За інформацією: Суспільне Львів.
Три роки в полоні госпітальєр Сергій Ковальов жив з кулею в серці й не здогадувався про неї. Поранення чоловік отримав у 2022 році під час боїв за Маріуполь. Кулю з його серця дістали вже восени 2025 року, після повернення з полону.
Про це госпітальєр, захисник Маріуполя, а нині – представник патронатної служби УДА медичного батальйону "Госпітальєри" Сергій Ковальов розповів Суспільному.
Позивний Бізон
До "Госпітальєрів" Сергій долучився ще навесні 2018 року. Запросив його побратим з Майдану та "Правого сектора" Іван КобринецьІван Кобринець — наймолодший кіборг, захисник Донецького аеропорту., який на той час вже належав до медичного батальйону.
"Я став водієм. Допомагав вивозити поранених. Згодом я пройшов ще й вишкіл та почав працювати як парамедик", — каже він.
У підрозділ прийшов зі своїм позивним, який отримав ще у школі. Згадує, по телебаченню тоді крутили рекламний ролик, в якому показували міцних хлопців, гравців американського футболу, які слухалися свого тренера.
"В цій рекламі футболісти кажуть: "Наш тренер – супербізон, скаже – як відріже". І тут з’являється хлопчина, невисокий та щупленький як я, зі свистком. Так і мене почали називати Бізоном", — сміється чоловік.
Попри свої габарити Сергієві доводилося виносити поранених, які важили поза сто кілограмів.
"Це було у 2021 році. Біля Водяного поранили хлопчину зі 128 бригади. Він отримав поранення обличчя і сідниць. Ворог вів щільний вогонь, тому сховати машину чи під’їхати ближче не було можливості. Туди я зайшов. І тільки коли почалася вогнева підтримка з нашого боку, зміг виповзти назад. Метрів 800 треба було тягнути хлопчину. Відкрита місцевість. Він важив поза сто кілограмів, плюс вся амуніція. Вагова категорія точно не моя. А я туди пішов сам, бо ми, добровольці, маємо трохи птаха в голові, ліземо туди, куди вже ніхто не хоче йти. Я закинув його собі на плече і на чотирьох костях повз з ним ті 800 метрів. Дорогою я плакав, сміявся, молився, проклинав. Але витягнув його. Слава Богу, він живий", — розповідає госпітальєр.
Сергій Ковальов. Фото надав Сергій Ковальов
Каже, що частенько поранені, яких він вивозив, згодом його знаходять в соцмережах та пишуть. А буває, що й на вулиці просто підходять.
"Було в Києві, я йшов по Хрещатику. Тут до мене чоловік підходить: "Бізон, ти мене пам’ятаєш? Ти мене вивозив". І вже десь години через три, ми вже розійшлися, я згадав коли і як це було. Це був снайпер, у нього було пошкоджене плече", — говорить Бізон.
Знімай шеврон
Повномасштабне вторгнення застало Сергія на передовій, у Водяному, що біля Маріуполя.
"Я готувався. Тренувався, відпрацьовував свої навички. Останнім часом більше проводив на передовій, частіше їздив на ротації", — каже він.
7 лютого чоловік вже був на позиціях. Починаючи з 10 лютого, кожної ночі ці позиції зазнавали сильних артилерійських обстрілів.
"В ніч на 24 лютого по нас працював ворог з артилерії, коли ми побачили, що зі сторони Саханки (село в Донецькій області, — ред.) на нас нахабно йдуть танки, летять гелікоптери. Ще був доступ до інтернету й ми побачили, що йдуть обстріли по Києву і по всій Україні", — говорить чоловік.
В ті хвилини госпітальєр вирішив, що його роботи як парамедика буде мало й треба брати до рук зброю.
"Я перетелефонував до керівництва і сказав, що я беру зброю до рук. Вона на мене насварилася: "Зняв шеврон!" Я зняв і поклав у кишеню й долучився до мінометного розрахунку 36 бригади. Став номером обслуги 120 міномету. Готував міни, підносив їх. Доводилося подавати від трьох до сорока мін. На адреналіні нічого не відчував. Вже потім, коли сів відпочивати, відчув і втому, і тремтіння рук", — розповідає Сергій.
Наступного разу свій шеврон він отримав з рук Яни Зінкевич, коли повернувся з полону.
"Обміняли мене 24 серпня 2025 року. На третій день, коли вже дозволили, комбат мене провідувала. Привезла мені форму та шеврони", — згадує госпітальєр.
