За інформацією: Суспільне Львів.
Андрій Каспшишак в Ізюмі, що на Харківщині. Фото з особистого архіву Андрія Каспшишака
До повномасштабного вторгнення львів’янин Андрій Каспшишак працював фінансовим аудитором у великій міжнародній компанії, яка входить до четвірки найбільших компаній у сфері консалтингових аудиторських послуг та вчився в аспірантурі Академії Наук України. Щоби мобілізуватися, Андрій взяв академвідпустку. А після демобілізації він разом з дружиною заснував видавництво "Майстерня історій "Мрієлов" та видав свою першу книгу "Легенда про вільних", де описав своїх побратимів та друзів дитинства, які стали на захист України.
Про це ветеран 103 бригади ТрО імені Андрея Шептицького Андрій Каспшишак розповів у ефірі Українського радіо. Львів.
За його словами, він завжди мріяв писати. Але в дорослому житті загубив цю мрію. Саме війна нагадала йому, що є важливим у цьому житті.
Черги до військкоматів
Андрій Каспшишак каже, не зовсім вірив, що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення. Попри це у розмовах з друзями, серед яких були й ветерани російсько-української війни, обговорювали різні сценарії розвитку подій та свої майбутні дії.
"Я виріс у національно-патріотичному середовищі та знав, що Росія не зупиниться. Але з іншого боку важко було усвідомити, що це в таких масштабах відбуватиметься. У моїх прогнозах був сценарій моїх дій, де я доєднаюся до ЗСУ", — каже Андрій.
За його словами, ще з 2006 року він доєднався до громадської організації національно-патріотичного виховання "Спадщина", яка займається вихованням молоді. Тому 24 лютого 2022 року юнак не розглядав інших варіантів як мобілізуватися.
"Ми ще зранку того дня зібралися з друзями. Тоді не було якоїсь стабільності, ніхто не розумів, що і як відбувається. Росіяни вже поширювали чутки, що в Бродах висадився десант. Тому ми поділилися на групи та домовилися, що в разі чого будемо виїжджати на допомогу. Ближче до обіду побачили, що в цьому немає потреби, всі пішли у військкомат", — згадує ветеран.
Більшість його друзів, маючи бойовий досвід, поверталися у свої частини. А його не брали нікуди.
"Прочекав цілий день у черзі. Але пріоритет мали ті, хто служив. Таких як я навіть на територію військкомату не впускали. Охочих тоді було дуже багато, всі хотіли, щоби їх взяли хоч кудись. Пригадую, там стояли люди, які пропонували навіть хабарі, щоби їх впустили на територію військкомату. Я це бачив", — розповідає він.
Андрій був терплячим. І, як він каже, десь пізно ввечері йому пощастило потрапити до першої десятки, яких набирали до 103 бригади ТрО.
"Мене оформили й ніч з 24 на 25 лютого, я вже ночував у військовій частині. Я став стрільцем. Я б і не хотів піти фінансистом. Я хотів воювати", — говорить боєць.
Згадує, що батьків про свій вибір повідомив, коли вже мобілізувався.
Перші дні служби
Андрій розповідає, що до того моменту, коли він став військовослужбовцем 103 бригади ТрО, він жодного разу не тримав у руках бойову зброю.
"У "Спадщині" нас навчали. Але то була пневматична зброя або макети. Я не мав уявлення як розбирається і збирається автомат. В першу ніч на нас всіх було тільки два автомати. На патрулювання ми ходили без зброї. Нам казали: "Якщо щось, то кричіть". Навіть не пригадаю, на який день нам видали зброю. І то дуже переживали, щоби ми один одного не покалічили. Магазини не дозволяли причіпляти. Практично всі не мали уявлення як поводитися зі зброєю", — згадує він.
Згодом виїхали на полігон та почали навчати.
"Нас почали вчити як перезаряджатися. Сказали всім розрядити магазини. Хтось неуважно послухав, не розрядив і буквально за пів метра від інструктора стрельнув. Бо досвіду не було", — каже боєць.
Зараз він вже впевнений користувач вогнепальної зброї. Але, враховуючи слабкий зір, не міг стати снайпером. Тож завжди стріляв у напрямку противника для подавлення ворожого вогню.
