За інформацією: Суспільне Львів.
Для Вікторії Клушиної війна почалася у 2014 році, коли вона разом з трьома малими дітьми, молодшому з яких виповнився тільки тиждень, ховалася від обстрілів російських ракет у підвалі свого будинку у Торецьку. Згодом жінка долучилася до лав ЗСУ, а тепер Вікторія працює психологинею у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій.
Про це Суспільному розповіла учасниця бойових дій, бойова медикиня, ветеранка ЗСУ, нині – психологиня Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Вікторія Клушина.
2014 рік. З пологового – в підвали
Вікторія згадує, що влітку 2014 року місто обстрілювали з російських танків.
"Нас тільки забрали з пологового будинку. У мене був шок і я дуже боялася, що у мене пропаде молоко. Це найбільше про що я думала. Чи було мені страшно? Мабуть, так. Для мене це було щось нове. Мене дуже гнітило, що ми дуже довго сиділи в підвалі і всім цим дихали. А в мене – тижневе немовля", — розповідає вона.
Сидіти в підвалі довелося тоді протягом восьми годин.
"Ми жили на восьмому поверсі й бігли по сходах вниз в підвал. Я, чоловік, двоє дітей, немовля, собака. В будинку вже сипалося скло, танки працюють", — каже Вікторія.
Після цього родина ухвалила переїхала до Бахмуту. Тим більше, що це – рідне місто жінки.
"Донька пам’ятає як ми тоді сиділи в підвалі. Зараз вона вже доросла і стала бойовою медикинею. Старшому сину тоді було три роки. Про обстріли й підвали він не згадує. Але згадує, що ми його забрали з Торецька, від його друзів", — говорить ветеранка.
Перші евакуації поранених
У 2016 році Вікторія ухвалила рішення підписати контракт з ЗСУ.
"Я – фельдшер за освітою. Шукала місце, де би я в той час могла стати найбільш у пригоді. Я розуміла, чому я туди йду: я йду допомагати. Бо я з народження була така медик-медик", — розповідає жінка.
Тоді вона вперше почала виїжджати на евакуацію поранених.
"Тоді евакуації були більш спокійними, якщо порівняти з повномасштабним вторгненням. Я везла одного, максимум двох поранених", — каже медикиня.
Вікторія Клушина під час служби у ЗСУ. З архіву Вікторії Клушиної
Додає, що під час АТО дуже не вистачало автомобілів. Були хіба волонтерські реанімобілі.
"Забирали ми одного хлопця. Це було не поранення, це була сильна алергічна реакція. Він не міг говорити, бо мав сильний набряк. Ми їхали, я сиділа обличчям до водія, хлопець лежав збоку, позаду мене були двері. Я контролюю тиск. Він лежить і мукає, щось хоче сказати. Я його заспокоюю, а він далі мукає. Я обертаюся, а в мене за спиною відчиняються двері й він міг туди просто вилетіти. Розумію, якщо скажу водієві гальмувати, то боєць точно вилетить з машини. Це кумедна історія й вона мені запам’яталася", — розповідає Вікторія.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення застало бойову медикиню у селищі Степне Волноваського району на Донеччині.
"Ми були на лінії зіткнення. Про те, що буде вторгнення, говорили, але я не вірила. Це ж ХХІ століття, зараз не може бути такої війни. Але нас почали жорстко гасити ще за тиждень. А коли почалося повномасштабне вторгнення, почали літати "сушки", я зрозуміла, що мої сподівання були марними", — каже вона.
Протягом тижня до 24 лютого 2022 року медики підрозділу вже мали багато поранених, проводили евакуації.
"У нас були тварини, дві собаки й кіт. Мій чоловік – лікар, він і досі служить. Ми зрозуміли, що у нас багато евакуацій, ми не зможемо їх ніде ховати. Тому їх треба вивезти", — говорить Вікторія.
Домашні улюбленці ветеранки. З архіву Вікторії Клушиної
За її словами, йорк Мікі був завжди з нею. І вже згодом, коли Вікторія стала психологинею у підрозділі та виїжджала у зону бойових дій для надання психологічної допомоги, то Мікі їхав з нею як психологічна підтримка для бійців. За місяць до повномасштабного вторгнення родина поповнилася лабрадором Хардом. Котик був місцевим, народився в Степному і Вікторія виростила його з кошенятка.
"Ми розуміли, що ми не зможемо їх тягати у сховище. Ми постійно виїжджали на евакуацію, а тварини залишалися самі. Тому я їх повантажила в авто й рвонула на Бахмут. Віддала тварин та корм батькам, за дві хвилини пояснила все й повернулася. І почалося пекло. Дякувати Богу, що я встигла вивезти тварин. Бо потім ми б їх не вивезли й не врятували", — розповідає жінка.
Цього дня Вікторія востаннє була у рідному місті.
До слова, зараз Мікі та Хард живуть у Львові. Щоправда, життя під обстрілами вплинуло й на них. Мікі страшенно боїться тривог та вибухів, тремтить з переляку й усіляко намагається сховатися.
Вікторія Клушина зі своєю собакою. З архіву Вікторії Клушиної
Зможеш ворога вбити?