А 26 лютого 2022 року він ще перебував у Водяному. Під час одного з обстрілів відбулося влучання у будинок, в підвалі якого перебував командир мінометник.
"Його засипало. Прибігли хлопці з морської піхоти, відкопують його. По них працює танк. Коли його викопали, Борисівна та Пташка надавали йому допомогу. Що мене вразило, я цей момент буду пам’ятати все життя: працює танк, летять уламки, хлопці стали навколо дівчат та свого командира і своїми тілами закривали їх", — каже чоловік.
Захисники Маріуполя: Пташка, Дрім, Борисівна і Бізон. Фото надав Сергій Ковальов
27 лютого на Водяне скинули російську авіабомбу. Тому вночі 28 всі захисники почали виходити з селища у Маріуполь.
"Близько чотирьох годин ми проїхали 5 кілометрів. У мене був "Mitsubishi L200". Кузов увесь забитий медициною. У мене в машині Борисівна, Пташка, Дрім та я. На буксирі я тягну уазик, в якому два міномети, чотири бійці, снаряди їхні, особисті речі. "Таблєтка" постійно глохне, у мене відмовив передній міст, працює тільки задній. Їдеш вночі без фар розбитими вуличками. Це було епічно, але ми відійшли в Маріуполь", — розповідає він.
Оборона Маріуполя
У Маріуполі бійці зайшли на територію 503 окремого батальйону морської піхоти. Там була можливість перепочити. Але залишатися надовго – небезпечно. Як тільки захисники звідти виїхали, туди прилетіли російські "гради".
"В Маріуполі я виїжджав за пораненими й відвозив їх на стабілізаційний пункт. Коли не було потреби мені негайно виїжджати, тому що там працювали медики ЗСУ, я працював з мінометом", — каже Сергій.
Згадує, що бували випадки, коли він віз морпіхів і прямо біля його авто розірвалася міна.
"Кожен виїзд – лотерея. Прилітала мені міна прямо під машину. У мене купа людей в машині, машина посічена наскрізь, навіть запаска всередині порізана, на хлопцях вся форма порізана. Але на тілі – ані подряпинки", — згадує доброволець.
Маріуполь тих днів згадується йому як зруйновані будинки, обірвані дроти та тіла загиблих цивільних, які лежали на дорогах.
Драмтеатр Маріуполя
Вперше до драмтеатру Маріуполя Сергій заїхав, коли місцева мешканка попросила завести її туди з дітьми.
"Ми стояли біля селища Волонтерівка. Підійшла жіночка з дітьми. Попросила, щоби ми їх відвезли в бункер у драмтеатрі. Казала, що у них нема підвалу, ховатися нема де, діти дуже бояться. Тоді я вперше туди потрапив", — розповідає госпітальєр.
Чоловік каже, побачив там багато цивільних, які ховалися і думали, що там безпечно і їх не зачепить. Люди були шокованими, але мали досвід 2014 року, тому очікували, що військові дії в місті скоро закінчаться.
Вдруге він туди їздив, щоби завезти їжу. А втретє – за день до руйнування будівлі театру.
Стабілізаційний пункт, куди привозили поранених військовослужбовців, розташувався у підвалі пологового будинку, чоловік, обстежуючи кімнати, знайшов там "пакунки малюка".
"У драмтеатрі було дуже багато жінок з маленькими дітьми. Й мали дуже велику проблему з харчуванням. У молодих мам від стресу пропало молоко. Для немовлят навіть каш не було. Я завантажив ті бебібокси та каші у мій бус, завіз у драмтеатр", — каже Бізон.
А наступного дня драмтеатр Маріуполя зруйнувала бомба, яку запустили російські військові, та поховала під уламками будівлі тих, хто там був.
У бункерах
Коли перебувати в стабілізаційному пункті стало небезпечно, захисники відійшли в бункери заводу Ілліча. Зв'язок був тільки нагорі. Й чоловіки почергово заступали на зміну.
"Була моя черга. Я піднявся нагору з бункера. Дивлюся: біжить молодий хлопчина у однострої ЗСУ та кличе на допомогу. Це – водій зенітної установки. Єдиний, хто не отримав ушкодження з їхнього розрахунку, всі інші — поранені. Ми з Борисівною починаємо надавати їм допомогу. Біжу в ангар за машиною, виїжджаю з-за кута — як танк по мені лупне! Залишив там машину. Взяв ноші. І тут в зенітній установці, яка стоїть від нас метрів в п’яти, починає вибухати боєкомплект. В цей момент по нас працює танчик. Мене кидає вибуховою хвилею на пораненого, уламки від боєкомплекту падають навколо тебе хмарою. Бачиш як навколо тебе перепалене вугілля підіймається фонтанчиками від потрапляння уламків. І таке враження, що нас з Борисівною ніби склянками хтось накрив: жодного влучання навіть по броніку. А навколо – просто треш", — розповідає Сергій.
