За інформацією: Суспільне Львів.
34-річний нацгвардієць Іван Іванчишин з Болехівців на Львівщині пробув у російській неволі 20 місяців після того, як потрапив у полон на Запорізькому напрямку у вересні 2023 року. Чоловіка звільнили півроку тому в межах обміну "1000 на 1000". Його рідний брат — військовослужбовець ЗСУ майже три роки вважається зниклим безвісти. А вдома і батько, і мати — люди з інвалідністю.
Про перебування у полоні РФ, умови колоній та тимчасову втрату емоцій після пережитого Іван Іванчишин розповів Суспільному.
"Ми все ділили порівну. Коли тато нам щось купляв, то однакове. Інші думали, що ми — близнюки", — розповідає Іван Іванчишин про себе і брата у дитинстві.
Втім, каже, його на рік старший брат Степан більш активний, завжди прагнув бути в русі. Поки Іван ще вчився в аспірантурі, його брат підписав контракт із ЗСУ і служив три роки в АТО, а коли повернувся додому — не міг сидіти без діла і зайнявся ремонтом батьківського дому.
Війна
З перших днів повномасштабного вторгнення Степан Іванчишин приєднався до оборони України. Іван каже, що брат пішов до військкомату раніше, ніж його викликали за повісткою.
"Нам повістки прийшли одночасно. На 1 чи 2 березня ми мали з'явитися на військомат, а він (Степан, — ред.) пішов добровільно або 26 або 27 лютого. Швидше пішов, бо не хотів, щоб мене забрали. Думав, що з сім'ї можуть взяти лиш одного на війну. Це було його рішення. Так він потім про це сказав мені", — розповідає Іван Іванчишин.
Мати Івана — незряча, а батько має ДЦП. Чоловік каже, що хотів відразу поїхати за братом, але вагався залишати батьків самих.
"Дуже хотів, але й розумів, що сам піти у військкомат не можу, бо що би батьки сказали: один пішов і зразу другий пішов. І 28 лютого я вертався з роботи — по дорозі мені вручають повістку, мені і моєму братові. Знаєте, як побачив повістку — так зрадів. Думаю, це все офіційно. Мене призивають — мушу йти", — каже Іван Іванчишин.
На той час Степан ще був у військовій частині в Дрогобичі. Іван розповів, що старший брат відмовляв його від мобілізації.
"Він каже, прийдеш на військкомат скажи, що батьки з інвалідністю. На той час у мами ще була друга група, а зараз перша, а в батька перша, і більше немає піклувальників. А я нічого не сказав — я ж хотів йти", — каже Іван.
За словами Івана, його мобілізували до Нацгвардії оскільки не служив строкову. Спочатку його відправили до військової частини у Львові, а потім перевели до частини в Ужгороді. Щоб батьки не хвилювалися, казав, що взяли в тероборону у віддалені села на заході країни, а сам, каже, постійно писав рапорти на переведення у бойові частини. На Закарпатті служив до кінця травня 2023 року.
Пропущений від брата
У вересні 2022 року Степана Іванчишина перевели до 63-ї бригади ЗСУ. Він брав участь у зачистці Херсонщини та потім служив на Донецькому напрямку. 25 грудня 2022 року поблизу Опитного Степан зник безвісти.
"Я пам'ятаю цей день. Якраз здав свій наряд. Виходжу з душу — пропущений від брата. Я пробував передзвонити — номер поза зоною. Наступного дня побратим брата до мене подзвонив і сказав, що Степан зник безвісти. Неприємно від того, що я пропустив той дзвінок. Але потім читав акт розслідування, виявляється, що вони потрапили в полон о 16 годині. Значить о 17 годині він не міг дзвонити, мабуть, у нього відібрали телефон і дзвонили ці", — розповідає Іван Іванчишин.
У січні 2023 року з’явилося відео, на якому побратим Степана Іванчишина, який перебував із ним на позиції, повідомив про його захоплення. За його словами, їх взяли у полон представники приватної військової компанії "Вагнер". На позиції перебували дев’ятеро військових, а в полон потрапило восьмеро. Один із них був звільнений у межах обміну. Перші два-три дні полонених тримали разом, а потім розділили.
