. Ми також часто виїжджали. Я, часом, був як водій. Так само ця дорога. Це дуже емоційна поїздка. Я начитав текст за один раз. Коли я читав, я перекладав це все на ті місця, де я був. І уявляв собі як відео. Все це мені перед очима було. Я бачив ті дороги, по яких я їздив. Ці польові дороги вздовж посадок, з вирвами, з технікою по боках, болото, бачив тих брудних хлопців, які виставляють коробки з машини і потім завантажують їх знов. Все перед очима було", — каже ветеран.
