За інформацією: Суспільне Львів.
Львів’янин Назар Крисюк працює з побратимами, які перебувають у важкому депресивному стані, допомагає їм працевлаштовуватися, а також пояснює колективу, де працюватиме ветеран, як допомогти йому адаптуватися. Увесь шлях, який проходять ці ветерани, свого часу він пройшов сам.
Про це ветеран 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, працівник Центру ветеранського розвитку та соціальних ініціатив Львівського національного університету імені Івана Франка та кар’єрний консультант ветеранів ГО "Захист держави" Назар Крисюк з позивним Захар Беркут розповів Суспільному.
Війна з 2014 року
Назар за освітою політолог, випускник філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Свого часу викладав у Галицькому інституті економіки та права. До війська жодного стосунку не мав. Але у 2014 році ухвалив рішення, що повинен зі зброєю захищати свою країну.
"Я вже займався волонтерством. Після звільнення Лисичанська у 2014 році я поїхав в зону АТО до батальйону "Львів" з волонтерською допомогою. Мене так змотивувала ця поїздка на Схід, що я ухвалив мобілізуватися", — каже чоловік.
Згадує, тоді вперше побачив знищені мости. Щоб добратися до Лисичанська, переїжджали через понтонні переправи.
Окрім того, дуже багато допомагав 80-й ОДШБр, особливо тим бійцям, які тримали оборону Луганського аеропорту.
"Повістки не було. Я сам прийшов у військкомат і сказав, що хочу служити. Пам’ятаю, молодий військком мене на Мерседесі завіз на полігон. Там мене відібрали у вісімдесятку. Я переконав замполіта, що дуже добре володію документообігом. Я був худий, по фізо би не пройшов. Але мене взяли. Там я вперше взяв до рук автомат. Було страшно стріляти, не знав, що робиться. Але мене підстраховували, вчили", — розповідає Назар.
У 2014 році йому довелося тримати оборону у Луганській області.
"3 вересня нас передислокували до населеного пункту Металіст. Ми зайшли на позицію і вперше стикнулися з артилерійським обстрілом з мінометів. Ми тоді втратили машину з боєприпасами, все майно, яке ми мали, яке нам волонтери подарували. Фактично, залишилися в тому, в чому були вдягнуті. За добу таких боїв ми трошки звикли до цього", — згадує ветеран.
І додає, що у тих боях підрозділ втратив 24 людини.
"Шестеро хлопців відразу загинуло. Решта – безвісти зниклих. На сьогодні ідентифіковано тільки 11 чоловіків. Частина з них перепоховано у Львові, частина — залишилися у Старобільську. Це був мій перший бій, в якому я зрозумів, хто такий агресор", — каже він.
Повномасштабне вторгнення
Назар каже, що відчував ще у січні 2022 року, що буде велика війна.
"Я вже мав зібраний військовий наплічник і був готовий. Ми з побратимами, з якими воював у 2014, знали, що щось буде", — розповідає він.
Попри те, що чоловік вже планував виїхати за кордон на роботу, першого ж дня він був у ТЦК.
"Ми з хлопцями пів ночі не спали і десь о третій ночі розійшлися. Прокинувся об 11 ранку від дзвінка дружини. Каже – почалася війна. Я не повірив, що ти таке кажеш, яка війна. Дружина вже тоді була на роботі. Я увімкнув телевізор, побачив новини. Зайшов у наш чат з побратимами і пішов у ТЦК", — згадує Назар.
У черзі в ТЦК пояснив, що прийшов поновити свій військовий квиток, який втратив, та відразу їде до себе у частину. Тож пройшов поза чергою. Мав біля себе фото часів 2017 року, отримав документ і поїхав у вісімдесятку.
"Там теж були черги. Але 25 лютого вже оформився. А 26 лютого мені запропонували посаду номера обслуги САУСАУ — самохідна артилерійська установка.. Я ніколи з того не стріляв, але погодився", — говорить ветеран.
Назар Крисюк з позивним Захар Беркут. З архіву Назара Крисюка
Головна гармата підрозділу
Вперше свою гармату Назар побачив вже за кілька днів під час боїв за Вознесенськ.
"Я молив Бога, щоби ми потрапили десь на Північ, в ліси. А ми потрапили в степи, де не було як сховатися", — каже чоловік.
Там вперше побачив російські літаки, які випускали ракети по їхніх позиціях.
"У 2014 році такого не було. Зовсім інший формат війни був. Тут були масовані обстріли. Ти вистрілив один раз, а у твій бік – 17 вистрілів з артилерії. Я 5 березня вперше побачив гармату, то відразу з неї й стріляв. Вступив у бій", — згадує десантник.
Командир якраз навчав Назара як прицілюватися, коли пролунала команда: "Гармата — до бою!".
"Я кажу: "Хлопці, я не вмію стріляти". Це вже було надвечір. Був крайній наступ московитів на Вознесенськ. Я вперше наводився. Мені допомогли зорієнтуватися побратими. Згодом мені сказали, що я молодець. Було загальне влучання усіх гармат по понтонах, по ворожій колоні, яка наступала на нас. 25 наших вистрілів зупинили цю колону. Після того мені пішло стріляти. Ми стали головною гарматою батареї", — розповідає він.
