За інформацією: Суспільне Львів.
Повернувшись з війни, Анна Іванцик розпочала новий навчальний рік з першачками. До її класу набрали дітей, чиї батьки воюють, та дітей-переселенців. Учні знають, що їхня вчителька воювала й отримала поранення у бою.
Про це розповіла Суспільному вчителька початкової школи та старша бойова медикиня, ветеранка 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Анна Іванцик.
Щось буде
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення, 20 лютого 2022 року, Анну запросили на телебачення розповісти про те, як вона виїжджала з Криму після його анексії.
"Після тієї розмови я згадала все, що було у 2014 в Криму. Зателефонувала знайомому і сказала: "Я щось відчуваю, щось буде". А він каже: "Ні-ні-ні, я дописую дисертацію і тільки тоді піду на війну. Хай без мене не починають", — згадує вчителька.
Проте Анна того ж дня почала пакувати свій військовий наплічник. Речі у неї були, тому що після виїзду з Криму жінка долучилася до мілітарної спільноти "Бескид", де навчалася тактичної медицини, картографії, тактиці ведення бою. Згодом вона стала інструктором з тактичної медицини й навчала військовослужбовців.
"Мама ще так на мене дивилася: "Що ти робиш?" — говорить вона.
До повномасштабного вторгнення жінка працювала асистенткою вчителя й мала справу з дітьми з інклюзією. І у 2022 році отримала диплом бакалавра як вчитель початкових класів та вступила у магістратуру. Але 24 лютого 2022 року ухвалила рішення мобілізуватися.
"Я знала, що я буду бойовим медиком. Я йшла усвідомлено. Я буду робити те, що я вмію робити найкраще", — зазначає Анна.
Хочу служити
24 лютого вона прокинулася о шостій ранку та почала читати новини. Зібралася і поїхала не на роботу, а у штаб тероборони. Але там було зачинено. Тоді Анна поїхала в ТЦК.
"Я зателефонувала у школу й сказала, що мене не буде сьогодні. У ТЦК були великі черги, але мені вдалося потрапити туди того ж дня", — пригадує медикиня.
Адже у ТЦК вона приїхала вбрана у військовий однострій та мала з собою наплічник медика.
"Знайшла свого військкома і кажу: "Я хочу служити. Я ніде ще не служила, але — хочу". Він каже: "Прийдете потім". Я йому: "Ні, або ви мене зараз берете, або я потім не прийду". Військком пояснював, що не може мене оформити, бо в мене нема військового квитка. Я відкрила свій медичний рюкзак: "Якщо у вас тут стоїть черга з медиків, то я піду. Але я такого щось не бачу. А я вже готова робити свою роботу", — розповідає Анна.
Наступного ранку о сьомій її вже оформляли на службу. Медикиня навіть написала розписку, що вона добровільно прийшла у військкомат.
"Я пішла на посаду бойового медика взводу у піхоту. Робила все, що треба було: копала окопи, стріляла, надавала медичну допомогу", — говорить вона.
На війні
8 березня 2022 року Анна виїхала в бік Попасної. А 10 березня вже була на позиціях.
"Ми стояли лівіше від Попасної. Ми чули всі ті бої, які були коло Попасної. Але з нашої сторони встигли підірвати міст, то на нас техніка не йшла, все йшло на Попасну", — каже медикиня.
Анна Іванцик під час служби у ЗСУ. З архіву Анни Іванцик
31 березня їх перевели в Золоте, звідки вони їздили у Попасну.
"Я зателефонувала мамі, тому що у неї 1 квітня день народження. Сказала, що у мене все добре, розповідала як доїхали, який у нас побут. Мама теж розказувала, що у Львові тихо", — згадує Анна.
Наступного разу вдалося зателефонувати додому аж 21 квітня.
"Ми ходили у бойові вилазки і мене взяли в одну з груп як бойового медика. Перший поранений – сержант нашого батальйону. На той момент я не знала, що він сержант. У нього було важке поранення грудної клітини та руки. Це було в Катеринівці. І це був мій перший поранений на цій війні. Ми з ним досі спілкуємося", — говорить жінка.
За її словами, ворожий кулеметник накрив їхню групу і сержант зазнав поранення.
