За інформацією: Суспільне Львів.
Три доби після травматичного поранення Влад Савенко зважувався на дзвінок коханій, щоб повідомити їй жахливу новину й розірвати заручини. Дівчина не погодилася й через деякий час, коли ветеран став на перші, тимчасові, протези, пара одружилася у обласному РАЦСі Львова. Зараз чоловік вчиться ходити на постійних протезах та мріє жити надалі своє життя з дружиною та шестимісячним сином. У планах – стати на лижі та доєднатися до паралімпійського спорту.
Про це Суспільному розповів ветеран 95 окремої десантно-штурмової бригади Владислав Савенко.
Замість закордону – на війну
27 лютого 2022 року Влад планував виїхати до Нідерландів на роботу. Але 24 лютого його розбудив дядько й повідомив про початок повномасштабної війни. Це було в селі Циблі Бориспільського району на Київщині. Це село не потрапило під окупацію, але тоді цього ще ніхто не знав.
"Він сказав, що всіх чоловіків збирають у сільській раді. Мають привезти зброю. Почали сформовувати мініпідрозділи. Я теж пішов. Десь о шостій ранку приїхала машина зі зброєю. Там було десь триста автоматів", — згадує він.
Тоді вперше чоловік взяв до рук зброю.
"Це була якась зовсім невідома для мене річ. Добре, що у дядька був бойовий досвід — він служив у Афганістані. Автомати були всі в маслі, законсервовані. Вже новіші, з пластмасовими прикладами. Нам ще довозили автомати, бо всім не вистачило", — розповідає Влад.
Попри те, що село обладнане відеоспостереженням, було вирішено сформувати патрулі та стежити, щоб не пройшли російські війська. Через Дніпро, через Канівське водосховище, було видно, як йдуть бої на іншому березі.
"Це був мій перший досвід. Я познайомився з автоматом. Я ж строкової не служив. Я цікавився всім, розпитував. Мені показували як на позиціях стояти, звідки можуть заходити, як копати. Згодом мене цей мій досвід в боях врятував", — каже штурмовик.
Навчання у Британії
До кінця 2022 року більшість чоловіків місцевої оборони мобілізувалися до ЗСУ. Влад також почав підшуковувати собі підрозділ. Родичка чоловіка на той момент служила у одній з танкових бригад. Вона й допомогла отримати відношення до цього підрозділу.
"Я тихенько збирав документи, проходив ВЛК. Не казав нікому, навіть батькам. Вони дізналися, коли я поїхав на полігон", — розповідає чоловік.
Вже на полігоні він вирішив не йти у підрозділ до родички, щоб згодом до нього не ставилися поблажливо. Натомість обрав собі 95 окрему десантно-штурмову бригаду.
"Ще в автобусі я здружився з одним хлопцем. Досі дружимо. Оце я зараз поїду додому, у мене син народився, будемо хрестити, він буде моїм кумом", — ділиться ветеран.
Влада скерували на навчання до Британії.
"Навчання було жорстке, але – за книжками. Наш ротний казав: ви вчіться, вчіться, а ми вас потім все одно будемо переучувати. Бо на війні — все інакше", — згадує чоловік.
Після повернення з навчань підрозділ ще місяць проходив злагодження в Україні.
"Ротні нам сказали: "Ви знаєте, куди їдете. Якщо хочете відмовитися, кажіть зараз". Але ніхто не відмовився", — говорить ветеран.
Влітку 2023 року військовослужбовці вже були у Серебрянському лісі під Кремінною.
"Там так гарно. Тоді ще ліс був цілий. Такі гарні краєвиди", — ділиться Влад.
Третій день на війні
Ветеран згадує, що перші дні на війні було страшно. Найбільше — від того, що не розумів, що діється навколо.