Бізон і Борисівна. Фото надав Сергій Ковальов
10 квітня чоловік зазнав поранення. Тоді українські захисники спробували вийти з оточення. Командування наказало намалювати на бортах авто білі зетки (z), щоби мати можливість хоч так вийти.
"У моїй машині були госпітальєри та бійці морської піхоти. Дорогою машину розстріляли. Я був у броні, у шоломі. Але куля зайшла вбік, пробила легеню. Про те, що куля застрягла у мене в серці, у самому міокарді, я навіть уявлення не мав. Я про це дізнався аж коли мене обміняли", — каже чоловік.
Морпіхи надали йому допомогу й всі разом повернулися в бункер. Згодом дізналися, що тих, хто пішов на прорив, розбили й багатьох взяли в полон.
Через два дні військові ухвалили рішення прориватися на "Азовсталь".
"На території заводу знайшли китайський автомобільчик, обшили його металевими листами, яких на заводі було вдосталь. Всіх поранених завантажили в цей автомобіль. Сформували колону, в якій ми були останніми. І виїжджали. Наша машина потрапляє в яму від прильоту снаряда, сідає на пузо. Вся колона поїхала. А ми, поранені, залишаємося. Світає", — згадує Сергій.
Бізон і Пташка. Фото надав Сергій Ковальов
На територію заводу вже прорвалися російські війська. Зв’язку зі своїми не було.
"Починаємо метушитися, забігаємо в один ангар, там стоїть автомобіль "Козак", де є велика рація "Либідь". Ми зв’язуємося з "Азовсталлю". Відповідає, як зараз пам’ятаю, позивний Добрий. Каже: "Шукайте цивільний транспорт, вішайте білий прапор та їдьте в бік Запоріжжя". Тобто, відкритим текстом нам кажуть здаватися в полон. Я в полон не хочу. Тому витягнув чеку з гранати. І в цей момент чую голос водія медички 36 бригади. Кричить: "Добрий, та пішов ти навпростець за рускім корабльом! Я за ними вертаюся". І він з медиком з 36 бригади вдвох повертаються за нами", — говорить він.
Їхати довелося вдень, на очах російських військовослужбовців. Але добралися до "Азовсталі". Там вже Сергій надавав допомогу пораненим.
"Я не міг бігати, не міг важке носити. Але допомогу надавати міг", — каже госпітальєр.
Вихід в полон
18 травня 2022 року захисники Маріуполя, виконуючи наказ, вийшли в полон. Сергій каже, що за тиждень командири готували до цього.
"Нам казали, що це на три-чотири місяці, що до нас будуть добре ставитися. Ми в це вірили. Якби не ці розмови, то ніхто б з нас не погодився на полон. Ми виходили, здавали зброю. Збоку стояв мужчина, який назвався генералом ЗСУ, роздавав нам по цигарці та дякував нам за службу. Нас знімали на камери", — розповідає доброволець.
Сергій Ковальов у полоні. Фото надав Сергій Ковальов
Першою колонією, де утримували захисників Маріуполя, була Оленівка. Сергія розмістили в барак 34, наступний за двома, де були "азовці".
"Я бачив як вони вибірково вибрали близько ста чоловік хлопців з "Азову" й завели їх в той ангар, в якому заклали вибухівку. Взірвали його саме в той день, коли мене етапували в Горлівку. Тому сам вибух я не бачив", — каже госпітальєр.
Першого дня в Оленівці його обшукували, розпитували, з якого підрозділу.
"Перед тим як ми вийшли в полон, нас викликали в бункер, де сидів Редіс, щоби нас оформили в ЗСУ. Тому в полоні я говорив, що я медик морської піхоти", — говорить чоловік.
На початках його ще не били. Сильно побили вже у Горлівці. Саме тоді він зрозумів, що скорого звільнення не буде.
"Прийомка" була дуже сильна. Я відходив від неї десь близько двох місяців. Ти біжиш від авто до будівлі. А по обидві сторони стоять працівники колонії з дубцями і тобі прилітає. Тебе збивають з ніг, ти підриваєшся, біжиш далі, тебе далі б’ють", — говорить Сергій.
