За інформацією: Суспільне Львів.
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну львів’янин Влад Якушев отримав тираж своєї книги "Мобілізяки" та цілу ніч підписував екземпляри, щоби зранку віднести їх на пошту й відправити читачам.
Про це військовослужбовець 12 армійського корпусу ЗСУ, майор Влад Якушев розповів в інтерв’ю Суспільному.
Як стати морпіхом
"У мене в хаті лежало пів тиражу. Натомість зранку я почав обдзвонювати побратимів, з якими воював у 2015-2016 роках, та домовлятися, як і куди ми підемо воювати", — згадує він.
Збиралися у помешканні Влада та його дружини Тетяни. З’їжджалися до Львова з різних точок. Дехто терміново повернувся з-за кордону. Тож до військкомату прийшли всі разом, цілим взводом.
"У військкомат ми потрапили по блату. Черги були неймовірні. У одного з наших хлопців були знайомі у військкоматі. Нас провели поза чергою. Нас було 12, майже всі з бойовим досвідом, крім двох. Але і вони хотіли воювати", — розповідає Влад.
Військком відразу поставив завдання: сформувати роту охорони, зробити вогневі точки та розставити чотових навколо військкомату. Після чого офіцера з побратимами відпустили на війну.
"Нас посадили в автобус та відправили у Донецьку область. Там звичайна школа, в яку приїжджають "покупці" з інших підрозділів розбирати тих, хто приїхав. Дивлюся: до стіни плечем притулився чоловік, вся форма гарно підігнута, автомат обвішаний, видно, що він зі спеціального підрозділу. Я до нього підхожу: "Купуєш?". "А що є?", — цікавиться він. "Взвод з офіцером, всі з бойовим досвідом", — відповідаю. Він мене хапнув, каже: "Буде весело". Так я опинився у 140 окремому розвідбаті морської піхоти", — каже офіцер.
Півтори доби на злагодження
Влад згадує, що перші бої повномасштабного вторгнення були дуже важкими. На навчання та злагодження розвідувальній роті виділили півтори доби, як надійшов наказ виходити та закривати танковий прорив.
"Не маючи жодного важкого озброєння, крім ручних радянських протитанкових гранатометів та кількох іноземних труб, з яких ми не знали, з якого боку стріляти, поїхали закривати танковий прорив", — розповідає Якушев.
Бій був важкий. Дві доби українські захисники тримали село Євгенівка, де не було жодних оборонних укріплень. Зате було завдання: тримати його якомога довше, щоби позаду змогли сформувати якісь оборонні укріплення.
"З нами там були морпіхи з 503 батальйону. Ми протримали це село дві доби", — каже він.
Майор Влад Якушев – військовослужбовець 12 армійського корпусу ЗСУ. З архіву Влада Якушева
Вогняна колісниця
На початку березня 2022 року російські війська прорвали фронт на Зачатівці, де був 503 батальйон морської піхоти.
"Я не знаю як цей батальйон там тримався цілу добу, тому що їх атакувала понад тисяча одиниць техніки. Вони протрималися до ночі та відступили у Євгенівку. Нашу роту скерували до них на підкріплення. А це село, де нема жодного окопу. Ми думали, що встигнемо щось накопати. Але встигли тільки замінувати місток. Раптово розпочалася атака", — розповідає Влад.
Розпочалися дві доби бою. Російські військові наступали тільки вдень. Вночі вони воювати ще боялися.
"Вони підійшли настільки близько до нас, що їхні БМП боялися стріляти, щоб не поцілити у своїх. Настає така кількахвилинна тиша, коли ніхто не стріляє. Тут мій побратим Степан кричить: "Москалі, здавайтесь!". Знову продовжується бій, стрілянина. Вони розвертаються та тікають. Після бою я питаю Степана: "Чого ти кричав? У них броньованої техніки більше, ніж у нас людей". А він: "Бачиш, подіяло", — згадує розвідник.
В тих боях українським оборонцям дуже дошкуляв російський танк, який під’їжджав до замінованого моста, робив два постріли – один у дах хати, інший у фундамент — і хата складалася.
