За інформацією: Суспільне Львів.
9 січня Марія Левандовська очікувала на привітання з нагоди свого дня народження від чоловіка. Але цього дня куля снайпера назавжди зупинила серце старшого сержанта батальйону поліції особливого призначення КОРД (стрілецький) Степана Левандовського.
Марія зі Степаном прожили разом десять років. Саме у січні 2025 року вони б відсвяткували десятиріччя свого подружнього життя. Дружина військовослужбовця розповіла Суспільному про загиблого чоловіка.
Кохання з першого погляду
Познайомилася пара у 2014 році. Марічці, як її називав коханий, тоді було 18 років.
"Я працювала на виборах як спостерігач. Степан працював у поліції та привіз на дільницю бюлетені. Так ми побачили вперше одне одного. У нього така щира усмішка", — згадує жінка.
Тривалого спілкування того дня не було. Бо у спостерігачки на виборах була своя робота, працівник поліції поїхав на інші виборчі дільниці.
Але за кілька тижнів дівчина зайшла на свою сторінку у соцмережі та побачила приватне повідомлення: "Привіт, ти пам’ятаєш мене?". Тоді Марія відповіла: "Я думала, що ти мене забув". Пригадує, що вже за хвилину читала відповідь: "Хіба можливо тебе забути?"
"Я після виборів вдома мамі розповіла, що познайомилася з гарним хлопцем. Шкодувала, що не обмінялися номерами телефонів. Хоча на той момент було не до того. Але в мене було відчуття, що він мене знайде", — розповідає вона.
Стосунки пари розвивалися стрімко. Під час четвертої зустрічі Степан сказав коханій, що він їде в зону бойових дій та спитав, чи погодиться вона стати його дружиною, коли він повернеться.
"Він познайомив мене зі своїми батьками. Я не сприймала це серйозно: ми ще мало знайомі, може він так жартує. Я навіть вдома нікому нічого не сказала, бо не вірила, що ми дійсно одружимося", — говорить Марія.
Найщасливіші дні в житті
18 грудня 2014 року Степан повернувся та того ж вечора зателефонував коханій. Попросив наступного дня приїхати до Львова і мати при собі паспорт. Дівчина здивувалася: для чого паспорт? Чоловік не зізнався, тільки сказав, що там, куди він її хоче повести, перевіряють паспорти. І тільки наступного дня Марічка дізналася, що це таємниче місце – РАЦС.
"Він зустрів мене коло "Скрині" на Городоцькій. Туди приходить мій автобус. Я вийшла. А він витягає обручку та освідчується. Квітів не було, квіти ми потім купили. Це – вулиця, люди собі ходять. А нам хоч би що. Ми подали заяву. І тільки тоді я зателефонувала мамі сказала, що 24 січня виходжу заміж. Мама – в паніку: "Як заміж? За кого? Та я ж ніколи його не бачила!" А я кажу: "Головне, що я його бачила", — згадує жінка.
Степан Левандовський з дружиною Марією. З архіву Марії Левандовської
У пари народилося двоє доньок: старшу назвали Вікторія, а молодшу — Софійка.
"Чоловік був при народженні обох дівчаток. Я не хотіла. А він казав, що має першим побачити свою дитину. Він їх любив, балував, не сварив ніколи. Казав, що в родині дівчатка мають бачити приклад як до них повинен ставитися чоловік. Коли дарував квіти, то дарував і мені, і їм. Як діти були немовлятками, він вночі вставав до них, приносив мені годувати, купав їх", — розповідає Марія.
Вибач мені…
З початком повномасштабного вторгнення Степан хотів, щоби дружина з дітьми перебула деякий час за кордоном. А сам мав намір мобілізуватися до війська. Але жінка хотіла бути поруч з чоловіком. Хоча він як працівник поліції більше перебував на роботі, ніж вдома.
А коли створили новий підрозділ поліції – КОРД (стрілецький), то зголосився долучитися до нього. Адже цей підрозділ виконує завдання у зоні бойових дій.
"Він був дуже патріотичним. Ще коли ми одружилися, то я любила слухати пісні російською мовою. А він був противником такої музики. Казав, що ми повинні шанувати своє, українське", — говорить дружина військового.
Про те, що Степан тепер буде у зоні бойових дій, він поставив родину перед фактом. Марія каже, вона знала, що він так вчинить. Попри роботу в поліції, якої вистачало й у Львові, чоловік увесь час рвався на фронт.
"Він приїхав на кілька днів та ми разом відвели Софійку до школи на свято першого дзвоника. Згодом приїхав на початку грудня на кілька днів", — каже Марія.
Дружині увесь час розповідав, що стоїть на блокпостах на третій лінії, що війна від нього далеко і що їй не варто хвилюватися. Спілкувалися телефоном, частіше — переписувалися.
"У його останній приїзд у мене було відчуття, ніби він приїхав попрощатися. Каже мені: "Вибач мені. За все вибач, якщо було не так". Щось було не так у його поведінці. Ми з дівчатками його провели. Я не могла собі уявити, що більше я свого чоловіка поруч не побачу", — плаче жінка.
Новий рік подружжя зустріло з телефонами в руках. Марія вклала дітей спати, Степан знайшов місце, де він був сам. Ввімкнули відеозв'язок, говорили, вітали одне одного, складали плани на майбутнє.
Тато більше не прийде додому…
7 січня жінка відчула, що діється щось недобре. Вони розмовляли з чоловіком і голос був не таким як завжди. Тоді Степан розповів, що загинув його побратим, Віталій Словік. Згодом Віталія та Степана поховають одного й того ж дня у Львові на полі почесних поховань.
"Я його питаю: "Як він міг загинути, якщо ти стоїш на третій лінії?" Тоді він мені зізнався, що перебуває дуже близько, де стріляють. Зранку 8 січня він мені написав, що йде на роботу. А 9 я вже не могла собі місця знайти", — розповідає Марія.
Степан Левандовський з дружиною Марією та доньками. З архіву Марії Левандовської
9 січня протягом останніх десяти років її чоловік завжди вітав її з днем народження. Але цього дня він не озвався. Жінка зателефонувала до його побратимів, але вони їй нічого не сказали.
"Наступного дня мені стало ще гірше. Затерп лівий бік обличчя, язик занімів. Якесь дурне передчуття було. 11 січня я пішла з малою гуляти до ялинки. Наробила фотографій та відео, поскидала чоловікові, щоби він побачив. Прийшла додому. А за пів години до нас у двері подзвонили… Я відразу все зрозуміла. У мене була надія, що він поранений. Хай би повернувся без руки, без ноги, але хай би був живий", — згадує вона.
Дні, від моменту, коли принесли звістку про загибель чоловіка, до моменту, коли його привезли, жінка не пам’ятає. Тільки коли побачила його в труні, зрозуміла, що це вже все.
"Я не знала як сказати дітям. Але мені зателефонували та сказали, що тіло привезли. Менша, Софійка, почула і питає: "Тато приїхав? А коли він прийде додому?".Я кажу: "Сонечко, тато більше не прийде додому", — говорить Марія.
Діти побачили тата вже в труні. Менша гладила його й казала: "Тату, ти такий холодний". Зараз з ними працюють психологи.
"Проходить місяць і діти розуміють, що тата вже немає. Ми їздимо до нього на цвинтар. Коли ми йдемо туди, вони беруть з собою цукерки, тому що він дуже любив щось солоденьке до чаю", — каже жінка.