Вісім військовополонених зачинили у камері, яка розрахована на двох. Спати довелося на підлозі. Наступного дня знов били. У Сергія на правому плечі є два татуювання – тризуб та коловорот.
"Це татуювання у них викликало агресію. Моя рука від побоїв була більшою, ніж моя голова. Об цю руку наглядач зламав гумовий кийок, дуже обурився через це, взяв пластикову трубу і знов бив, аж на мені шкіра тріснула", — згадує він.
У Горлівці госпітальєр перебував до середини 2024 року. Кожен день був схожий на попередній.
"Підйом, співаєш гімн, робиш зарядку, перекличка, похід на сніданок. Коли забігаєш у їдальню, отримуєш кийками по спині чи по голові. І коли вибігаєш, теж отримуєш кийками. Ще могли влаштувати окрему акцію. Заходили в барак і просто побити. Кожні дві години були перевірки, вони заходили і намагалися знайти причину, за що він тебе зараз буде бити. Нас змушували вчити російські пісні. Їх було десь 20. Він підходить до тебе: "Ось з такої-то пісні третій куплет другу стрічку". Якщо ти відразу не відповідав, ти отримував кийками. Мені жодного разу не вдавалося згадати той рядок", — каже парамедик.
Зберегти здоровий глузд чоловікові допомогла тільки надія, що вдома на нього чекають.
"Коли ми були в Оленівці, деяким морпіхам вдалося пронести мобільні телефони. На свій день народження, 19 липня, мені вдалося зателефонувати мамі. Вона сказала: "Сину, все добре, твої з батальйону приїжджають, допомагають, підтримують". Я тоді подумав, що вдома все добре. Тому у полоні треба сидіти рівно на дупі, щоби не втратити тут здоров’я й дочекатися моменту, коли мене поміняють", — розповідає чоловік.
На жаль, мама з полону його так і не дочекалася, померла наприкінці 2022 року.
"Я ще був у полоні, навесні 2025 року вона мені наснилася і сказала: "Сину, ти не хвилюйся, але я тебе не дочекаюся", — говорить він.
Катування у полоні
Кожного разу, коли військовополоненого етапували з однієї колонії в іншу, він сподівався, що цього разу везуть на обмін, але сподівання не втілювалися.
Остання колонія, куди завели Сергія, була колонія у Бійську Алтайського краю в Західному Сибіру.
"Там дідько каже на добраніч. Нас везли туди п’ять діб поїздом. Конвой був не агресивно налаштований. Могли й вікно відчинити, й водички дати і у туалет зводити. Бо я говорив з хлопцями, то казали, що як їх етапували, то й сісти не дозволяли, змушували увесь час стояти. Але коли ми приїхали в Бійськ, там почався треш", — каже госпітальєр.
Приїхали вони 12 грудня 2024 року. Зима, холодно, сніг по шию.
"Прийомка" – тебе б’ють, нацьковують на тебе собак, роздягаєшся догола, тебе знов б’ють. Розплющив очі – б’ють, підняв голову – б’ють. Б’ють, б’ють, б’ють. Привели до лікаря, очі закриті, вкололи голкою, взяли з тебе кров. Чи та голка стерильна, чи пройшла всі пальці – невідомо. Вкололи у вену, чи щось ввели, чи кров взяли — не знаєш, бо не бачиш. І тебе знов б’ють", — розповідає чоловік про перший день у колонії в Бійську.
І додає, що били за будь-якої нагоди. А також – катували.
"Кожного тижня мене забирали на катування. Ноги – в тазик з водою. На голову – мішок. Поруч стояв великий танковий акумулятор. Від нього йшли дроти. Один дріт кидали у тазик з водою, другий притуляли до оголеного тіла, до різних ділянок. Роблять замикання на тобі. Ти починаєш танцювати нижній брейк. Коли вже не маєш чим дихати, дають вдихнути повітря. Втратив свідомість, тебе кийками-ногами привели до тями, хлюпнули на тебе воду. І знов. І так години дві-три. Вимагали підписати зізнання, що я на "Азовсталі" розстрілював російських полонених та цивільних. Били так, що я погоджувався підписати все що завгодно. Підписав, але били далі", — згадує військовополонений.
Там, у Бійську, наглядачі вже знали, що Сергій мав стосунок до Майдану та до "Правого сектору".
"Я про це не говорив нікому. А тут звідкілясь взнали. Роблю висновок, що це витік з території України", — каже він.
Проте, за його словами, найважчим було очікування катування.
