За інформацією: Суспільне Львів.
Львів’янин Данило Полюга разом з молодшим братом Любомиром у перші дні повномасштабного вторгнення прийшли у ТЦК та мобілізувалися до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Данило каже, що не могли вчинити інакше, адже вони онуки Любомира Полюги — охоронця Романа Шухевича, та зв’язкової ОУН Дарки Масюк.
До Дня захисників та захисниць України Суспільне підготувало інтерв’ю із Данилом Полюгою — лікарем, ветераном, учасником бойових дій, начальником медичної бригади 80 ОДШБр до червня 2023 року.
Який з мене десантник?
Данило Полюга пригадує, що про початок повномасштабного вторгнення дізнався зранку 24 лютого з новин.
"Рішення мобілізуватися ухвалив того ж дня. Але дав собі кілька днів, щоб завершити всі справи. І 26 лютого з братом та ще з одним товаришем прийшли у ТЦК", — каже він.
Каже, що мобілізовуватися йшов впевнено та спокійно. У ТЦК чоловікам дали можливість обирати до якого підрозділу хочуть мобілізуватися.
"Тоді була можливість вибирати як на базарі. Нам сказали, що формується новий підрозділ територіальної оборони. Або пропонували у Нацгвардію, але якась тилова робота. А ми хотіли йти воювати. І тоді кажуть: у 80 ОДШБр звільнилися місця. Я на брата дивлюся: "Ти що, жартуєш, який з мене десантник?". А він на мене: "А який з мене?". Так пожартували і потрапити в ДШВ. Про що не шкодую", — згадує ветеран.
Данило Полюга разом з молодшим братом Любомиром. З архіву Дмитра Полюги
До зустрічі у Львові
Данило розповідає, що він, як командир підрозділу, організовував роботу своїх підлеглих.
"Особисто я не так часто брав участь в евакуації. Звичайно, якщо я перебував на точці евакуації, я допомагав, завантажував у машину, перевозив. Але в більшості практичну роботу виконували мої бійці. А я намагався робити так, щоби вони були в шапці, нагодовані і все було добре. Я хотів бути бойовим медиком, але мені пояснили, що офіцер має виконувати інші завдання", — каже він.
Але коли доводилося ставати на місце бойового медика, каже Данило, то робив все, щоби врятувати пораненого.
"Це був поранений або з нашого підрозділу, або з 81. В одного з них було кілька рваних ран. Одна з них, велика, була на стегні. Його треба було якнайшвидше везти на наступну точку евакуації. Я його в медичному Хамері затампонував і в рані тримав руки. Ми так їхали", — згадує медик.
З пораненими Данило намагався говорити, щоби розуміти, в якому стані бійці. Один із таких випадків стався під час евакуації ветерана Юрка Вовкогона. Данило багато розмовляв із бійцем, а згодом — згадав ці розмови під час зустрічі на реабілітації.
"Він був дуже важкий поранений. Коли його привезли до нас на точку евакуації, його нога була зігнута під кутом 90 градусів в місці перелому. Його дуже важко витягували з Хамера. Рука теж висіла. Я думав, що руку не врятують. Але врятували й руку, і ногу", — каже чоловік.
За його словами, про Юрка Вовкогона до повномасштабного вторгнення він чув, але особисто знайомі не були. Близько спілкуватися почали вже після того, як Юрко перебував на реабілітації.
"У нього були такі поранення, що не дивно, що він не тільки не пам’ятає, дивно, що він тоді був при свідомості. Він казав: нічого, якщо втрачу руку, то маю іншу, мені аби мишку в руці тримати. Коли його евакуйовували, я в нього тактичні ножиці забрав. Мої десь вилетіли, а мені треба було швидко розрізати на ньому одяг. Кажу: я тобі їх віддам згодом, у Львові на пиві. Вже після того ми зустрілися у Львові, я йому розповідав про його евакуацію. А він нічого не пам’ятає. Ножиці я йому ще досі не віддав. Треба буде ще зустрітися", — жартує Данило.
Янгол-охоронець від діда Любомира
Під час харківського наступу Данило отримав поранення, після якого довгий час лікувався. Того дня Данило перебував на точці евакуації в селі Ізюмському. Село дуже сильно обстрілювали. Через ще одне село вже стояли російські війська.
"У цьому селі були й інші підрозділи. Але досить чітко летіло по цій точці, де була наша евакуація. Ймовірно, думали, що там якийсь штаб. Тому що був рух, приїжджали та від’їжджали машини, були поранені. Ймовірно, увесь той рух фіксували згори. Тоді ще не було такої кількості дронів, але вони були", — говорить медик.
На цій точці евакуації тоді зібралося багато медиків та бійців з різними захворюваннями, які могли зачекати. Тому вирішили, що дочекаються ще важкопоранених і тоді всіх разом евакують.