"Побратим розповідав, що брат отримав осколкове поранення ніг і живота ще в першій половині дня. Тих, хто були більш-менш цілим обміняли "польовим обміном". А доля цих інших чотирьох невідома", — зазначає Іван Іванчишин.
Іван каже, що неодноразово писав листи до поліції, СБУ, Червоного Хреста та Офісу Президента. Хоча за свідченнями звільнених, його брат у полоні РФ. Однак офіційно (за даними Національного Інформаційного Бюро) він досі значиться зниклим безвісти, оскільки Росія не надає підтвердження його полону.
Запорізький напрямок
Зникнення брата стало одним із факторів, через який Іван Іванчишин перевівся до бойової частини. За його словами, коли приїхали представники "Червоної калини", він змінив місце служби, але батькам казав, що залишається в Ужгороді.
Іван Іванчишин з побратимом. З архіву Івана Іванчишина
"Знаючи що треба виходити на позиції, я телефонував все рідше, щоб вони не переживали: через день, через два, потім раз в тиждень, щоб вони привикали і менше хвилювалися. Коли вже приїхав у відпустку признався, що служу на Запорізькому напрямку", — розповідає Іван Іванчишин.
Знайомі повідомили Іванові, що зір його матері погіршився і, ймовірно, їй потрібна операція на глаукому.
"Коли я приїхав, то стан був ще гірший. Батьки вдома самі. Запросили до хати якогось чоловіка, щоб допомагав по господарству. Тоді я вирішив написати заяву на звільнення і почав збирати документи. Підстав було багато — обоє батьків з інвалідністю, брат зниклий безвісти", — зазначає військовий.
Іван Іванчишин подав заяву на звільнення, проте вирушив на бойовий вихід.
Завдання
Іван Іванчишин — гранатометник в 14-й бригаді оперативного призначення імені Івана Богуна, також відомої як бригада "Червона калина" Національної гвардії України.
"Сказали йти на завдання — йду. Ми зайшли на позицію ввечері. Лиш вигрузилися з машини, розпакували речі, двоє хлопців йшли на евакуацію — і нашу машину підбили якраз на повороті, а ми розбіглися по правилах", — розповідає військовий.
За його словами, позиція була не готова, а на ранок почався артобстріл.
"Під цим артобстрілом ми інтенсивно копали. Нам вдалося викопати оцю нору. Ми на двох копали нори. Так згрупувалися. В той момент почали застосовувати FPV-дрони і так сталося, що "спалили" нашу нору — ефпівішки прилітати в нас. Перекриття було майже зруйноване. Я спальником накрив — може не буде так помітно. Воно і врятувало нас певним чином", — каже Іван Іванчишин.
За словами військового, вони виходили на зв’язок із командуванням, повідомляючи про обстріл. Отримали наказ відійти на попередні позиції, проте двоє бійців залишилися на місці.
"Ну як будемо визначати, хто має залишатися, а хто піде? Ми разом заходили — всі ми і залишилися на тій позиції. Оскільки постійно вівся артобстріл і ми залишалися на позиції, командування сказало: сидіть в норах, не висовуйтеся — за вами спостерігатимуть наші два мавіки. І тут закінчується цей артобстріл і ше чуємо літає ефпіфішка — і в цей момент забігають вони. Забігли якраз з нашого боку — де мали б бути мінні поля. Казали ж, що там все заміновано з того боку. Я не встиг зреагувати на них. Вони нас побачили, коли вирівнялися з ячейкою. Якби нора не була накрита спальником — вони б сходу розстріляли нас", — розповідає Іван Іванчишин.
Вижити шансів не було
Іван потрапив у полон до псковських десантників 17 вересня 2023 року і отримав осколкове поранення. Першу ніч він провів у російському тилу, а наступної ночі його повернули на лінію фронту.
