За інформацією: Суспільне Львів.
Після важкого поранення щелепи Віталій Лановський не міг розмовляти пів року. Наступного дня після поранення, прийшовши до тями, він у повітрі написав номер телефону дружини. Коли дружині зателефонували, то з’ясувалося, що вона, попри те, що перебуває на восьмому місці вагітності, вже на півдорозі до Дніпра.
Про це ветеран 125 бригади ТрО та інспектор львівської митниці Віталій Лановський розповів Суспільному.
День народження дружини
До 2022 року чоловік не мав жодного стосунку до війська. Віталій каже, коли навчався у Львівській політехніці, то не вчився на військовій кафедрі. Попри це, без роздумів, долучився до війська під час повномасштабної війни.
"2 березня у моєї дружини день народження. Ми планували його святкувати в Парижі. У нас були заброньовані квитки, готель", — згадує він.
А 24 лютого 2022 року мав бути звичайний робочий день. Віталій працював менеджером у компанії з продажу авіаквитків. Про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення, дізнався з новин.
"Потім зателефонували батьки. Вони неподалік він Умані живуть. Умань того дня сильно бомбили. Казали, що ракети над їхнім будинком летіли", — каже Віталій.
Чоловік намагався працювати, але в думках вже пакував валізу та готувався йти на війну. До ТЦК пішов 28 лютого.
"Я вирішив, що якщо зараз не піду, то потім може таке статися, що не буде куди йти. Моя дружина б теж пішла мобілізовуватися, але у нас була трирічна дитина, то мусила залишитися вдома", — говорить чоловік.
У ТЦК Віталію довелося постояти в черзі, щоби почути, що його до війська не візьмуть.
"Мене навіть досередини не запустили. На вході стояв хлопчина, спитав чи я був в АТО, чи я служив строкову. Я відповів, що нічого з переліченого. Він сказав: то йдіть у добровольче формування. Я залишив свій номер телефону й пішов додому", — розповідає ветеран.
Наступного дня йому зателефонували, сказали, що формується новий батальйон й запропонували прийти.
"Я прийшов. Там було купа людей. Поспілкувався з психологом. Розпитав чи я маю дітей, що каже дружина, чи я розумію, що можу поїхати в зону бойових дій. І скерував далі. 2 березня, в день народження дружини, я вже ночував у казармі. А 15 березня склав присягу", — говорить чоловік.
Віталій Лановський під час служби у ЗСУ. З архіву Віталія Лановського
Позивний Аладін
У війську Віталій отримав свій позивний – Аладін. Згадує, що того дня, коли вони з побратимами придумували один одному позивні, їхній підрозділ відбував покарання.
"Це ще було на початках. Ми всі – добровольці і мешкаємо у Львові. Тому нас не змушували цілодобово перебувати у розташуванні підрозділу, а часом відпускали додому. А тоді один з наших, на жаль, він вже загинув — забув автомат в туалеті. За це наш взвод залишили в розташуванні. Ми вирішили цей час провести продуктивно й придумати всім позивні", — згадує чоловік.
Прийшла черга й до головного сержанта взводу, тобто, Віталія.
"Я мав бороду. Хтось каже: Джин. Але такий позивний уже був. Тоді кажуть: Аладін. Я погодився, гарний позивний", — розповідає він.
Віталій Лановський під час служби у ЗСУ. З архіву Віталія Лановського
У серпні 2022 року Аладін виїхав у зону бойових дій. Першим завданням підрозділу було – копати, облаштовувати оборонні лінії.
"Піхота – це завжди копати. Ми копали майже місяць. Це було наше завдання. Після цього почали відправляти роту за ротою на лінію бойового зіткнення. У вересні поїхали і ми", — каже Віталій.
Стояв підрозділ у районі Торського у Донецькій області на Лиманському напрямку.,
"Там була зруйнована ферма. Ми її зайняли. Навколо ходила свійська худоба – свині, вівці, кози. Знімали розтяжки коло нас. Пам’ятаю, ми стояли в посадці, перед нами було заміноване поле. Стадо овець там пробігло й розмінувало", — говорить Аладін.
