За інформацією: Суспільне Львів.
Володимир Морпак після важкого поранення та демобілізації став фахівцем із супроводу ветеранів. Також чоловік долучився до команди "Жабколапки", яка у січні взяла участь у командному запливі Crazy Challenge 2026 і сумарно подолала 62 км 100 метрів та посіла п’яте місце серед дев’яти команд. Львівська команда стала єдиною, у складі якої є ветерани російсько-української війни.
Про це Суспільному розповів фахівець з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, ветеран ЗСУ та учасник команди "Жабколапки" Володимир Морпак.
Команда "Жабколапки"
За його словами, щоби подолати цей заплив, команда тренувалася з вересня. Під час тренувань наставники наголошували, що мета запливу — не змагання з кимось.
"Я здивувався, що після запливу я був втомленим, але не було болю в м’язах. Я розслабляюся у воді", — ділиться він.
Заплив відбувався так: один учасник пливе годину, потім чотири години відпочиває. І так – по колу. Також, поки один учасник плив, хтось інший стежив за ним та надавав допомогу, воду або їжу в разі потреби.
"Організм дуже стресував. Після години запливу я йшов у теплий душ, тому що вода в басейні була захолодна. Якраз в день нашого запливу були морози до мінус 24 і проблема з енергетикою. Тому шукав теплий душ. Потім їв спортивне харчування і залазив у спальник відпочити. Відпочинок був такий собі, бо розташовувалися у приміщенні басейну, а там було дуже шумно. І коли вже йшов учасник, який переді мною, то я вставав і починав розминатися перед своїм запливом", — говорить він.
Всього ветеран проплив 4 години та десять хвилин і подолав 10 км 800 метрів. Раніше такого ніколи не робив і йому дуже сподобалося. Згадує, найважче було плисти вночі.
Володимир Морпак у басейні. З архіву Володимира Морпака
До команди Володимир долучився випадково. Каже, що через важке поранення обох ніг, він шукав себе у ветеранському спорті.
"Шукав, де я можу поплавати. Минулого року побачив інформацію про нічний заплив на озері Задорожньому від абілітаційного центру. Я й зареєструвався, але – без супроводу. Коли прийшов, сонечко почало ховатися, зрозумів, що мені треба супровід. Організатори мене познайомили з Дмитром Бураковим (тренер команди "Жабколапки", — ред.), який мене супроводжував у воді. Згодом він та Юля Рудюк (плавчиня команди "Жабколапки", — ред.) запропонували мені заплив на озері Світязь. А після цього вони розповіли мені про цей вид запливу на дуже довгі дистанції", — каже ветеран.
Чоловік каже, що виріс коло Дніпра і змалечку плавав. У школі, де він вчився, а згодом і в університеті активно займався плаванням. І навіть коли долучився до ЗСУ, ще до російсько-української війни, то продовжував плавати.
Тренування з плавання довелося припинити у 2022 році через дуже важке поранення. Повернувся він до улюбленого спорту аж наприкінці 2025 року.
За два дні по повномасштабного вторгнення
Повномасштабне вторгнення застало Володимира Морпака у Новотроїцьку, на лінії розмежування.
"У січні 2022 року ми вже стояли в Новотроїцьку. Одну роту з нашого батальйону взяли в резерв бригади. А двома ротами ми розмістилися по лінії, яку нам визначили. Ми облаштувалися, підготували інженерні загородження, завезли БК, їжу, окопалися. Знали сусіда зліва та справа", — розповідає ветеран.
Обстріли там не вщухали.
"Ми бачили, що щось готується. По перехватах бачили. Перед нами був Докучаєвськ, ми чули як вночі йдуть "гусянки" (танки, — ред.). Ми спостерігали та доповідали на штаби. Ми знали, що це буде. А коли розпочалися постійні артобстріли, то інших варіантів вже не було", — стверджує чоловік.
22 лютого 2022 року загинув перший боєць з підрозділу на позивний Тиса. Командир досі тримає фото загиблого побратима у своєму телефоні.