"Чутно якісь постріли. Ніби хтось попкорн смажить. Прильоти від мін дуже близько, до 50-100 метрів від тебе. Тебе вистежують, видивляються. В перший момент ти не розумів, що тобі робити, де ти перебуваєш", — говорить чоловік.
За задумом командування, новоприбулих, доки не освояться, мали ставити на третю лінію. Проте бойові дії були настільки інтенсивними й фронт так швидко переміщався, що бійці опинилися на "нулі".
"Ми тільки заходимо на свої позиції, як нам повідомляють, що попереду хлопці не витримують натиску й треба комусь йти до них та підтримати. Ми прийшли, а там чоловіки віком від 45 років й старші. Нам у діди годяться", — каже Влад.
Позиції ворога були метрів 80 від них.
"Ми зайшли вночі. До окопів залишалося метрів 50. Починається обстріл по нас. Я падаю на землю. На мені РПГ. Наплічник так напхав боєприпасами, що шлейки тріщали, коліна тріщали. Якщо ти перечепишся й впадеш, то не зможеш встати з тим портфелем, настільки воно важким було. Кулі свистять. А ніч така, що якби хтось тобі в пику дав, ти б не зрозумів хто. Темно так, ніби очей немає", — згадує боєць.
До позицій Влад добирався рачки.
"Стою. Окоп по коліна. Темнота така. З усіх сторін вибухи, стріляють. Ти вперше потрапив у таку… навіть не знаю як це назвати. Падає дощ. Я беру лопату та починаю розширювати окоп під найближчу сосну. Бо кожен прильот – воно обсипається. Чую, десь хлопці гомонять. Так я ніч й перебув. Зранку зрозумів, що я дивився взагалі не в той бік. Ніч просидів, сонечко зранку побачив, аж душа радіє. Пішли до хлопців, які дали нам зайти на позиції. А вони так на позитиві: ну що, пішли штурмувати?", — сміється чоловік.
Цілий день позиції українських захисників штурмували російські військові. А вночі – накривала російська арта.
"То нас з окопів виганяли, то ми поверталися. Я за ці перші дні стільки всього навчився", — говорить боєць.
На третій день зранку Владислава поставили на спостережний пункт.
"Стою, чую, залітає дрон масивніший. І такий звук – на пісок падає щось і як чека з гранати вискакує. Скручуюся і думаю: ну все, навоювався. Але чую як щось шипить, газ пішов. Беру лопату, викидаю гранату. Тут спереду падає міна, аж щось гаряче по обличчю пішло. Підіймаємо голови з окопів – росіяни вже прямо перед окопами. Я на позиціях вже третій день і так набридла їхня нахабність: все лізуть та й лізуть", — каже Влад.
Почав коригувати артилерію.
"Їхні позиції у ста метрів від нас. Дивлюся: вже у футболках ходять, у шльопанцях. Як у себе вдома. Ми почали їх відстрілювати. Дивлюся: вони вже шоломи одягають, броніки", — розповідає штурмовик.
Того дня, завдяки його коригуванню, російські військові втікали з позицій у ліс. Вслід їм летіли кулі з автоматів та гранатометів українських захисників. Влад і сам брав учать у бою, і керував товаришами.
Після бою до Владислава підійшов старший одного з підрозділу.
"Вже така тиша настала. Я сиджу з кавою та цигаркою. Багато думок в голові після першого бою. Кава така смачна, ніби останній день. Підходить до мене старший, сідає коло мене, каже: "Чуєш, там треба хлопцям пояснити, що робити". Та й питає: "Ти вже скільки на війні?". Кажу: "Третій". Питає: "Третій рік?". Кажу: "Третій день". Він каже: "А я збоку на тебе подивився, то ти такий досвідчений виглядаєш", — згадує чоловік.
І додає, що після цього першого виходу, в якому він втратив багато товаришів, інші вже не були для нього такими важкими.
Поранення
7 жовтня 2023 року об 11:27 у населеному пункті Макіївка Луганської області Влад зазнав поранення.