Медикиня повернулася в Степне і долучилася до евакуацій поранених та надання допомоги. Тим часом селище оточували російські військові.
"Нас було троє жінок. Одній 21 рік, я і одна старша пані. Багато поранених назбиралося. Командир наказав забрати документацію та поранених й вивезти всіх, доки можна. Він питає: "Ти зможеш вбити ворога? Ти зможеш це зробити? ", — згадує Вікторія.
Росіяни вже наближалися і селище обороняли всі, хто міг.
"Була команда: всі одягаємо броню, беремо зброю й стаємо в оборону. А я цього не розуміла. Я — та, хто рятує життя. Але треба, то й треба. Хоча у мене був такий страх, що аж ніг не відчувала. Потім був наказ вивозити пораненого. На мені була броня ЗСУшна, я майже не могла рухатися. Виїхали, мчали дуже швидко, але доїхали. Приїхала я без одного колеса. Я не пам’ятаю ту дорогу. Сорок чи п’ятдесят хвилин пролетіли як мить", — говорить ветеранка.
Чоловік Вікторії залишився у Степному, в оточенні. І тільки, коли до неї привозили поранених, вона дізнавалася, що з ним все добре.
"Я йому писала смски. Щодня писала. Писала як я його люблю, що він мені потрібен, що я його чекаю. Зв’язку у нього не було. Я не знала чи він живий, чи ні. І тільки коли за чотири чи п’ять днів він вискакував, де був зв'язок, він читав та відповідав", — згадує жінка.
"Тьотя, пані, ангел"
В перші дні повномасштабного вторгнення бойова медикиня разом зі своїми побратимами та посестрами не мала ані хвилини перепочинку.
"Поранених було дуже багато. Я майже не спала. Я привозила, поверталася, забирала, знов привозила. Вивозили ми тоді на Курахове. Бувало таке, що привезла і підіймаєшся в операційну, бо рук не вистачало", — каже вона.
Згадує, що одного дня в шпиталь протягом пів години привезли 50 поранених.
"Вся підлога в лікарні була в лежачих хлопцях. А медична бригада – одна. Один хірург, один анестезіолог, одна операційна медсестра", — розповідає Вікторія.
Кожен поранений потребував допомоги й всі зверталися до неї. Кликали хто як міг: тьотя, пані, ангел.
"Хлопці лежать на підлозі. Їх завозять конвеєром. Я піднялася до них. Почала підключати до крапельниць. Всі кличуть: підійдіть до мене. Я покликала на допомогу дівчат, які не поїхали на евакуацію. Це мені дуже запам’яталося", — говорить жінка.
Вікторія Клушина під час служби у ЗСУ. З архіву Вікторії Клушиної
Також Вікторія пам’ятає пораненого, якого побратими відкопали з бліндажа, де того записало.
"Мені поклали його в машину, а я його не бачу – він увесь в землі та соломі. Мені треба добратися до його тіла, щоби під’єднати крапельницю. Відмивати часу немає. Я його обтрушувала і зрізала з нього одяг. У мене були круті ножиці, але все одно різати було важко: бушлат, фліска, натільна білизна. Це ж зима. Його треба ще й перебинтувати. Хіба обличчя помила водою", — згадує медикиня.
Мені вас Бог послав
Зараз Вікторія працює психологинею у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій.
"Після звільнення я дуже довго шукала роботу. Хотіла бути корисною, але все не складалося. І дякувати Богові, що не складалося", — каже вона.
Одного дня побачила оголошення про вакансію в центрі надання послуг УБД. Надіслала резюме й почала чекати.
"Прийшла на співбесіду. Дуже хвилювалася. Бо до того стільки було відмов. Я заходжу і бачу монахиню, сестру Анисію. У мене такий шок стався. Це був шок від полегшення. Наче з мене гора – гуп! – і впала. Мені стало так гарно дихати. Ми поговорили. Пам’ятаю, як вона сказала: "Мені вас Бог послав". Ось уже рік як я працюю в цій структурі", —говорить психологиня.
За її словами, до неї звертаються чоловіки-військові та дружини військових. Жінки-військові досі ще не зверталися.
"Приходять з різними питаннями: стосунки, як далі жити, як пояснити дружині щось. Приходять просто поговорити. Був випадок, смішний для мене. У нас тут дві психологині, вона – цивільна, я – військова. Ветеран захотів цивільного психолога, військові йому вже набридли. Я кажу, що сконтактую їх. А він такий: "А ви хто? Військова? Хочу до вас", — каже Вікторія.
Вікторія Клушина під час служби у ЗСУ. З архіву Вікторії Клушиної
За її словами, багато хто, коли бачить її вперше, дивується, що жінка має бойовий досвід.
"Коли ми працюємо з ветеранами, ми пропрацьовуємо всі спогади. Ми з ним разом в тому бою, в тих втратах. Я не скажу, що це – легка робота, але мені – ок. Для мене це – нормально. Для мене було незрозумілим цивільне життя. Для мене було складно зрозуміти як я маю працювати не в окопах, не в посадках. А військові – це про мене, про моє життя. Це я розумію. І їм зі мною легко", — каже Вікторія Клушина.