"Ми сидимо у хаті. Танк робить два постріли. Дах вилітає. Другий снаряд залітає під фундамент, але не вибухає. Степан у сусідній кімнаті через маленьке віконечко коригує. Вискакує БМП перед танком, розуміючи, що звідти коригують, починає по нашій хаті валити. Хату прошило наскрізь чергами. Летить цегла, дим. А там – Степан. Ми завмираємо. Я кричу: "Степан". Тиша. Знову кричимо. Забігає Степан: "Ви чого кричите? Ви мені танчик злякаєте!" А я дивлюся: у тій кімнаті цілий тільки той шматок стіни, за яким стояв Степан. По його обрисах – діри від куль", — каже Якушев.
Влад Якушев із побратимом Степаном. З архіву Влада Якушева
Щоби знищити російські танк та БМП, Степан вибіг з укриття в поле під шаленим вогнем, став на повний зріст та влучив у російську техніку.
Наступної доби російська авіація та артилерія вщент знищувала село.
"У нас вже боєприпаси закінчилися. Ми розуміли, що нам кінець. Але по рації нам сказали, що до нас на допомогу йде бронегрупа 95 десантно-штурмової. Прийшло три танки та кілька БМП. Вдарили по москалям так, що вони перелякалися, покидали техніку та пішки тікали. Так ми протрималися другу добу", — розповідає Влад.
Надалі українські бійці готувалися до смертельного бою. Пообнімалися, попрощалися, сказали один одному теплі слова. Але за годину командування вирішило їх вивести звідти.
"Ми розуміємо, що ми вижили. Але треба якось ще вибратися звідти. У нас був "Урал", яким ми приїхали, але його "градами" роздовбало так, що увесь тент порізано і друга пара коліс знищена. Ми всією ротою залізаємо туди, поміститися всім неможливо. Я сиджу на борті, падаючи, тримаюсь за когось. "Урал" їде. А він може їхати зі швидкістю до 10 км на годину. Від тертя пробиті колеса почали горіти. Ми заїхали на базу на машині, яка палала", — говорить він.
Згодом Влад Якушев про це напише оповідання, яке назве "Вогняна колісниця". Про цей випадок Тетяна дізнається, коли прочитає оповідання.
Віч-на-віч з росіянами
Того ж березня на Новомихайлівку, де воювала 54 бригада ЗСУ, поперла колона російських танків. Бійці попросили допомогу.
"До нас прийшов заступник командира роти, бо командира вже поранено, і каже: "Їдете та зупиняєте танкову колону, робите засідку, підбиваєте перші дві машини та до вечора повертаєтеся. Береш половину свого взводу, а половину — необстріляних". Ми й поїхали. Коли під’їжджали, на точці, де ми мали зробити засаду, вже горіло", — говорить Влад.
Він з двома бійцями пішов подивитися, що там відбувається.
"Там траса і різкий схил. Ми по тому схилу видерлися нагору. Я висовую голову і бачу як переді мною в п’яти метрах стоїть російський танк. З люка танка визирає механ і дивиться на мене, а я дивлюся на нього. Він робить квадратові очі, кричить "ааааа" й пірнає в той люк. Я пірнаю за беріжок дороги. Танк робить постріл. Але нам пощастило, що танк не міг опустити дуло на наш рівень і все летіло над головами", — каже військовослужбовець.
Бійці відбігли у безпечне місце та побачили, як повз них відступає піхотна рота одного з українських підрозділів, тому що їхні позиції знищили.
"Нам наказали зайняти оборону та прикривати їхній відхід. Ну добре, ми займаємо оборону і чекаємо на москалів. А їх немає. Вони побоялися йти вперед. Ми до ранку пролежали. Піхотна рота повернулася на позиції. Ми залишилися з ними. У нас ані спальників, ні карематів, тільки зброя. Ми ж їхали на пів дня. Вночі – мінус 16. Ми два тижні тримали разом з піхотою оборону у тому лісі. Жили просто на землі", — згадує офіцер.
Майор Влад Якушев – військовослужбовець 12 армійського корпусу ЗСУ. З архіву Влада Якушева
21 дірка в кітелі та три осколки в тілі
Через два тижні російські військовослужбовці пішли потужною атакою на цю ділянку.
"До того були невеликі перестрілки. А тут пішли танки, накриває артилерія. Наступає 500-600 підготовлених людей. У нас — неповна рота та моїх 12 людей. Вони зруйнували нашу оборону. У лісі відбувалися точкові бої. Тут хтось б’ється, там хтось б’ється. Бардак повний", — говорить Влад.