"Їхали ми на позиції на БТРах рано-вранці. Такий туманчик був. Я трохи задрімав. Пробудив мене звук міни 120. Вони влучили поруч. Так ляснуло, що вуха заклало. Я сповз з броні й бігом у канаву. Ми не доїхали до місця висадки метрів 400. Трошки пройшли посадкою. Вона була зелена-зелена, необстріляна. Але окопи уже були не наші", — розповідає штурмовик.
Зауважив, що тут були російські військові, отже місцевість цю знають. Наступного дня по цих позиціях почалися обстріли.
Разом з побратимом на ім’я Нестор Влад пішов оглянути як розмістилися бійці. Каже, що Нестор був йому наче брат; чоловіки підтримували одне одного та прикривали один одному спину — тому пішли разом.
"Я не почув вихід. Я вже почув свист. Кажуть, свист свого прильоту не почуєш, а я – почув. До того я ніколи не переживав. А тут відчув паніку", — зізнається чоловік.
В останні секунди таки опанував себе, згрупувався та відстрибнув убік. В той же момент позаду нього прилетіла 120-мм міна й вибухнула.
"Відразу зрозумів, що ніг немає. Подумав, що стечу кров’ю та й усе. Бачу, Нестор встає, у нього ноги посічені. Й в цей момент прилітає ще одна міна та потрапляє в нього. Загинув. Бачу, як він паде боком на гілки", — розповідає Влад.
Потім розпочалася важка та тривала евакуація. Принесли незручні м’які ноші, на які поранений ніяк не міг самостійно вкластися. Змушений був сам накласти собі турнікети, бо побратим з новоприбулих через паніку не зміг цього зробити.
"Розумію, що купа часу минуло. З мене тече чорна венозна кров. Нас знову починають накривати. Мій автомат лежить неподалік, але дістати не можу. У мене була одна граната з собою. Розумів, якби потрапив у полон, то мене б ніхто не рятував, тільки б домучили б", — говорить поранений.
Тут помітив бандаж. Тверезо оцінив: якщо досі не стік кров’ю, отже не так все страшно. Почав шукати якусь гілку, щоб використати як шину і перев’язати собі ноги.
"У мене тільки пів обличчя було неушкоджене. Інше пів обличчя – в осколках. Я навіть думав, що у мене ока вже нема. В руках – осколки. У спину залетів осколок і вилетів, нирку порізав. Ноги ушкоджені", — перелічує Влад.
Щоб зменшити біль, поранений скручувався калачиком, притягував руками до тіла ушкоджені ноги й тримав їх як міг. Мав надію, що хоча б праву ногу врятують.
"Я дорогою і плакав, і сміявся, і розказував, і указував. Ми йшли мінним полем, розпочався обстріл. Я кажу побратимам: облиште мене, самі ховайтеся. Вони мене кинули й побігли. Я кричу: куди ви мене кинули, ви б ще мене головою на міну кинули! Що там тільки не було. Але свідомості я не втрачав", — згадує штурмовик.
З крайньої точки евакуації Владислава забирав побратим — під обстрілами.
"Мене тільки закидають у пікап, відразу лягає коло нас міна. Ми їдемо, а обстріл не закінчується. Навздогін нам – бах, бах, бах. Думаю: не добили, зараз у пікап влучать. Їдемо, стрибаємо на ямах. Мене підкидує вище даху. Що болить – вже не розумію. Серце вже стає. Дякувати Богу, мене не загубили", — говорить чоловік.
Знеболення поранений отримав аж у лікарні у Лимані. Коли сталося поранення, Влад встиг глянути на годинник. Він показував 11:27. Котра година чи навіть день був, коли його віддали у руки лікарям, не знає.
"Мені роблять укол. Біль відступив. У мене ще ніколи не було такого відчуття, що все минуло, що ти можеш відключитися й заснути. Таке полегшення від серця до ніг. Розумієш, що ти вже в руках у лікарів", — каже він.