Евакуація поранених
Серед роботи, яку виконував Віталій, була й евакуація поранених з поля бою. Каже, що водіїв не вистачало, тому той, хто вмів водити, сідав та їхав. А умови для водіння були не надто комфортними: по лісі, по болотах, вночі, в темряві, під артобстрілами.
"Вдень було страшно їхати, бо тебе видно, але евакуйовувати треба було. Якщо критично, то їдем. Людина не чекає до вечора. Тому сідав у броні в неброньоване авто, через весь ліс, з медиком, виїжджав на позицію. Виносили або виводили пораненого. Садовили в авто і – газу. Швидко їдеш, сподіваєшся на краще", — розповідає ветеран.
Вночі доводилося їхати дорогами, якими ходив раніше, аби дізнатися чи не заміноване.
"Не раз бувало, що з’їжджав з дороги. То на пеньок наїдеш, то на ще щось", — каже він.
Також доводилося виносити й загиблих побратимів.
"Були ситуації, коли втрачали хлопців й не могли знайти їх якийсь час. І коли знаходили, то треба було комусь висуватися й виносити. Серед білого дня виходили й виносили. Бо не знаєш, що буде завтра: можливо, фронт посунеться і ти не зможеш вже його забрати. Ми не могли собі дозволити залишити когось", — каже Віталій.
Віталій Лановський під час служби у ЗСУ. З архіву Віталія Лановського
П’ять куль
9 липня 2023 року чоловік отримав поранення: у нього влучило п’ять куль. Розповідає, що зранку о четвертій вийшов на позицію.
"Я не постійно перебував на позиціях. У мене були трошки інші завдання. Я ходив на замінування, оцінював обстановку, перевіряв чи виконуються завдання. Більше був у русі. Того дня я облаштовував позицію. Ми винесли туди важкий кулемет. Я встановлював його, маскував", — розповідає він.
Російські позиції були від наших буквально на відстані 300 метрів. Хтось з того боку помітив рух та вистрелив автоматною чергою. Кулі втрапили у обидві руки, в щелепу, у спину та голову.
"Я хотів собі накласти турнікети, але не зміг. Лежав та дивився як стікаю кров’ю", — каже Віталій.
Підбігли побратими, відтягнули у безпечну зону, наклали турнікет та пов’язки.
"Хотіли мене винести, але лежачи кров затікала мені в дихальні шляхи й я не міг дихати. Тому пішов ногами метрів 800 по лісі. Та як пішов… Практично, мене несли під пахви, а я перебирав ногами. Мене забрало легкове авто, а хлопці повернулися на позиції. В жовтій зоні евакуації мене пересадили в евакмобіль, де вже був медик, перетампонував, зняв з мене турнікети та заповнив документи. Я задихався, у мене був пневмоторакс від кулі в спину. Медик голкою пробив мені легеню та випустив повітря. Він це вперше робив. Ми приїхали в Лиман. Я ліг на кушетку і вирубився", — розповідає Аладін.
Кулю, яка залишилася в тілі, витягли вже в Краматорську. Але він був в комі, тому медики кулю викинули, хоча чоловік хотів би мати її на згадку.
"Дружині про поранення не я повідомив. Я тоді вже не міг говорити. Я пів року взагалі не говорив, бо щелепа була розвалена. До вечора я прийшов до тями і почав у повітрі малювати пальцем цифри – номер телефону дружини. Їй зателефонували, а вона вже на півдорозі була до Дніпра", — говорить ветеран.
На той момент дружина була на восьмому місяці вагітності.
13 серпня, коли дитина народилася, Віталій був уже в Центрі "Unbroken" у Львові.
"Я був лежачим. Тільки очима рухав. Десь за тиждень після народження вони приїхали до мене в лікарню показати малу. Я дуже зрадів. Але міг тільки подивитися. Взяти на руки зміг аж восени. Одна рука була забинтована, на іншій був апарат Єлізарова. Дитина вже важила десь до п’яти кілограмів. Тоді вперше, хай не надовго, але зміг потримати", — каже він.