"Гарний був сержант. Їхній підрозділ розташовувався на териконі. І русаки, як книжка пише, за два дні до вторгнення розпочали артилерійський обстріл. Я, як зараз, чую голос замкомбата другого батальйону Ромео, який просив підтримку. Вони крепко насипали. Але ми готові були до цього. Це – наша робота. І коли я слухав як хлопці працюють, це було спокійно, тихо. Трохи з гумором, трохи з чорним гумором. Але все було під контролем", — згадує Володимир.
Військовослужбовці утримували свої позиції і ні в кого не було навіть думки відступити.
"Пам’ятаю, як нам сказали: вам треба протриматися 15 днів. І ми трималися", — каже він.
Поранення
Своє поранення військовослужбовець отримав під час оборони села Володимирівка Волноваського району.
"Ми там прямо вгризалися в землю. Нам дали підкріплення, 30 людей. Я отримав завдання від комбата завезти це підкріплення на позиції та допомогти зорієнтуватися. Це було 24 березня 2022 року", — каже він.
Володимир згадує, що він вирішив сам пройти позиції, перед тим як заводити людей. Подивився як ті, хто там вже є, окопуються. Тут знову почався артилерійський обстріл.
"Я був спокійний. Впав на спину, відчув як заніміла нога. Поруч лежали інші офіцери, всі живі. Дехто з них запанікував, кричали. У мене почалося запаморочення та писк у вухах. Намагався випрямити ногу. Згодом я побачив, що права нога у мене зовсім розкурочена. Дістав турнікет, почав накручувати його. Ліва нога була в осколках. До мене підбігли медики, почали надавати допомогу", — розповідає ветеран.
Все це відбувалося під російськими мінометними обстрілами. Побратими ризикнули, заїхали КрАЗом на позиції, закинули туди поранених та вивезли.
"Потім прибіг наш начмед батальйону. Люблю його. Свого часу ми дуже любили сваритися. Завантажили нас в Хаммера. Знеболювального мені не давали, але змушували говорити, щоби не знепритомнів. Я казав: "Ну скільки я маю це терпіти?". І коли мене вже привезли в безпечне місце, то біль був такий, що я хотів кудись втекти. Але мене поклали на асфальт, зрізали з мене одяг, поставили крапельниці. Довезли до Курахового, я був настільки втомлений", — згадує Володимир.
В Кураховому лікар оглядав його ноги і не знав, чи зможе їх врятувати. Далі був шпиталь у Дніпрі, де не було місця в палаті. Тому з приміщення повиносили столи та табуретки, аби тільки доставити ще ліжка з пораненими.
"Вночі виковирювали осколки з лівої ноги. Мені було так зле, що я втрачав свідомість. Згодом перевели до Львова. У мене було запалення легень або ковід, бо ми спали на голій землі. У Львові до мене підійшла анестезіолог і спитала: "Та що ж з тобою не так?", — каже він.
Вже до Львова до Володимира приїхала його вагітна дружина з сином, яких він встиг вивезти з Волновахи до початку повномасштабного вторгнення.
Лікування за кордоном
У Львові за півтора місяця Володимирові зробили 17 операцій.
"Ніяк не могли дати ради з правою ногою. Рана була відкрита, постійно різали. Мене перевели в Мукачево. Там я познайомився лікарем, який працює в Німеччині. Він сказав, що перевезе мене за кордон на лікування. Він мені тоді ногу вкоротив на чотири сантиметри, щоби вирізати інфекцію, тому що через це був страшний біль", — каже ветеран.
Буквально через тиждень поранений був уже в Парижі.
"Я був у поганому стані, постійно відключався. Розповідали, що наш літак тоді зустрічала дружина Макрона, тому що з нами вивозили онкохворих дітей. Але я цього не бачив. Мені було дуже зле, я навіть не розумів чому я летів до Німеччини, а опинився у Франції. Всіх хлопців забрали у військовий шпиталь Персі. Мене ж у інший госпіталь. Лікарі не давали заживати моїм ранам. Я вже почав панікувати: півтора місяця лежав сам в окремій палаті, людей майже не бачив, лікарі заходили в масках, до мене не пускали нікого", — розповідає чоловік.