"Вони залишали відчиненим віконечко в колодязь. Коли вони забирали когось катувати, а катували щодня, з понеділка по п’ятницю, ми чули ці крики. Найстрашнішим для мене було чути як когось катують і ти чекаєш своєї черги. Ця психологічна давка, що хтось кричить, що комусь там настільки хижо, що він репетує не своїм голосом, це найбільше зводило з розуму", — говорить парамедик.
Обмін
Одного дня наглядачі прийшли в камеру, назвали його прізвище, звеліли накинути на голову простирадло і кудись повели.
"Я вийшов з камери. А мені кажуть: обережно, не спіткнися, під ноги дивися. Забирають мене, приводять до фсбешників. Ті кажуть: "Ми з тобою попрацювали. А зараз тебе заберуть до Москви. Нас ти будеш згадувати як янголів Божих, в порівнянні з тим, що на тебе чекає у Москві". А я собі думаю: тринди, мені твій голосок приємний, але це – точно обмін", — каже Сергій.
На той час до військовополонених вже почали доходити звістки, що відбуваються обміни і вони на них чекали.
"Мене завантажили у автозак і чую як конвоїри між собою говорять: "А що то за важливий персонаж, що його самого етапують, більше нікого нема?" В цей момент я побілів-позеленів. Я розумію, що це не обмін, бо міняють по 30-40 чоловік. Думаю: все, приїхав Бізончик, чи витримаю я там хоча б тиждень", — згадує чоловік.
З Новосибірська до Челябінська його везли чартерним літаком екстракласу з м’якими диванчиками, столиками.
"У Челябінську з їхніх розмов я зрозумів, що у них проблема, бо це – вихідні й вони не можуть знайти тверезого пілота, щоби мене везти далі. Пілота знайшли аж зранку. Ми запізнилися на вісім годин. І через це обмін затримали на вісім годин. З Челябінська мене до Москви доправили таким самим чартерним літаком", — говорить Бізон.
У Москві його завели у вантажний літак, де перебували інші військовополонені. Тільки тоді зрозумів, що це – обмін.
Вдома
Першим, кого Сергій зустрів на території України, став морський піхотинець, з яким був у колонії в Горлівці, який теж потрапив до цього обміну. Він повідомив, що товариш Сергія не витримав катувань у полоні та загинув. Його тіла досі не повернули.
Потім йому повідомили, що на обміні госпітальєра наполягала Яна Зінкевич. Також дали подзвонити синові.
"Перше, що я спитав: "Бабця жива?" Син зробив паузу: "Тату, приїдеш, поговоримо". Тоді я все зрозумів", — каже чоловік.
За словами парамедика, відновитися та повернутися до звичного життя йому допомогли побратими та посестри з "Госпітальєрів". Їхнім коштом відновили зуби, які повибивали в полоні. Вони ж домовилися з кардіологом Борисом Тодуровом про операцію на серці.
"Куля залишилася у лікаря. Він сказав, що зараз з нас витягує всі залізячки. А коли війна закінчиться, здасть їх на металолом і купить собі нову тачку. Хоча мені хотілося мати цю кулю в себе, це моє переношене дитятко, я його в серці три з половиною роки носив. Але це – плата за операцію. Грошей з мене за неї не взяли", — жартує Бізон.
Сергій Ковальов з медиком, який тримає кулю, видалену з серця. Фото надав Сергій Ковальов
Зараз Сергій працює у патронатній службі медичного батальйону, опікується родинами загиблих та пораненими госпітальєрами.
"Ми ж добровольці, держава нам нічого не оплачує. Тому батальйон перекриває це своїми силами", — каже він.
Також чоловік проводить патріотичні зустрічі з молоддю. Його запрошують у школи та виші.
"До 2019 року я разом з козацтвом ГО "Труханівська Січ" займався патріотичним вихованням молоді. Зараз я розповідаю свою історію", — говорить чоловік.
Сергій Ковальов навчає парамедицині. Фото надав Сергій Ковальов
Але ділиться, що дуже хоче повернутися на передову й знову працювати як парамедик.
"Після полону я ще не проходив вишколу як парамедик. Війна, відтоді як я воював, дуже змінилася. Тому мені треба пройти вишкіл. Зрештою, я розумію, що зараз, в патронатній службі, я на своєму місці. Але все одно хочеться повернутися на війну", — підсумовує госпітальєр, захисник Маріуполя, а нині – представник патронатної служби УДА медичного батальйону "Госпітальєри" Сергій Ковальов.