"Наш виконувач обов’язки командира роти був АТОвцем. Він нас дуже добре вчив. Вчив не стільки тактичних фішок, скільки – виживати, копати, дисципліни. Стільки, скільки ми перекопали тої землі на полігоні. Він був таким командиром, якого ми боялися більше, ніж ворога. Деколи це потрібно", — зазначає він.
Андрій зауважив, що у його роті служив і художник Євген Равський, і чоловік з декількома судимостями, і дядечко, якому до пенсії залишалося рік чи два, і спортсмени олімпійської збірної, і слюсарі. Їх всіх треба було згуртувати та навчити.
За його словами, у війську познайомився з багатьма хорошими людьми, з якими дружить досі.
"Там познайомився з журналістом Віктором Біщуком. У хороших стосунках з Валерієм Курком, на той момент командиром бригади. Він інколи мені може зателефонувати, з днем народженням вітає", — говорить Андрій Каспшишак.
Також серед його побратимів є бізнесмен, який купив новенький "Фольксваген" за 70 тисяч доларів та приїхав на ній на фронт.
"Там новенький салон. А ми на ній їздили на фронт, заляпували її. Бо не було машин", — зазначає він.
Виїзд у зону бойових дій
На початках підрозділи територіальної оборони створювали, аби охороняти важливі об’єкти на тій території, де вони створені. Проте згодом ці підрозділи зайшли у зону бойових дій та брали участь у боях.
"Я був радий, коли дізнався, що ми їдемо. Було страшно, бо ніхто не повідомляв, куди ми їдемо. А старші з моєї роти ще й підсміхувалися над нами, казали, що ми їдемо в район Маріуполя. Але я все одно був радий, тому що я не хотів служити в тилу. Я хотів воювати", — ділиться ветеран.
Наступного дня після Великодня 2022 року Андрій з побратимами вирушили під Білогорівку Луганської області.
"Ми приїхали надвечір заміняти побратимів. Вони почали нам показувати позиції: отут у нас спостережний пункт, ходити оцими стежками, бо оце – заміновано. Ми йшли вночі, коли було дуже-дуже темно. Ми, буквально, за руку водили один одного. Було страшно, тому що ми стояли коло річки. А там риба вистрибувала з води та плюскотіла. А ти не бачиш, що там діється. Я перші дві години на чергуванні так міцно стискав автомат, що руки не міг розтиснути. Ще й холодно. А на ранок на цій стежці, про яку нам сказали, що вона безпечна, знайшли три протитанкові міни", — розповідає він.
Андрій Каспшишак у зоні бойових дій. Фото з особистого архіву Андрія Каспшишака
Згодом боєць навчився відрізняти звуки й плюскіт риби у воді його вже не лякав.
Розповідаючи про бої в цьому районі, Андрій Каспшишак зізнається, що для нього найважчими були два перші тижні під Білогорівкою, тому що не було досвіду. На той момент це була одна з найгарячіших точок, тому що росіяни намагались форсувати річку.
"З того, що я пригадую, там обстріли були постійними. Перерва могла бути максимум в пів години. Міномет постійно працював у наш бік, просто так, не цілячись. І працювало все – і авіація, і танки. Було таке, що два моїх побратими хотіли зайти у будинок. Стоїть двоповерховий будинок. Ворог запустив, здається, НУРСи (Некерована авіаційна ракета. Вид авіаційних засобів ураження. Після пуску ракета робить некерований політ). За хвилину там утворилася яма величезна. Ці хлопці стояли перед дверима. Їх засипало пилюкою з усіх боків. Вони протерли очі й побігли далі. Вони перетворилися на суцільний сірий колір. Звісно, отримали контузії, але залишилися живі", — каже боєць.
Як ловлять мрії
Перебуваючи під Білогорівкою, Андрій почав згадувати про свої дитячі мрії.
