За інформацією: Суспільне Львів.
Свою волонтерську діяльність львів’янка Наталя Демиденко розпочала у 2017 році, коли їй було 18 років. З початком повномасштабного вторгнення дівчина заснувала благодійний фонд "Сталевий промінь" і почала їздити у зону бойових дій.
Про це волонтерка Наталя Демиденко розповіла в ефірі Українського радіо. Львів.
Від продуктів до автомобілів
За словами Наталії, її тато воює з 2014 року у складі Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", а зараз є бійцем 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, створеної у 2022 році на базі підрозділів ДУК ПС. Саме тому вона вирішила долучитися до допомоги цьому підрозділу. Тим паче, що добровольчі підрозділи жодного забезпечення не мали й могли сподіватися тільки на допомогу від добродійників.
"Я працювала у закладі харчування й домовилася з керівником, що ми годуватимемо добровольців та готуватимемо сухпаї, щоби передавати їх на фронт. Ми шукали інвесторів, які готові були вкладати в це харчування, готували й передавали на фронт. Такий був початок. А далі йшло поступово. Потрібно було щось, телефонували й питали: "Можеш допомогти?"— розповідає дівчина.
Вперше в зону бойових дій Наталя поїхала 28 квітня 2022 року. Треба було відвезти авто в Краматорськ.
"Майже всю дорогу нас супроводжували обстріли. Було доволі страшно. Але їхалося спокійно. Більше хвилювання було за маленького сина, який залишився вдома", — згадує вона.
Авто на війні – розхідний матеріал
Окрім того, волонтерка привозить автомобілі з-за кордону, які потім їдуть в зону бойових дій. За її підрахунками, вона привезла для Сил оборони близько 1000-1200 авто.
Зараз Наталя вміє водити легкові авто та фури та може розібрати й зібрати будь-яке авто. А ще кілька років тому, за її словами, автомобілі поділялися для неї на легкові, пікапи, позашляховики та вантажівки.
"У мене були водійські права. Але я їх вчасно не поновила, тож довелося знову вчитися в автошколі. І коли мене інструктор спитав, на яку категорію я хочу складати першою, я відповіла: на С, тому що мені потрібна великогабаритна машина, в яку можна запхати багато благодійної допомоги й завезти її однією "ходкою" на Схід", — розповідає вона.
Після того як вона склала теорію, настала черга практичного іспиту. На нього очікувало кілька чоловіків і одна дівчина – Наталя. Їй дозволили складати іспит першою.
"На узбіччі з двох боків стоять дві фури. Інструктор каже: "Зараз я виїду, а тоді ти сядеш за кермо". Я не погодилася. Він каже: "Якщо виїдеш сама, то ти – склала". Я виїхала", — каже волонтерка.
Розповідає, що водити авто вчилася ще з дитинства. А ось розбиратися у механізмі вчилася сама, перевіряючи автомобілі, які купувалися для військовослужбовців.
Волонтерка Наталія Демиденко. З архіву Наталії Демиденко
Так нещодавно її попросили поїхати за кордон та привезти автомобіль, на який військові вже зібрали гроші.
"Я дивлюся на це авто і питаю: воно вже було на лінії фронту? Тому що в капоті дірка, наче в неї щось прилетіло. Сіла я за кермо, заїхали в ліс, щоб проїхатися по ямах, а не на рівній дорозі. Ніби авто тихо їде, гарно перемикається коробка передач. Але я вирішила полізти під машину. Продавець на мене так кліп-кліп: "А ви знаєте, що там має бути?" Залізла я під авто, а то вже темно, ніч, холодно, вже перші морози пішли", — розповідає дівчина.
Наталя каже, перевірила усе і підрахувала, що ремонт обійдеться близько ста тисяч. Від авто вирішили відмовитися.
Згодом знайшли іншу, в ремонт якої вклали лише десять тисяч.
"Це було авто з рук власника. Він запропонував мені чаю та канапок, бо я з дороги. Ще заправив повний бак пальним, бо це – на армію та зробив знижку", — каже волонтерка.
Загибель Тараса Хаммера
У поїздці, коли Наталя везла чергове авто для Сил оборони в Україну, її застала звістка про загибель Тараса Бобанича Хаммера.
"З Хаммером ми були знайомі ще до повномасштабного вторгнення. Розумний чоловік був. Націоналіст. Настільки любив Україну", — каже вона.
