За інформацією: Суспільне Львів.
Львів’янину Сергієві Гальчику було 18 років, коли його за участь в акціях протесту "Україна без Кучми" ув’язнили на понад три роки. У 2014 та у 2022 роках, коли чоловік зголошувався до війська, щоби обороняти Україну, у військкоматі йому відповідали, що колишніх в’язнів до ЗСУ не беруть. Попри це він зумів мобілізуватися й воювати.
Про це ветеран ЗСУ, розвідник та морпіх Сергій Гальчик розповів Суспільному.
"Україна без Кучми"
У березні 2001 року Сергій навчався на четвертому курсі в екологічному технікумі (нині – Львівський фаховий коледж ЛНУ природокористування) та брав активну участь в УНА-УНСО.
"8 березня я сказав мамі, що йду до дівчини святкувати й повернуся пізно ввечері. А повернувся аж через три роки", — каже він.
Насправді ввечері 8 березня він з товаришами поїхав до Києва, щоби взяти участь у покладанні вінків до пам’ятника Тарасові Шевченку. Але вже на вокзалі їх затримали.
"Але нас відпустили. Залякували, звісно, але не тлумили. Тож ми поїхали до пам’ятника Шевченкові", — згадує він.
Тоді квіти прийшов покладати й Леонід Кучма. То ж силовики очепили ділянку та не пускали туди нікого більше.
"Ми йшли колоною. Була сутичка з силовиками. І я брав у ній участь. Наслідки були такими, що з їхнього боку в одного палець був зламаний на нозі, в одного – на руці. А у нас… Мій побратим Микола Ляхович після катувань у райвідділку отримав крововилив у мозок, відбиті внутрішні органи, зламані ребра. Троє хлопців хотіли вчинити самогубство, тому що їх так катували, що їм потім жахи снилися. Нас теж трохи тлумили, але не так, як в Московському райвідділі на той час. Я був у Ленінградському", — розповідає політв’язень.
Спершу Сергій перебував у Лук’янівському СІЗО. Згодом — у Дрогобицькій виправній колонії. На волю чоловік вийшов у березні 2004 року.
Я – в Азові
З початком російсько-української війни Сергій пішов у військкомат з наміром мобілізуватися. Але там йому відмовили, бо ж колись сидів у в’язниці. Те, що він політв’язень, нікого не цікавило. Тому чоловік почав шукати можливість мобілізуватися до добробату. Зрештою, обрав "Азов". Знайшов номер телефону в інтернеті, зателефонував, пройшов анкетування й поїхав до Києва.
"Я прийшов на їхню базу й відразу побачив на стіні портрети хлопців, які загинули. Їх було десь з 15. Я дивлюся: молоді хлопці, молодші за мене. У мене по спині пішов холодок", — згадує він.
Два тижні чоловік проходив курс молодого бійця. Каже, ганяли їх надзвичайно сильно. З 7 ранку до 10 вечора вони вчилися та виконували завдання. Там він так добре навчився тактичної медицини, що це стало йому в пригоді вже у 2022 році.
"Смуга перешкод була дуже крута. Постійні відтискання, біг кожного дня по 2 км. Вчили всього, щоби ми не загинули на війні", — каже він.
Зараз, порівнюючи війну 2015 року з війною 2022 року, Сергій каже, що то була позиційна війна. У 2016 році гаряча фаза війни вже стихла, тож боєць звільнився з підрозділу.
Сергій Гальчик. З архіву Сергія Гальчика
Знову війна
Сергій розповідає, що не очікував повномасштабного вторгнення. Думав, що росіяни захоплять тільки Донецьку та Луганську області. Але за місяць до цього спробував записатися до ТрО. Там знов нагадали йому про його судимість та відмовили.
"Для мене це виявилося несподіванкою. Я спав. Вночі почав розриватися інтернет. Вже о 5 ранку ми прокинулися. Того ж дня я відвіз родину в село й повернувся до Львова. За три дні повернувся й тесть, сказав, що нема чого там сидіти з жінками", — говорить чоловік.
Обидва вони пішли до ТЦК. Тестя відразу мобілізували до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, а Сергія – ні. Згодом чоловіки кілька разів зустрінуться вже на війні. Зате в тій черзі він зустрів свого товариша Влада Якушева, який покликав його з собою.
"Каже: якщо ти підеш, то нас буде 15 людей з бойовим досвідом", — згадує він.
Поїздка на війну, за його словами, могла стати останньою.
"Ми їхали цілу ніч. Десять "богданівських" жовтих автобусів, напханих по зав’язку військовими, вільного місця не було. Ми їхали цілу ніч. Ми вже десь під Мар'їнку заїхали. Міст, через який ми мали переїхати, підірвали. Ми постояли там хвилин 10-15, розвернулися, поїхали іншою дорогою. І ще за якихось хвилин 10-15 те місце, де ми були рознесли "градами". Я це згадав, бо це хрестоматія як не треба робити. Ми могли всі загинути як вівці", — згадує Сергій.