"Ти сидиш в окопі, по тобі прилітають різні міни, тебе присипає землею. А ти дивишся на річку й чекаєш, чи буде наступ. Ти думаєш: от зараз прилетить в цей окоп міна, я загину. Тоді я задумався: яке життя я жив, чи жив я так, як хотів, що я залишу по собі? Можливо, залишиться якась купка грошей, якої й на пам’ятник мені не вистачить. Тоді я повертався в думках до свого дитинства і зрозумів, що я пішов на компроміс зі своїм життям заради престижної роботи, заради грошей і займаюся не тим, чим я хотів. Повертаючись до дитячих мрій, я згадав, як любив вигадувати та писати історії, що я мріяв бути письменником. У мене були зошити і я списував їх своїми історіями. У молодшій школі я читав ці історії однокласникам", — розповідає ветеран.
Андрій Каспшишак з собакою. Фото з особистого архіву Андрія Каспшишака
Але під час війни він вчився військовій справі, вдосконалював свої знання та навички у боротьбі з РФ. Тож писати книгу не було часу.
"У мене дуже багато друзів, які є в контексті війни. Якщо це хлопці, то вони воюють, якщо дівчата – то волонтерять. Ніхто не каже мені: навіть ти туди пішов, ми тебе туди не посилали. Але багато друзів загинуло. Коли я відвідую Марсове у Львові, то я мушу відвідати 20 могил. Це різні люди. І мій перший командир, і мій друг, з яким ми дружили з дитинства, багато чого пережили, і до дівчат вперше разом ходили, і хатки у лісі будували. Я ще до кінця не усвідомив цих всіх втрат. Мені здається, що зараз цей мій друг мені подзвонить і скаже: я був зайнятий, тому я з тобою не спілкувався три місяці чи рік. І ми підемо з ним на пиво чи на каву", — каже він.
Зізнається, що складно досі усвідомити, що друзі загинули. Тож з'явилася думка, щоби вони жили в книзі як герої. Так загиблі друзі стали прототипами книги "Легенда про вільних".
"Я потрапив до Харківського шпиталю в ніч з 31 грудня на 1 січня. Тоді росіяни обстрілювали інфраструктуру. У місті не було електрики та мережі. Я мав з собою ноутбук. Відкрив "Word". В новорічну ніч почав писати цю книгу", — говорить письменник.
Для нього це стало поверненням до дитячих мрій, увіковіченням пам’яті загиблих друзів, оприлюдненням власного бойового досвіду та своєрідною психотерапією.
"Я її писав трошки менше року. Частину написав у війську. У травні демобілізувався. Я сам не вірив, що я її допишу. Коли я її дописав, то не вірив, що я це зробив. Були дні, коли мені не писалося. З себе змушував: я відкладав телефон, вимикав інтернет. Лишав тільки "Word". Бувало дуже важко написати тисячу слів у день", — каже чоловік.
Маючи намір увіковічити загиблих товаришів, він вплітав у мереживо розповіді згадки про живих побратимів.
"Герої книги – лицарі з мечами та щитами, які борються зі злом. На жаль, в реальному житті вони вже загинули. Але вони – основні герої. У книзі я описував свій досвід. Тому описувати живих побратимів, це вийшло мимоволі. Вони дуже харизматичні, запам’яталися мені. Зі мною служив бізнесмен, про якого писав "Forbes". Він там теж є. Вже згодом я сказав побратимам, що вони там є. Вони читали й сміялися з того, як я їх описав", — зазначає він.
Книга створена на основі української міфології.
"Ми ходили на консультації до українських етнографів. На всю Україну є тільки дві кафедри української міфології — у Києві та Львові", — каже Андрій.
Також рецензентами виступили двоє підлітків, які надали свої рекомендації.
"Ми багато чого змінювали за їхніми рекомендаціями. Було таке, що деяким моментам у книзі ми не надавали значення, їх це вразило", — говорить він.
Про кохання
Після демобілізації ветеран поставив собі за мету написати книгу. А коли останнє слово рукопису було написано, він почав думати, чим далі займатися в житті. Повернувся на роботу, з якої пішов на війну. Але зрозумів, що це його не захоплює. Окрім того, хотілося, щоб рукопис перетворився у книгу. Але видавництва не поспішали з пропозиціями.
"Ми з дружиною сиділи в кав’ярні, говорили про це. І тут дружина дістає блокнот і пропонує: "Давай, станемо мрієловами", — каже Андрій.