На дулі гармати бійці почали малювати смужки: одна смужка – 10 уражених технік ворога. Тоді ж Назар отримав свій позивний – Захар Беркут.
"Це було під час бою коло Першотравневого, коли на нас 46 БМПБМП — бойова машина піхоти. йшли і ми у складі артилерійського з’єднання мали зупинити їх. Мій командир Сокіл гукнув мені: "Захар Беркут, гармата – до бою!", — каже чоловік.
Бойовий стрес
4 квітня 2022 року десантник зазнав сильної контузії. Вона наклалася на інші, які він мав ще з 2014 року.
"За нами тоді влаштували полювання. Нас накрили "Ураганами". Ми опинилися в центрі обстрілів. Наша одна гармата працювала проти їхніх сімнадцяти. Плюс степи, не було де заховатися. Ми дивом залишилися живими", — говорить Назар.
Неподалік від їхньої гармати стояв зенітно-ракетний комплекс "Стріла". Саме туди влучив ворожий снаряд.
"Вибуховою хвилею мене закинуло під ствол, мого командира б’є люком по голові. Мій заряджаючий теж контужений. Вибухи були на відстані 2-3 метри від нас. В очах у мене потемніло. Хвилин на 15 я втратив свідомість", — згадує він.
Як тільки прийшов до тями, вискочив з гармати, бійці зайняли рубіж оборони.
"Там адреналін настільки зашкалював. Я тепер розумію, що таке бойовий стрес. Тіло мобілізувалося і виконувало автоматично те, що я вчився робити на полігоні", — каже чоловік.
І тільки наступного дня, коли мозок зрозумів, що небезпека минула, з тілом Назара почали відбуватися незрозумілі речі: пропав зір, з’явилася нудота та болі у шлунку.
"Очі – ніби пісок хтось насипав, голова – як баняк, у вухах — свист. Говорити не можу, затинаюся, слова тягну. Мене відразу у шпиталь. Але через 15 днів повернувся у частину. Побув день, нічку повоював. Ще трохи знищили техніку. І мене знов у госпіталь. Мені знов стало зле", — розповідає десантник.
Перебуваючи у шпиталях, Назар розповідав дружині, що має проблеми зі шлунком. Про контузію нічого не говорив.
Назар Крисюк з побратимами. З архіву Назара Крисюка
Довге повернення з війни
Вперше з психологічними наслідками війни, які відчувають ветерани, Назар стикнувся у 2015 році, коли демобілізувався.
"Була глибока депресія. Я не розумів, що зі мною діється. Тоді навіть психологів не було. Я трошки зловживав алкоголем. Потроху деградував. У мене проявилися перші ознаки ПТРС. Я з тим жив ніби в тумані. Нічого не радувало, нічого не хотілося. Вважав, що всі мені винні", — згадує він.
З того стану йому допомогли вийти побратими. Але в порівнянні з тим, що відчув у 2023 році, свій стан у 2015 році називає лайтрежимом.
У жовтні 2022 року чоловікові поставили діагноз посттравматичний синдром. У лютому 2023 року його звільнили зі служби.
"Я був як той овоч. Ні говорити, ні спілкуватися не міг. У мене були страшні болі голови, з носа йшла кров. Мене увесь час трусило. Мене це дратувало. Два тижні не міг прийти до себе. Я провів у психоневрологічному диспансері пів року. Спілкувався тільки з хлопцями, такими як я", — розповідає ветеран.
Після шпиталю Назар цілий рік просидів вдома. Намагався не виходити за межі своєї вулиці.
"До березня 2024 року я з хати не виходив. Я той рік майже не пам’ятаю. Вставав з ліжка, щось намагався робити коло хати. Розмовляв тільки з дружиною і то, переважно, тільки сварилися. Я не знав, що зі мною відбувається", — згадує він.
І додає, якщо порівнювати його сьогоднішнього з тим, яким він був у 2025 році, коли лише почав працювати над собою, то це дві різні людини.
Як ветеранові вийти зі своєї мушлі
Назар вважає, що відновити своє життя рік тому йому допомогли дві людини. Це побратим, який зараз вважається таким, що пропав безвісти.
"Він тоді повернувся на службу у 128 окрему гірсько-штурмову бригаду. Ми з ним комунікували, говорили. Він мене розумів, я його розумів. Він трохи зловживав алкоголем. Я йому про це казав. А він мені говорив, що я сиджу вдома, ні з ким не хочу спілкуватися. Казав: "Та ти ж працював викладачем, ти вмієш переконувати. Тобі треба рухатися вперед". 10 квітня, на свій день народження, він пропав безвісти. Він мене мотивував і я вирішив взяти себе в руки", — розповідає чоловік.
Також дуже його підтримував товариш з Майдану Олександр Лабецький.