Того дня, 8 квітня 2022 року, волонтерка сперечалася з працівниками митниці, які не хотіли пропускати авто в Україну.
"З документами у мене було все гаразд. Але митники мене переконували, що це не так. Ми вже восьму годину стояли на кордоні. Я пояснюю митникам, пояснюю, руками розмахую. Тут у двері приміщення заходить побратим, я його бачу і чую, що він каже: "Хаммер — двохсотий". Але моя голова не сприймає цю інформацію. Я далі пояснюю митникам, які вони люди, що не хочуть мене почути. Він знову повторює: "Хаммер загинув". Я в той момент забула все, що говорила, що я везу. У мене перед очима штора зі сліз і я непритомнію. Мене приводять до тями. Заходить начальник зміни і я можу вимовити тільки два слова: "Хаммер загинув". Я дивлюся на нього і бачу, що він знає, хто такий Хаммер. Документи мені підписали відразу", — розповідає дівчина.
До Львова вона поверталася з надією, що звістка про загибель Тараса Бобанича виявилася помилкою.
День Незалежності в дорозі та під обстрілами
Минулого року напередодні Дня Незалежності Наталя вирушила у чергову волонтерську поїздку. Каже, зараз розуміє, що це було великою помилкою.
"Всі мене відмовляли їхати цього дня. Але якщо я вирішила, то мене ніхто з того не зрушить", — каже вона.
Пригоди почалися вже в Павлограді. Там водійка помітила, що колеса підспускає. Тож заїхали на шиномонтаж. А коли від’їхали від нього, то почули приліт. Це прилетіло біля СТО, де вони щойно були.
"Ранок, 24 серпня. Заїжджаємо у Донецьку область. Стаємо коло стели. Зробили тут кілька фото, щоби відзвітувати, що ми вже тут. Від’їжджаємо – поруч приліт. Машину відкинуло легенько з дороги. Але все добре", — говорить Наталя.
Волонтерка Наталія Демиденко. З архіву Наталії Демиденко
Наступна зустріч з бійцями – перед Покровськом. Там волонтери передали дрони. І коли вони роз’їхалися, то саме в це місце знов прилетіло. Такі самі ситуації повторилися у Добропіллі, в Краматорську та в Слов’янську.
"Дали мені кілька коробок з печивом та пляцками передати хлопцям у Слов’янську. Я заїжджаю, беру ті ящики з пляцками, йду. Бачу вже тих хлопців, яким маю віддати. І чую: "Руда, лягай!". Я падаю, щока подерта, рука подерта, коліна подерті, але печиво – ціле. А збоку розривається касета. Я підіймаюся, чую: "Рано!". І знов збоку касета розривається. Згодом встаю, доношу ті ящики, передаю і знов: "Руда, лягай". Я: "Та що ж йомайо", — сміється дівчина.
Коли вона того дня дісталася кінцевої точки призначення, видихнула й сіла їсти. Вирішила, що вже нічого не станеться, але знову почалися обстріли, вибуховою хвилею зі столу знесло горнятко. Так минула ніч на 25 серпня, під постійними обстрілами. А зранку Наталя повезла до Львова авто, яке потребувало ремонту.
Волонтерка Наталія Демиденко. З архіву Наталії Демиденко
Не доїжджаючи до Ізюма, вона знову потрапила під обстріли.
"Я бачу ракету, яка падає на узбіччі дороги. Це той момент, коли ти по гальмах лупиш, ручник затягуєш, очі оттакенні. Відчуваю пекельний біль під рукою. Але я не розумію, куди прилетіло. Мене скидає з дороги. Пощастило, що мене не перевернуло. Я таки виїхала звідти", — розповідає Наталя.
І тільки на блокпості в Ізюмі вона помітила, що зазнала поранення. Бійці, які там стояли, спитали, чи потрібна їй медична допомога.
"То, певно, був адреналін. Я дивлюся: у мене все сидіння в крові, я вся в крові. А я кажу: "Та то нічого, до Львова доїду". У мене є аптечка — перемоталася. Вже у Львові мене почистили", — каже волонтерка.
Наталя каже, що протягом цих трьох років їй неодноразово хотілося мобілізуватися до ЗСУ. Але тато, який воює, радить доньці робити те, що вона зараз дуже добре робить – волонтерити.