З дружиною чоловік познайомився на роботі. Обоє працювали в тій самій компанії та проводили фінансовий аудит підприємств.
"Ми жартуємо, що нас змусили зустрічатися туалети. Я працював фінансовим аудитором і ми їздили на різні інвентаризації. Я повинен був їхати на підприємство "Geberit" у Славутичі Хмельницької області, виробник туалетів та раковин. Попереднього року туди їздила Наталя. Я зв’язався з нею, щоби розпитати, починаючи від того, чи вдягатися тепло, які документи з собою брати й на чому наголосити під час перевірки. Ми почали багато спілкуватися, переписуватися. Я запросив її погуляти. Зараз я кажу, що то було не побачення. А вона: "Як не побачення? Я так довго готувалася до нього". І так все закрутилося", — говорить він.
19 грудня 2020 року він вперше поцілував кохану. А рівно через рік освідчився. У 2022 році планували велике весілля. Але через війну довелося відмовитися від цього. Андрієві дали 10 днів відпустки. І у вересні 2022 році пара побралася.
"Я знав, що це – моя людина", — каже чоловік.
Андрій Каспшишак з дружиною. Фото з особистого архіву Андрія Каспшишака
Вже перебуваючи на війні, він казав дружині, що життя коротке, щоби відмовлятися від своїх мрій.
"Наталя в дитинстві міряла малювати, навчалася у художній школі. Але згодом батьки сказали: з малювання ситим не будеш, йти вчитися на когось, що приноситиме гроші. Так вона стала фінансистом", — розповідає Андрій.
Проте зараз Наталя малює. Вона оформила першу книжку Андрія, створила до неї ілюстрації та логотип їхнього видавництва.
Що далі
Зараз Андрій продовжує писати та вчитися на письменника. Оплатив курс вартістю у 65 тисяч гривень.
"У мене є одна різдвяна історія. Сподіваюся видати її до наступного Різдва. Це історія про хлопчика-підлітка, який ненавидить Різдво, він хоче залишитися на канікули у місті, піти покидати петарди за гаражами, на ярмарку купити солодощі, потусити з друзями. Натомість він їде у глухе карпатське село до дідуся й бабусі, де навіть інтернет не тягне. Але в селі він зустріне Чугайстра та інших духів. І згодом він скаже, що це – найкраще його Різдво", — розповідає письменник.
І додає, що у цій книзі він хоче розповісти про родинні стосунки, коли бабуся тихцем суне онукові гроші в кишеню, щоб мама не знала. Каже, що і його бабуся й дідусь так само давали йому гроші й казали: "Тільки бабусі не кажи, тільки дідові не кажи".
"Буде ще одна історія про Мрієлова. Ми мріємо відкрити книгарню. Тож це буде історія про сіре та нудне місто, тому що там заборонили розповідати історії. Все, про що говорять люди, це – політика, гроші та погода. Якось один хлопчик випадково потрапить в стару закинуту майстерню, де ці історії складалися", — каже Андрій Каспшишак.
Також вони з дружиною мають намір видавати твори інших авторів.
"У нас на пошті вже є до 300 рукописів від інших авторів. Їм сподобалася наша концепція. Дехто пише, що їм вже надійшла пропозиція від інших видавництв, але вони хочуть у нас. Ми себе позиціонуємо як видавництво магічних історій. Ми видаємо фентезі, казки або магічні історії. До мене приходили побратими. Але вони пишуть в реалізмі. Тому їм ми відмовляємо", — зазначає він.
29 листопада у Львівській філармонії відбудеться презентація книги "Легенда про вільних". За словами Андрія Каспшишака, вхід на презентацію буде платним, всі кошти згодом передадуть волонтерам.
"Якщо вхід безоплатний, то, на мою думку, цього люди не шанують. На презентації буде музична програма. Ми запрошуємо близьких Героїв, які стали прототипами героїв книги. Поговоримо про війну, про літературу, про міфологію. Це буде вечір пам’яті", — каже письменник.
За його словами, книгу можна купити у книгарнях Києва та Ужгорода. А ось у Львові – тільки на сайті видавництва.
Читати ще
Читати ще “Всі ми – подорожні”. У львівському театрі Лесі готують біографічну постановку про морпіха
