Українці, які тікають з обстрілюваних міст, поділилися своїм досвідом.
У переселенців виникають конфлікти з місцевими жителями / колаж УНІАН, фото ua.depositphotos.com
Через війну багато людей, які живуть у східній частині країни, а також у тих регіонах, де бойові дії відбуваються особливо активно, намагаються виїхати подалі від епіцентру подій. Одні назовсім залишають Україну, інші, бажаючи залишитися, перебираються в західні та центральні області. Про те, що дає статус ВПО в очах місцевих жителів – далі в матеріалі.
Що дає статус переселенця в Україні, крім пільг і виплат – досвід користувачів
У соціальній мережі Threads дівчина під ніком alena_dyakova__ створила гілку, в якій висловилася про свій досвід проживання в іншому місті в статусі переселенця.
Дівчина поділилася в мережі наболілим / скріншот
“Переселенця зрозуміє тільки переселенець. Фраза “ми вас прийняли у своєму місті” – дно. Я плачу такі самі гроші за квартиру і комунальні послуги. Плачу податки, на відміну від багатьох місцевих, які НЕ офіційно працюють. У магазинах для мене абсолютно такі самі ціни, як і для інших. Я не отримую жодних пільг і виплат, за всі послуги плачу. У чому мене прийняли? Я у своїй країні, громадянином якої поки що є. Кожне місто – моє”.
Відео дня
На допис відреагувало безліч людей – пост зібрав майже 15 000 лайків і понад тисячу коментарів. Люди почали ділитися своїми думками про те, як їм живеться в статусі ВПО в інших містах:
- “Розпакування спогадів з 2014 року. Ми втекли в першій хвилі одразу, щойно почали вводити комендантську годину і стягувати техніку до кордону. Переїхали до Києва, але перший час жили в гаражі: нам не здавали житло, ледь дізнавалися, що ми з Донецька. Дійшло до того, що ми продавали особисті речі, щоб поїсти, бо нас не брали на роботу. Ненавиджу. Ці переживання залишили слід”.
- “Я так само в Харкові ставилася до донецьких у 2014, але після того, як опинилася на їхньому місці, дуже багато усвідомила! Не дай бог комусь опинитися на місці переселенця”.
- “Переїхала сім’я в село на Франківщину, велика п’ятеро дітей, двох племінників забрали з собою. Вибиралися з-під Маріуполя, важко дуже, частину шляху йшли пішки повз блокпости. Був свій великий будинок, теплиці, господарство. Вирішили жити в селі, купили маленький будиночок, аби дах. Працюють день і ніч! Запитала в місцевих родичів – ну як маріупольці. Відповідь – а з ними ніхто не спілкується, чужі вони, до церкви не ходять і в неділю працюють. Ось так прийняли, жах. І всі знають, що вони втратили”.
Одна з учасниць обговорення, дівчина під ніком ksenich__06, описала свою ситуацію – згадала, як вона з сім’єю у 2014-му році втекла з Луганська до Києва.
Історія біженки з Луганська / скріншот
“Ой)) повернемося в 14й рік) я і моя сім’я тікали з Луганська, де були постійні обстріли, не було місяцями води і світла. Приїхали до Києва, де були знайомі та родичі. Але дуже довго не погостюєш і почали пошук житла знімного. Із 10 варіантів 9 відмовляли бо “ой, ви з Луганська, тоді ні, здаємо тільки нашим”. Перепрошую, а ми хто?)) у школі в київській області мене гнобили за російську мову, тому дуже швидко я перейшла на українську. Хлопчика з паралелі побили до струсу мозку, бо він був із Донецька і коли за школою в нього запитали, чи любить він Порошенка, він відповів, що йому байдуже, що він хоче миру і повернутися додому. (Нам було 14-15 років)))). Натомість у 22-му році в тому ж Києві, нам із сім’єю вже говорили які ми молодці, що не живемо в Луганську і освоїлися в Києві. Ось така ось історія)”.