"Вони хотіли взяти штурмом сусідню позицію. Там були мінні поля, а часу розміновувати не було. Вони зав'язали мені очі й сказали: "Якщо дійдеш до бліндажа, якщо вони тебе не розстріляють, то скажеш: "Хлопці, здавайтеся, я свій". Ну, ти ж розумієш, із закритими очима або наступиш на міну або тобі просто не дадуть дійти. Вижити — шансів не було. В останній момент підходить їхній сапер, розмотав мені очі й каже: "Подивися на мене. Бачу, в тебе добрі очі… Ладно, живи", — пригадує полонений.
Тоді російські десантники таки штурмували позицію, але невдало для них. Під час штурму загинув один з їхніх, розповідає Іван.
"У цих десантників принципи, що своїх не залишають. Вони кажуть: "Будемо домовлятися, щоб тебе обміняти на нього, але ти сам розумієш, що це нерівноцінний обмін, типу живого на "двохсотого". Так що тебе зараз у розхід пустять і будуть міняти". Але знову помінялися плани в останній момент", — каже Іван Іванчишин.
Чоловік розповідає, що на позиції як завжди молився 90-й псалом і тоді загубив образок. Російський капелан, який знав і про мінні поля, і про можливий розстріл, підійшов до нього і сказав: "За тебе хтось дуже сильно молиться. Не знаю, як ти досі живий".
Іван каже, що його зв'язаним тримали у бліндажі, під лежанкою п'ять днів.
Токмак. Підвал
Іван розповідає, що йому пропонували зателефонувати рідним, але він відмовлявся, щоб росіяни не використовували це у своїх цілях. Натомість, інший полонений радив: якщо буде можливість знятися на відео — це шанс залишитися живим.
За словами Івана, від нього вимагали розповідати на відео брехню для пропаганди: нібито вони вийшли на зв'язок із росіянами через їхні листівки, розкидані дроном. Чоловік каже, що відео поширювалося інтернетом і його бачили батьки і знайомі.
"Я дивуюся, що друзі почали вагатися і питалися, чи справді так було. Ви що мене не знаєте?.. Коли мене брали в полон — я не сказав, що я здаюся, я не просив, щоб мене залишили живим. Я не просив нічого. Я просто не встиг нічого зробити. Просто воно так миттєво відбулося", — пригадує військовий.
За словами полоненого, для психологічного тиску російські військові постійно казали, що нібито вся Україна вже окупована, а їх ніхто не чекає.
Горлівка. Перша колонія
Коли Івана Іванчишина привезли до колонії, там відбувалася так звана "прийомка". Полонених по одному заводили в кабінет і били. За його словами, це тривало три зміни поспіль.
"Роздягаєшся, стаєш до стіни і тебе збивають. Впродовж кількох хвилин тебе просто б'ють всім, що під руками: дубінки, лінійку мали, кийок дерев'яний, щоб по голові бити. Ти просто синій виповзаєш звідти. Це така традиція, щоб показати свій авторитет і щоб ти не посмів проти чогось виступити", — каже полонений.
Після цього полонених завели в камеру на обід. За словами військового, замість того, щоб їсти, вони втрачали свідомість один за одним.
"Нікого в хлопців апетиту не було, але, знаєте, хіба в мене був. Стоїмо майже роздягнені, жартуємо та міряємося, хто більше синій. Відтираємо один одного", — згадує Іван Іванчишин.
Два тижні полонені перебували в ізоляції від інших і мали вивчити п’ятнадцять російсько-радянських пісень.
"Коли ти йдеш на прийом їжі, по дорозі ти співаєш пісню, а "вертухаї" йдуть повз і слухають. Коли хтось не співає, витягують і "проводять виховну роботу". Кожен мусив вивчити пісні, бо прислухалися, хто не знає", — розповідає військовий.
У жовтні батьки дізналися, що їхній молодший син перебував у полоні РФ. Коли полонених привезли до Горлівки, їх спочатку охороняли місцеві "вертухаї". 24 листопада охорону посилили спецназом, а привітання, як зазначив Іван Іванчишин, було "стандартним" — побиття.
9 травня
Напередодні 9 травня тюремні наглядачі повідомили, що "готують сюрприз". Цим "сюрпризом", за словами військового, стало чергове побиття.