Офіцер разом з двома бійцями почав пробиратися по лісу, щоби з’ясувати де свої, а де – росіяни.
"Йдеш та кричиш: "Паляниця!" У відповідь чуєш: "Укрзалізниця!" Отже – свої. До середини дня я знайшов усіх, хто живий, та зібрав докупи. Тепер їх треба було вивести звідти. По рації я зв’язувався з єдиним взводом, з яким був зв'язок і домовився, де ми будемо зустрічатися. Я залишив своїх хлопців, а сам вирішив піти подивитися, що там діється", — розповідає він.
Один з бійців не послухався наказу й вирішив піти разом з командиром. На жаль, він не вмів тихо ходити, тож російські військові, які влаштували засідку, почули його.
"В нього випустили кілька куль. Він загинув", — каже Якушев.
На іншому місці, де б мали зустрітися українські бійці, російські військові також влаштували засідку. Згодом з’ясувалося, що вони зламали частоти й слухали переговори українських військовослужбовців.
Підходячи до третього місця умовної зустрічі, Влад вже очікував засідку, тому підготував своїх бійців до цього.
"Там був згорілий БРДМ. Росіяни вже лежали під ним. Я йду та бачу, що з-під БРДМа з’являється ствол кулемета і дивиться на мене. А мені до нього залишається сім метрів. Я тільки встигаю закотитися під найближче дерево й вся засідка починає гатити по мені. Мої хлопці стріляють, підтримують мене. Я знищив того кулеметника. А вони почали закидувати мене підствольними граатами. Один осколок попав у голову. На мені була шапочка, яку надягають під шолом. Коли пішла кров, шапочка вбирала її у себе. Я відповз метрів 30 від русні та воюємо далі", — згадує боєць.
Коли українських бійців почали закидувати гранатами, Влад відчув, що щось прилетіло в плече. Згодом, на третю добу після поранення, лікарі витягли з його руки два осколки. А ось осколок у голові тоді побоялися чіпати.
"Коли кулемет по мені валив, на мені був кітель та розгрузка. Після бою я їх зняв у бліндажі й хлопці почали рахувати дірки. Нарахували 21 дірку. Кажуть: "Ти не міг вижити. Три дірки в тобі та 21 — в кітелі", — усміхається він.
Через два тижні після поранення, ще з незагоєними ранами, Влад повернувся на війну.
Знову поранення
У травні 2022 року на територію між Тошківкою та Оріховим на Донеччині зайшов спецпідрозділ Ахмат. Вибивати їх звідти скерували розвідроту морпіхів.
"Ми приїхали під вечір. Почали планувати: як зайти на позиції, як організувати шлях евакуації та інше. Я тоді навіть не здогадувався, що шлях евакуації я організовую для себе. До ранку розібралися, де ми, де ворог. У нас навіть був маленький дрон", — каже Якушев.
Боєць "Сірий" підняв дрон та побачив, що навпроти місця, де сидять кадирівці, стоїть захована їхня БМП-3. Якщо українські оборонці атакуватимуть, то вона їх пошинкує. Отже, треба знищити цю БМП.
"Мій побратим Степан Ясний, з яким ми ще у Мар’їнці воювали з 2015 року, фахівець з усіх одноразових гранатометів. У нього стрільба – рівень Бога. Нам якраз дали два іноземних гранатомети. Я кажу: "Степанку, ти мені зробиш ту беху?". От ми знаємо, де БМП, треба розібратися, де ворог. Я підповзаю до них: вони якраз почали рити окопи. Чую брязкіт лопат і два кадирівці розмовляють щось по-своєму. В мене під ногою тріснула гілка, вони завмерли, постояли та вистрілили на звук. Я лежу тихесенько", — розповідає розвідник.
Українські оборонці готові були, як тільки Степан влучить у БМП, розпочати бій.
Степан вибіг, вистрелив. В той момент БМП смикнулася. Її підбили, їхати вона вже не могла, але стріляти могла.
"Степан вибігає з другим гранатометом, стріляє. Повертається і каже: "На гвинтики". Ми посунули вперед, потроху їх шинкуємо, вони відступають. І тут я чую, як вони кричать: "Не стріляй, ми заручників вб’ємо". Вони проїжджали через село й могли набрати заручників. Я зупиняю атаку", — говорить Влад.