"Він виходив сам, своїми ногами. Звісно, він хотів, щоби його несли. Але ж ноги цілі – встав і пішов. Треба вміти дуже добре давати "люлєй". У мене поранені, які мали цілі ноги, йшли самі. Я йому наклала турнікет та закрила рану. Вбрала на нього куртку і швиденько звідти виходили. Він на мене кричав, що він сержант і він мені наказує. Але в цій ситуації моє завдання було його врятувати, а його – вижити. Звісно, я могла б ще й догану якусь отримати, але все обійшлося. Він після цього мав ще багато поранень. Після кожного, коли йому надавали допомогу, казав: "Я більше так не буду". Але все одно знову йшов у бій", — сміється Анна.
І додає, що їй довелося рятувати свого сержанта ще двічі.
Найважчі поранені
Найважчим пораненим, який не вижив, став Володимир Катамай.
"Старший чоловік. Був надзвичайним "іглістом", працював з "Іглою""Ігла" — переносний зенітний ракетний комплекс., збивав літаки. Але піхоти було не дуже багато, тому він пішов з нами в окопи. Він врятував життя молодому хлопцеві. Цей хлопець виніс його на руках до мене. Але це поранення було несумісним з життям. Він протримався до ранку. І коли ми його виносили, він помер", — згадує медикиня.
Важке поранення зазнав і побратим з позивним Одеса.
"Поранення було в щелепу. Він дуже хотів пити. Я йому зі шприца вливала трохи води. На щастя, він вижив. Одружився, у них народилася дитина. Йому зробили декілька пластик обличчя", — розповідає Анна.
Каже, що у неї були випадки, коли її викликали на позиції як медика, щоби надати допомогу, а їй доводилося брати участь у бою.
"Тебе викликають на позицію, бо там поранений. Ти приходиш, а там з п’яти людей залишилося тільки двоє. Ти стаєш разом з ними і починаєш відбивати позицію", — каже вона.
Там же, на Попасній, її вперше поранили.
Анна Іванцик на Донеччині. З архіву Анни Іванцик
Великдень 2022 року
Бої настільки були інтенсивними, що за один день їй довелося надавати допомогу 24 бійцям.
"Це була Попасна, останній день, коли ми вже відходили. Нам розбили всі позиції. Було дуже багато поранених та загиблих. Це було на саму Пасху, 24 квітня. Нас вивезли у бахмутську лікарню. Пам’ятаю, волонтери дають мені шматок паски, я її тримаю на руці. Вся замурзана, а той шматок паски такий світлий, яскравий і дуже-дуже смачний. Найобразливіше, що перед самим Великоднем нам на позиції волонтери з Яворівського району передали паски, ковбаски. Але, на жаль, ми не змогли цим насолодитися, тому що останні три дні та на сам Великдень були дуже важкі бої", — говорить ветеранка.
Забирали поранених бронетранспортом.
"Водій броні сказав, що він поїде й поїхав. Медевак би туди не добрався би. Люди з евакуаційних груп знали, якщо на позиціях працюю я, то їм треба тільки заїхати, забрати всіх та виїхати. Що їм не треба під обстрілами надавати допомогу, стабілізувати поранених", — каже медикиня.
Третє поранення
Третє поранення для Анни стало важким, з ампутаціями пальців на руці.
"Ми мали заїхати на позиції коло Снігурівки. Напевне, ворог зайшов на ті позиції раніше. По нас стріляли і танки, і ПТУРиПТУР (ПТКР) — протитанкова керована ракета.. У нашу машину влетів ПТУР. Пам’ятаю момент, коли я розумію, що щось сталося з машиною: відчинений люк, відчинені двері. Але машина їде, тому що водій не відчув той удар. Я почала кликати ротного. А він вів бій і мене не чув. Я брала автомат, але не могла його взяти, бо руки були слизькі. Мій автомат з мене злетів. Ротний побачив мене, у мене було набрякле обличчя і я вся в крові", — говорить Анна.
Медикиня сама собі наклала турнікет та тугу пов’язку.
"Ми відкотилися і почали прибувати поранені. Я їх сортувала. Складала загиблих в пакети. Хлопці з моєї роти добре навчені. Я казала їм, що робити, але я не розуміла, що мене не чути: у мене було поранення в шию, перебита щелепа, яке я не відчувала. У своїй свідомості я говорила. Але хлопці були настільки натреновані, що й так все розуміли, працювали під моїм керівництвом. Я була на такому адреналіні, що не відчувала болі", — розповідає жінка.
Біль вже відчула, коли її привезли у польовий шпиталь у Миколаївській області.