4 вересня, на день народження сина, він вперше вийшов з лікарні й поїхав додому.
"Мене забрали, привезли. Правда, вдома я увесь час лежав. Але добре, що й це зміг. Малий розповідав, що у тата танк стріляв, влучив йому в руку. Він розуміє, що тата поранили. Зараз йому вже шість років", — розповідає чоловік.
Віталій Лановський під час служби у ЗСУ. З архіву Віталія Лановського
Тривале лікування
Молодший син, якому зараз десять місяців, народився в Німеччині, коли Віталій там проходив лікування.
За словами ветерана, через важке поранення щелепи йому довелося знову вчитися їсти, пити та розмовляти.
"Вісім місяців я займався з реабілітологом та логопедом. Ми відновлювали ці рухи, щоби я міг відкривати рот, пити воду, їсти. Я говорив дуже нерозбірливо. Зараз теж не дуже добре, але набагато краще. Я ще й досі тренуюся", — говорить він.
У серпні 2024 року лікарі у Львові констатували, що одну руку пораненого можна врятувати, якщо замінити уражену кісточку ендопротезом. Так операції роблять закордоном. То ж 6 серпня він виїхав у Німеччину.
"Два тижні я лежав у лікарні. Протягом цього часу зробили обстеження. Лікар прийшов і сказав: "Ми вам нічим не поможемо. Їдьте додому". Я не розмовляю німецькою, але володію англійською. Лікарі там теж знають англійську, тому ми змогли комунікувати. Мені дали соціального працівника, він знайшов житло, оформив мене як біженця. І я почав сам шукати собі лікарів, призначати зустрічі. А у Німеччині цей процес довгий. На першу зустріч я чекав два місяці, на другу – три. І аж за пів року у мене була перша операція. Операцію зробили 17 березня. А 8 квітня дружина народила", — згадує Віталій.
Допоки чоловік шукав лікарів та домовлявся про консультації, родина ухвалила рішення переїхати до нього. То ж вагітна третьою дитиною дружина, разом з двома маленькими дітьми переїхала в Німеччину.
"Я – в лікарні. Дружина вагітна з двома дітьми у чужій країні сама. Мені зробили операцію і суглоб загноївся. Його довелося видалити. Протягом трьох місяців мені намагалися врятувати руку. Зробили одну операцію, третю, п’яту. Під час останньої операції вже змушені були взяти шкіру з ноги і пересадити на руку. Мені повідомили, що якщо остання операція не буде успішною, то мені змушені будуть відрізати руку. Але, Богу дякувати, все пройшло успішно. Почало заживати. Я в той же момент зібрав сумки та поїхав додому. Шви я вже знімав в Україні", — розповідає ветеран.
І додає, що свій день народження, 25 червня минулого року вже святкував вдома.
Працівник львівської митниці
Попри те, що Віталій має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, не захотів сидіти вдома. Бо він – багатодітний батько і хоче утримувати свою родину. Почав розпитувати знайомих про можливість працевлаштування.
"Сказали, що є вакансії на львівській митниці. Я подав заявку, пройшов конкурс та пішов навчатися. Закінчив брокерські курси. Вчитися було важко. Для мене — це нова сфера, я не знав чим займаються на митниці, який там обсяг роботи. Тому важко було. Я й досі навчаюся. Працюю та навчаюся", — каже він.
У 2023 році родина придбала будинок у селі коло Львова.
"Роботи коло дому і в домі є багато. То траву покосити, то щось підмалювати. Багато що я сам зробити не можу. Знань у мене достатньо, але фізично ще не можу. Тому залучаю майстрів. Сам можу щось викопати-закопати, дерева обрізати, паркан пофарбувати. Такі базові речі. Син спитає що я роблю, походить коло мене й піде. Донька намагається допомогти. Більше шкоди робить, але – з ентузіазмом", — сміється Віталій Лановський.