Волонтери з України знайшли у Франції українців, які відвідували українських військовослужбовців, які лікувалися за кордоном. Але і їх не пускали до Володимира. Проте згодом ці люди підтримали його вагітну дружину та трирічного сина, які теж приїхали в Париж.
"Лікування було дуже важким. Кожні три години крапельниці, які контролювали апарати. І так – три місяці. Через три місяці лікарі ухвалили ампутувати 16 см кістки. Вставили залізну конструкцію. Вона зараз в мене є, залізяки, затягнуті м’язами", — говорить поранений.
Згадує, що операція тривала по сім-вісім годин. Після цього лікар йшов відпочивати у сусідню палату. А зранку приходив до свого пацієнта з кавою та круасаном.
Володимир Морпак із дружиною. З архіву Володимира Морпака
Допоки Володимир лікувався, дружина народила двійню, хлопчика та дівчинку.
"Моя дружина – це окремий генерал. Їй треба давати нагороду за все, що вона пройшла коло мене", — жартує він.
А тоді йому в палату передавали знимки з УЗД, на яких він бачив своїх ще ненароджених дітей.
"В лікарні вірили в моральний ефект. Вони вірили, що ці знимки чи малюнки мого сина допоможуть мені стати на ноги. Медсестри клеїли їх коло мого ліжка. Коли дружина лягла в пологовий, коло неї постійно були наші волонтери й постійно кидали мені відео", — каже чоловік.
Повернення до цивільного життя
З військової служби Володимир звільнився у 2024 році. Розповідає, що поки лікувався, сподівався, що зможе повернутися до військової служби.
"Я лежав у шпиталі й до мене час від часу дзвонили мої побратими з різними питаннями по службі. Я їх консультував, пояснював. Багато надавав консультацій побратимам, які перебували на лікуванні за кордоном, як і я", — згадує ветеран.
Тоді ж, переглядаючи інформацію у соцмережах, дізнався, що в Україні існує Міністерство у справах ветеранів.
"Як військовослужбовець, я навіть не знав, що таке є. Побачив, що є посада як фахівець з супроводу ветеранів. Зацікавився. Вже під кінець лікування думав, чим займатимуся в Україні. Казав дружині, що, напевно, працюватиму на доставці піци. Перші пів року лікування я був впевнений, що повернуся до військової служби, бо ворога треба бити. А потім зрозумів, що від мене у війську користі не буде", — розповідає чоловік.
Повернувшись в Україну, подав заявку на посаду фахівця з супроводу ветеранів.
"Подавав я заявку несміливо. То подавав, то відхиляв. Нарешті дружина сказала: "Та подай вже ту заявку, хто буде з тебе що питати". Я за 15 років у війську навчився, що за кожну свою дію треба відповідати. Я не уявляв як можна піти складати іспит і не скласти. Зараз у цивільному житті бачу, що можна від чогось відмовитися. В армії не можна відмовитися виконувати якийсь наказ. Так я й подав. Мені зателефонували й сказали: ви пройшли", — говорить Володимир.
У грудні 2024 року Володимир став працівником Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій.
"До мене звертаються ветерани з різними питаннями. Я їм розповідаю, які можливості є для них у Львівській громаді, які є програми. Також намагаюся долучити їх до різних подій. Я намагаюся з ними багато говорити та терпляче вислуховувати. Я намагаюся бути не секретарем, який приймає документи і кудись передає. Я намагаюся бути товаришем, який допомагає зкомунікувати. Ветерани — дуже сильні люди, вони гіперопіки не потребують. Вони потребують пояснень як вирішити те чи інше питання", — ділиться фахівець з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, ветеран ЗСУ та учасник команди "Жабколапки" Володимир Морпак.