Поки українські військові з’ясовували, чи можуть у росіян бути заручники, кадирівці почали підтягувати собі підмогу.
"Ми з’ясували, що цивільних там не було. Розуміємо, що нас просто обдурили. Тепер я навчаю своїх бійців: якщо ворог кричить, що у нього заручники або що він здається, але протягом кількох хвилин це не підтверджується, то ми продовжуємо атаку. Їм вірити не можна", — зазначає він.
Було зрозуміло, що 27 українських бійців вже не зможуть продовжити атаку проти 500 кадирівців, тож ухвалили рішення окопуватися.
"Я лежу за деревом і рукою показую взводним, де формувати оборону. Чую постріл і в мене падає рука. Куля черкнула по дереву та ввійшла в руку. Прошу "Сірого" подивитися, що там у мене. "Сірий" глянув: "Все, командир, тебе на евакуацію, в тебе там біда". "Сірий" затампонував і наклав сильнотиснучу пов’язку", – згадує Влад.
На евакуацію треба було йти 5 км лісом. З собою забрав молодого контуженого бійця.
"Позивний у нього – АїдАїд – давньогрецький бог підземного світу, володар царства тіней померлих, син Кроноса й Реї, один з братів богів-олімпійців.. Йду лісом та думаю: оце я класного провожатого собі взяв", — сміється боєць.
І додає, що водій евакуації по вибоїнах від снарядів так летів, що бійці стрибали в кузові.
У шпиталі лікарі звернули увагу на осколок у голові. І після трьох операцій військовослужбовець позбувся зайвого заліза у тілі.
Влад Якушев із дружиною Тетяною. З архіву Влада Якушева
Дружині він передзвонив вже з Покровська.
"Він мені дзвонить, питає що я роблю, як справи, як справи у нашого кота Чіпа. Я розказую, що робить Чіп, що я роблю. Потім він мені радісно повідомляє: "Я знову трьохсотий", — розповідає дружина Влада Тетяна.
Додає, що зраділа цій новині, бо на Влада очікувало тривале лікування та реабілітація. А дружина сподівалася, що до того часу війна завершиться.
Через три місяці, коли кості зрослися, військовослужбовця виписали з лікарні.
"Я повертався на фронт. Рука була на перев’язі та зовсім не працювала. Я зробив собі захист з алюмінію на руку як лати. Навчився стріляти з автомата, спираючи його на передпліччя. Мене посадили організовувати вихід груп. Я сидів на раціях. Так я до жовтня прослужив у батальйоні морської піхоти", — каже Влад.
Згодом перевівся до Києва у дивізіон річкових катерів, де серйозно зайнявся своєю реабілітацією. Через рік вже зміг двічі підтягнутися на турніку.
"Коли я скинув відео, де я підтягуюся на турніку, своїй реабілітологині, вона сказала, що це – неможливо, що я мав мати інвалідність, але вони мені цього не казали, щоб не засмучувати. Зараз я на 80 відсотків повернув рухливість рухи. Займаюся спортом та почуваю себе добре", — говорить він.
Від старлея до майора за місяць
Офіцер зізнається, що в Києві йому стало скучно й він перевівся до протимінного підрозділу.
"Я орієнтувався в інженерії, в заміновуванні та розміновуванні. Думав, що принесу там достатньо користі. Коли туди прийшов, там здивувалися, чому я ще досі старший лейтенант. І подали на присвоєння чергового військового звання", — каже Якушев.
За кілька місяців його закликав кадровик і повідомив, що офіцер став капітаном ще у 2016 році. Але його забули про це повідомити.
"Я купив капітанський погон. Йду коридором. Один з полковників дивиться на мене: "Ти у нас ще й місяця не служиш, а вже капітан". Минає тиждень. Я йду коридором. Кадровик стоїть у дверях, сміється, аж вмирає від сміху. Каже: "Викидай цей погон у смітник та купуй майорський. Тобі присвоїли майора". Я купую новий погон, йду по коридору. Той самий полковник на мене дивиться: "За місяць від лейтенанта до майора – я ще такого в армії не бачив", — говорить майор Якушев.