"Я не хотів, щоби мої люди зайвий раз їздили туди-сюди, бо їздити треба було теж під обстрілами. Тут перебували соматичні пацієнти: у когось нога боліла, у когось було запалення легенів. Вони могли зачекати кілька годин. Я планував забрати всіх ввечері, коли буде темно. Але о четвертій годині дня чомусь мене смикнуло, що це треба зробити вже. Я сказав одному з екіпажів, щоби вивезли тих, хто вже є. А інший екіпаж відправив на інший кінець села, щоби змінити точку евакуації", — розповідає ветеран.
На цій точці евакуації залишився Данило та ще двоє бійців. Хвилин за 15 після того, як всі роз’їхалися, цю точку почали обстрілювати. Як сказали згодом чоловікові, у них влучила ракета типу С-300.
"Ми встигли забігти у підвал. Підвал – це льох, в якому зберігають закрутки, з дерев’яними дверима та збоку тоненькі муровані стіни у пів цегли. Було чути свист, один приліт, другий. Потім – тиша і нічого. Тобто, прилетіло щось важке, ми втратили свідомість. Прийшли до тями: як в трилері – завалений вхід та невелике світло пробивається через невеличку дірку. Прийшли люди, які спробували нас витягнути. Але обстріли тривали. Ми себе промацали: руки-ноги є, важкі контузії, зле себе почуєш. Але на адреналіні між обстрілами розвалили той вхід та добралися у безпечніше місце", — згадує ветеран.
Додає, що ще за 20 хвилин до обстрілу ніхто не планував змінювати точку евакуації та евакуйовувати всіх бійців з цієї точки. Але раптом до нього прийшла така думка і він вирішив прислухатися до неї. Вважає, що це янгол-охоронець дідуся Любомира допоміг йому в цьому.
Після цього розпочалося тривале лікування. До цього ще й додався діагноз — ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
"Оскільки він мав затяжний перебіг, то я був звільнений з цим діагнозом у червні 2023 року", — каже він.
Ветеран ЗСУ Дмитро Полюга. З архіву Дмитра Полюги
Славний онук неймовірного діда
Дідо Данила Полюги – охоронець Романа Шухевича Любомир Полюга.
"Дідусь певний час виконував обов’язки охоронця Романа Шухевича. Про це йдеться у його книжці "Шляхами спогадів". Моїм бабусі та дідусеві після заслання було заборонено повернутися до Львова. Хоча вони навчалися у Львові на медичному, його арештували на четвертому курсі, бабусю – на першому. Згодом вони познайомилися на засланні. І якимись неймовірними шляхами їм вдалося вивчитися на лікарів у Семипалатинську", — розповідає ветеран.
Любомир Полюга із дружиною Дарією. З архіву Дмитра Полюги
Данило каже, що все літо в дитинстві він проводив у дідуся з бабусею в Олешках, які нині окуповані, там де їм дозволили поселитися. З дідусем він ходив рибалити, багато гуляли разом. Старший Полюга багато говорив з онуком.
"Замість казочки мені були якісь повстанські історії. Від якихось веселих, потім в ході того, як я ріс, були якісь там серйозніші, цікавіші, секретніші", — пригадує Данило.
За його словами, дідусь завжди був спокійним у своїх висловлюваннях. Зважаючи на те, що він пройшов, у нього не було ненависті ні до кого. Він беземоційно, але чітко вмів розкласти все по поличках. Тому онуки з дитинства ставилися до російської мови негативно — не слухали російської музики та не спілкувалися російською.
Роман Шухевич був завжди у спогадах Любомира Полюги. Він поважав та захоплювався цією людиною. Згодом, коли Данило у школі вивчав "Сад Гетсиманський""Сад Гетсиманський" — роман Івана Багряного., то зауважив, що все це він вже чув від дідуся, якому довелося провести 10 років каторжного заслання.
"Був період, коли дідусь допомагав Романові Шухевичу приходити на конспіративну хату, яка була біля Рогатина в Івано-Франківській області. Дідусь та Ольга Ільків створили підпільну "сім'ю" та перебували в цій конспіративній хаті. Кілька разів Роман Шухевич туди приходив", — говорить Данило.
Затримали Любомира Полюгу на залізничній станції.
"Дідусь задрімав на залізній станції. До нього підійшли чекісти, почали перевіряти документи. В ході цього дідусь когось з них зліквідував ударом, не пістолетом. Почав тікати, за ним стріляли з нафтової вежі, поранили. Він не зміг біти, йшов, потім повз. Далі витяг свого пістолета й спробував застрелитися. Але пістолет заклинило. Тоді його спіймали й почався шлях ув’язнення, допити та пересилки", — розповідає онук.
Любомир Полюга. З архіву Дмитра Полюги
Дмитро Полюга каже, що зараз часто згадує свого дідуся.
"Згадую дідуся як постать, на якого можна рівнятися. Від кого багато взяв в плані патріотизму та ставлення до життя. Оцей відносний спокій та беземоційність. Зараз я маю дуже багато запитань, які б я йому задав, але не встиг, коли він був живий. Але ми ж про це шкодуємо, коли людини вже немає", — каже ветеран Дмитро Полюга.