"Зранку 9 травня на сніданок йдуть по черзі бараки: перший, другий… а я на п'ятому був. Ми дивимося — вийшли три зміни спецназу, стали в коридорі й почали всіх збивати. Ми як це побачили — вже ніхто не хотів йти на сніданок. Вони просто зробили живий коридор і всіх збивали. Але в тебе вибору нема — ти не можеш відмовитися", — розповідає він.
Іван пригадує, що їжу подавали завжди дуже гарячу, а час на прийом їжі був обмежений. Через те обпікав рот. Каже, коли приїхали в колонію в Торез — всі дивувалися, чому вони так швидко їдять.
Торез
За словами Івана Іванчишина, 22 червня 2024 року серед полонених почали ширитися чутки про наступ ЗСУ, після чого російська сторона провела швидку евакуацію. Більшість полонених вивезли до Тореза, решту — до 33-ї Кіровської колонії. Чоловік зазначив, що 2 грудня оголосили списки, і полонені сподівалися на обмін. Спершу їх доправили до Ростова або Таганрога, а потім посадили на поїзд. Вони припускали, що прямують до Білорусі на обмін, але коли шлях тривав одну, дві, а потім і три доби, стало очевидно, що це не дорога додому. На п’яту добу група прибула до БійськаБійськ — місто крайового РФ, розташоване в Західному Сибіру..
Військовий каже, що його підтримувала лише думка про кохану — бажання знову побачити її.
"Я не надіявся, що вона дочекається. Хотів просто ще раз її побачити. Кожного дня думав про неї", — поділився Іван Іванчишин.
Алтайський край
У колонії в Бійську, за словами полоненого, побиття тривали протягом 70 днів. Він зазначив, що 14 лютого до установи прибула перевірка з прав людини. Полонених попередили, що у разі запитань вони мають стверджувати, ніби щодня перебувають на прогулянці по годині, хоча фактично їх виводили на свіже повітря лише раз на тиждень.
"Ми так зрозуміли, що наші камери були в найгіршому стані й щоб не було якихось питань, просто всіх вивели на прогулянку — цілий перший поверх. Це було холодно, ми позамерзали. Орієнтовно 4-5 годин ходили в прогулочному доміку аж поки комісія не поїхала", — розповідає Іван Іванчишин.
Після приїзду комісії режим утримання дещо пом’якшили: дозволили переміщатися без мішків на голові — лише з опущеною головою. Водночас у камері залишалася чинною заборона відвідувати туалет без окремого дозволу.
Обмін
Полонені почали здогадуватися про можливий обмін, коли їх впродовж двох днів поспіль відправляли до лазні, а частину людей за списками викликали до окремого кабінету.
"Ввечері нас перевдягнули з зековської форми в цивільний одяг — ми вірили, що це на обмін. Вже ніхто не спав — всі очікували. А ще заставили записати відео, що побиттю не піддавалися, що нічого такого не було, все в межах закону. На листочку було все надруковано і треба було прочитати на камеру", — каже військовий.
Як повідомив Іван Іванчишин, перед обідом полонених вивели з камер і перевезли, ймовірно, до Новосибірська. Звідти їх доправили літаком до Білорусі. Увесь цей час очі полонених залишалися заклеєними скотчем.
"Коли нам сказали зняти скотч і ми вийшли з літака — нам сказали випрямитися. Ми побачили, що стоять автобуси. Ми зрозуміли, що це точно обмін", — пригадує військовий.
Іван Іванчишин повернувся з полону. Національна гвардія України
За словами Івана, під час перетину лінії обміну він намагався залишатися без емоцій і не зміг одразу зателефонувати батькам.
"В мене не було ніяких відчуттів й емоцій ще місяць після цього. Психологи кажуть, що може організм все це заблокував, щоб легше перенести. Не було в мене ні радості, ні ще чогось не відчував", — розповідає Іван Іванчишин.
Новий ранок
"Жити хочеться. Ніхто не розуміє життя краще, ніж той хто з ним вже прощався. Радію кожному дню: зранку прокинувся — радію цьому", — ділиться військовий.
Наразі військовий проходить реабілітацію. За його словами, після пережитого він змінив своє ставлення до життя.