Як сказати коханій?
Перша думка, яка прийшла йому до голови, коли лікарі ним займалися, була: "Ти вмієш втрапити". А друга — "Як коханій сказати?".
"Я ще під час операції прокидався, відчував як ріжуть і питав, як там мої ноги. Вже в палаті прокидаюся, дивлюся на руки, рахую свої пальці, порівнюю обидві долоні, бо здалося, що на лівій бракує пальця. Але ні, є всі. Тоді зазираю на ноги. Знаю, що праву не врятували. Потім дивлюся на ліву – бляха-муха! Добре, що хоч коліно є", — розповідає поранений про перший день після ампутацій.
Три доби чоловік думав як сказати коханій, що немає ніг. На той час вони вже заручилися. Тож Влад не вигадав нічого ліпшого, як розірвати заручини.
"Мучився. Думав спочатку зателефонувати. Але мого телефону не було. А її номер – забув. Знайшов через товариша. І ще добу зважувався. Потім написав їй: "Я тебе обожнюю". Відповіла. Тоді зателефонував. Вона знала, що я маю бути на позиціях. У мене відразу сльози, я не знаю як їй сказати. Кажу: "Все, нам треба розійтися, міна прилетіла". Вона каже: "Ти що, дурник? Що й тебе нема?". Зізнаюся, що я без ніг. А вона так спокійно: "Нічого страшного". На мене таке полегшення найшло. Я три доби себе накручував, а вона так на це відреагувала", — пригадує поранений.
Батькам розповів вже через 16 днів, коли був у Києві. Вигадував, що має невелику контузію, доки батько не спитав у частині, де йому повідомили правду.
Влад Савенко у день одруження. З архіву Влада Савенка
24 жовтня 2024 року Влад та Даринка одружилися у Львові в обласному РАЦСі. Коли дівчина підтримала свого коханого після поранення, чоловік постановив, що на церемонію прийде ногами.
"Мене все боліло. Але я вистояв всю церемонію", — каже ветеран.
Розповідає, коли ставав на перші протези, то це було важко й боляче.
"У мене ті протези літали по всій лікарні. Це було нестерпно боляче. Кричав, матюкався. Я думав: хоп, вискочив та й пішов. А воно не так. Вискочив, там починає тебе боліти, давити, треба різати, треба видаляти, треба колоти, треба знеболювати. Знову пішли операції. Ходив через силу, через біль. Думав, може так і має бути. То я зараз знаю як має бути. А тоді це була каторга. Я тоді аж впав духом. Думав, що не буду ходити", — пригадує Влад.
Наступні протези вже виготовили у "Незламних". Вони виявилися набагато зручнішими. Нові — постійні теж виготовили там.
Зараз пара виховує сина Макара. Протягом цього часу тато бачив сина тільки двічі. Але як тільки навчиться ходити на постійних протезах, то поїде до родини.
"На пологах я не був. Ми очікували, що він народиться 25 травня. Я приїхав. Ми 26 з дружиною на квадроциклі з дружиною на риболовлю поїхали. 27 я повернувся до Львова і мені повідомили, що син народився", — каже він.
Влад Савенко у Шевченківському гаю. З архіву Влада Савенка
Надалі Влад планує серйозно зайнятися спортом і стати на адаптивні лижі.
"У селі вдома ще не пристосовано до інклюзії. Але я за це не турбуюся. У мене руки є, можу сам все зробити. Приїду й буду робити", — запевняє чоловік.
Щодо працевлаштування, то вже отримав пропозиції з "Азову" стати інструктором.
"Я ще не вирішив. Я тільки одружився, у мене тільки син народився. Хочу побути з ними. А пропозицій для ветеранів зараз вистачає. Тільки обирай. Зараз до тебе пристосовуються, бо ветеранів багато і буде більше", — каже Владислав Савенко.