"У шпиталі був шок, що привезли поранену жінку. В основному ж привозять чоловіків. У спортзалі лежали хлопці. А мене забрали у приміщення, де медсестри ночували і там вже надавали мені допомогу. Стоматолог повитягував осколки з обличчя. Там же зробили першу операцію. І тільки після операції, коли почав відходити наркоз, я відчула біль", — каже ветеранка.
Після цього поранення Анна повернулася у підрозділ.
"Це була Бахмутська кампанія. Я приїхала о другій дня. А о четвертій я вже була у Бахмуті в підвалі. Робила те, що й робила до того – надавала допомогу", — говорить вона.
І додає, що до цього моменту у неї був позивний Одеса. А після цього поранення побратими назвали її Дев’ять і пів.
Жінка на війні
У підрозділі Анна вимагала ставитися до себе як до бійця-побратима.
"Побут на нулі – такий як у всіх. Була ситуація: літо, спека, не було води. Тут хлопцям вдалося знайти криницю і привезти воду. Але це було коло шахт в Золотому. Мій командир відділення зрадів цьому, помився цією водою і у нього пішла шалена алергія. Добре, що у мене були протиалергенні апарати, я йому вколола і все зійшло. І ми заборонили всім використовувати місцеву воду, користувалися тільки водою у пляшках", — згадує вона.
Каже, що на неї рівнялися побратими.
"Перший мій ротний, який загинув у мене на руках, кликав хлопців та казав: дивіться, тут жінка працює, копає окопи, а у вас на позиціях окопи не вириті. Може я й не могла на рівні з хлопцями рити окопи. Але коли я стояла в наряді, я мала рити окопи, отже я їх рила. Це не залежить від того чи я медик, чи ні", — каже ветеранка.
Анна Іванцик в окопі. З архіву Анни Іванцик
Вчителька початкових класів
У травні минулого року Анна звільнилася з війська та повернулася додому.
"Дуже мало залишилося тих людей, з якими ми були з першого дня. З усієї роти залишилося тільки троє. Коли я йшла в перші дні, то думала, що ми скоро відіб’єм ту навалу і все заспокоїться. Я собі не уявляла, що це буде настільки важка війна", — зізнається ветеранка.
Після звільнення вона повернулася на роботу у школу.
"У мене хлоп’ячий клас – 14 хлопців та шість дівчат. У мене в класі в основному — діти-переселенці та діти військових. Коли були перші батьківські збори, я спитала батьків чи говорити їм правду про моє поранення, чи щось вигадати. Наприклад, що мене крокодил вкусив. Але батьки спокійно це сприйняли. Багато хто сказав вдома дітям, що я військова, що у мене було поранення. Діти це сприймають набагато легше", — каже вчителька.
Анна Іванцик у школі. З архіву Анни Іванцик
Анна зауважила, що діти зараз тривожні. Є учні, які вже в першому класі розповідали про життя на окупованих територіях, а є діти, які тільки зараз згадують про це. Каже, що один з хлопчиків у першому класі дуже боявся сам йти по сходах. Вчителька тримала його за руку, а іншою рукою він тримався за поручні. Особливо він боявся спускатися вниз. Адже ця дитина просиділа з батьками чотири місяці у підвалі під обстрілами. Також дітям військових важко, коли тато або мама повертаються на війну.
"Ми проговорюємо, що коли закінчиться війна, ми відбудуємо наші міста. Поїдемо до Микити в Бахмут, насаджаємо багато троянд та тюльпанів, зробимо багато гарних клумб. У мене є діти з Бахмута, з Мелітополя, з Запорізької області, з Дніпропетровської. У нас з предмету "Я досліджую світ" був проєкт про міста. Діти писали про своє рідне місто. Дітки зі Львова писали про Львів. Дітки-переселенці – про свої мирні міста", — говорить вона.
Stories of Warriors
Нещодавно Анна взяла участь у проекті Stories of Warriors та начитала новелу "Бродяги", яку написала старша лейтенантка медичної служби 24 ОМБр Зоряна Гребенюкова-Кобенко.
"Ми з Зоряною ще до війни були знайомі. Вона спитала мене чи я не хочу озвучити її новелу. Я відразу погодилася. Вона скинула мені цей текст і я два дні їй не відповідала. Вона думала, що я вже відмовлюся. А я забула їй відповісти. Я його перечитала. Думки автора про її особисту службу подібні на мої думки. Оце побутове, ставлення командування – воно співпадало, бо і у мене були такі ж ситуації", — каже вчителька початкової школи та старша бойова медикиня, ветеранка 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Анна Іванцик.