Вже 5 березня 2022 року військовослужбовець потрапив до розвідувального підрозділу морської піхоти.
"Ми, як розвідка, сиділи в посадках, дивилися за дорогою, тепловізорів майже не було, ми доповідали про переміщення ворожої техніки", — каже боєць.
Перше бойове хрещення на цій війні чоловік отримав у майже окупованій Євгенівці.
"Вже кулі літають над головою, кулеметник працює ворожий, танчик зніс башту церкви. Я розумію, що все серйозно. І з дитячого садочка відчиняються двері та вибігає дівчинка. У мене шок як у батька: що вона тут робить? Був собачий холод. Ми в оточені, їжі нема, води нема, цигарки закінчуються. Я вночі прокидався від того, що в мене зуби стукають. Я вставав, стрибав, розминав пальці на ногах. Мабуть, це мене врятувало від обмороження", — говорить він.
На окупованій території
Перебуваючи у Донецькій області, Сергій був у лісі під Кремінною та брав участь у звільненні Ямполя. А також у Серебрянському лісі.
"Там були болота. Далі село Серебрянка, повністю знищене. Там не те що цілої хати нема, там навіть цілої стіни нема. Поруч з ним село – Золотарівка. До ворога – 400 метрів. Ми переправилися на гумових човнах через річку. Наш дрон мав перевірити позиції ворога. Це був травень 2023 року. Дрон не побачив переміщення ворога. Командир подумав, що ці позиції залишені", — згадує розвідник.
Сергій йшов першим з міношукачем та щупом. Автомат був за спиною. Прикривати його мали бійці з іншого підрозділу.
"Що таке йти з міношукачем та розміновувати? Тобі, щоб пройти 10 метрів, треба потратити багато часу. Все всіяно уламками, металошукач постійно фонить. Ти чи не на кожному кроці падаєш на коліна та шукаєш міну. Руками акуратно розкопуєш. Побачив, що осколок, поставив мітку, що тут можна ставати. Встаєш з колін та йдеш далі. Перейшли вбрід річку. Перша СП – порожня. Друга СП – порожня. Дійшли до крайньої й ті, що були зі мною, побачили протипіхотні російські міни, похапали їх на радощах і повернулися. Я обертаюся і бачу, що я тут сам. Це дуже погана ситуація", — розповідає він.
Боєць ухвалив рішення повертатися. За його словами, за ним спостерігали російські військовослужбовці. І як тільки він знайшов своїх, по них почали стріляти. Під час бою важко поранили побратима на позивний Чек.
"Нам треба було перейти річку. Розумію, що часу нема, хіба дві хвилини. Нам стріляли в спину. Ми його несли на руках. Донесли на нуль. Я – медик, перевірив все, масивної кровотечі нема, є шанс його винести та стабілізувати на стабпункті. Я з ним говорю. Ми його несемо, а це ж – болота, ноги грузнуть. Він так просив пити. Ми по тих болотах несли його кілометрів п’ять. Ще й несеш на собі БК та все інше до сорока кілограмів. Ми ледве дійшли до точки евакуації та посадили його в евак", — говорить Сергій.
Розвідники поверталися на свою базу, коли їм повідомили, що побратим таки загинув.
"Ми так важко його виносили та сподівалися, що врятуємо. А він помер дорогою до лікарні. Я потім говорив з медиком батальйону, він сказав, що у Чека були ураження внутрішніх органів. У польових умовах ти людину не врятуєш", — пригадує боєць.
Взяли росіян в полон
Також чоловікові довелося взяти в полон російського офіцера. Розвідники тихенько підійшли до російського спостережного пункту, де перебувало двоє – офіцер та сержант. Офіцер якраз відійшов по потребі й зустрів українського розвідника.
"Він був босий та без зброї. Здався відразу. Згодом наші хлопці ще й кросівки йому дали свої. В окопі був другий, сержант. Побачив наших, кинув гранату і побіг в бліндаж. Нас не зачепило. Зав’язалася бійка і він здався. Обидва виявилися етнічними росіянами", — розповідає Сергій.
Полоненим зав’язали руки. А ось рота та очей не заклеювали.
"Що мене здивувало: етнічні росіяни розуміють відсотків 90 української мови. Вони не можуть відповідати українською, вони перепитують деякі слова. Але вони розуміють 90 відсотків з того, що я до них говорив", — каже розвідник.
Полонені скаржилися, що їм обіцяли стояти на другій лінії, а відправили на нуль; що вони місяць там сиділи голодні, немиті, без питної води, їли що підстрелять.
Зараз Сергій повернувся додому і планує вступати до Академії Сухопутних військ.
"Я розумію, що ця війна надовго. Я це зрозумів ще у 2022 році. Тому треба вчитися", — переконаний ветеран ЗСУ, розвідник та морпіх Сергій Гальчик.