"Він приходив до мене, кликав виходити в люди, доєднуватися до волонтерської допомоги хлопцям, які ще воюють. На початках я його посилав. А він все одно приходив. Щотижня приходив і говорив до мене. Казав: волонтерство – це така ж робота як і у армії. Він мене привів у офіс. Там на мене вже чекала психолог. Перший раз я психолога відправив за русскім корабльом, другий раз – так само. Я казав: "Я не псих". Але вона не відступала. Витягла мене на суперечку. Потім розклала мене на атоми. І вже через місяць ми почали працювати як напарники. Я вже сам вставав зранку, приїжджав у офіс громадської організації "Захист держави". Там уже була робота для мене: консультувати тих, хто демобілізовується; працював зі запитами хлопців", — каже він.
Через деякий час ветеран став учасником проєкту "Ветеран з молоддю", де психологи та ветерани навчають молодь, як треба спілкуватися з ветеранами.
"Мене обурюють питання: "Чи ти вбивав". Або: "Коли війна закінчиться". Чи: "Чого ти туди пішов?" Але на перших зустрічах з молоддю я говорив по складах, не міг говорити. У березні 2025 року я виходив до студентів, я затинався, я щось молов і не знав, що молов. У вересні я помітив, що їм цікаво", — говорить Назар.
Назар Крисюк з позивним Захар Беркут. З архіву Назара Крисюка
Минулого року під час спілкування зі студентами факультету іноземних мов ЛНУ імені Франка їм оголосили, що приміщення заміноване. Студенти запропонували вийти в парк.
"Була тепла осіння погода. Я стою, навколо мене – 300 осіб. І я почав говорити. Тепер я розумію, що я повинен щодня боротися за себе", — каже він.
Назар почав навчатися на курсах та тренінгах для ветеранів та людей з інвалідністю. Долучався до різних видів реабілітації.
"Я почав читати книжки. Хоча я читаю і не запам’ятовую. Але все одно читаю", – ділиться десантник.
Минулого року він навіть став студентом заочного навчання філософського факультету.
"Я допомагав трьом хлопцям з Маріуполя, яких нещодавно звільнили з полону. Мене попросили допомогти завести їх в університет, здати документи у приймальну комісію та скласти вступні іспити. Під час здачі документів вони спитали мене: "А ти чому не подаєш документи?". Я теж подав. В результаті — хлопці не поступили, вони ще не були готові до вступу, бо їх звільнили тільки у березні, а у червні вже були іспити. А я склав. Тепер вчуся на магістратурі на психолога", — говорить Назар.
Розповідає, що вчитися йому важко, тому що навчання онлайн. На його думку, якби спілкувався з викладачем наживо, то було б легше. Зараз має вже п’ять талонів, але впевнений, що сесію складе.
Допомога побратимам
Пройшовши довгий шлях повернення до себе, ветеран почав допомагати побратимам, які не розуміють, що з ними діється.
"Навчання мені допомагає допомогти самому собі. Я почав багато читати, комунікувати, говорити", — каже він.
Також Назар є спеціалістом з соціальної адаптації ветеранів у Центрі ветеранського розвитку та соціальних ініціатив ЛНУ імені Івана Франка та кар’єрним консультантом ветеранів ГО "Захист держави" на громадських засадах. На сьогодні у його доробку є 24 успішні кейси.
"З Центру зайнятості, з "Superhumans" та "Unbroken" мені дають хлопців у депресії, які хочуть працювати, але не можуть. Я це вже пройшов та розумію їх. Коли я проходив практику у Центрі зайнятості, там помітили, що з такими хлопцями я з першої зустрічі знаходжу спільну мову. Мене хлопці чують. У нас виходить жива дискусія та спілкування. Я переводжу їхній військовий досвід у цивільну сферу. Після 5-6 наших сеансів хлопці знаходять собі роботу, яка приносить їм задоволення та фінансову нагороду", — говорить ветеран.
Каже, що розмова відбувається на рівних, інколи спілкування дуже неформатне. Але – результативне.
"Ми можемо і покричати. Він так висловлює свою думку. Я його розумію. Я теж можу крикнути. В армії так і є, що інколи хтось може крикнути", — каже він.
Усі 24 хлопці, з якими почав працювати Назар, вже працевлаштовані. Окрім того, що ветеран прийде в новий колектив, цей колектив також повинен вміти з ним спілкуватися.
"Я пояснюю, хто такий ветеран, з якими бар’єрами він стикається. Трудовий колектив має зрозуміти, хто такі українські захисник та захисниця. Зараз на багатьох підприємствах є внутрішня ветеранська політика. У мого побратима була ситуація, коли у станку перегоріла плата і він почав робити брак. Побратим відразу зорієнтувався та налагодив роботу. Це вміння наших захисників бачити загрози та діяти вже й негайно. З хлопцями треба працювати", — переконаний чоловік.
І просить цивільних не розпитувати ветеранів про війну, якщо вони самі про це не говорять.
"Краще розпитувати про завтра, про мрії, про бажання. Я мрію після війни взяти з собою побратимів та пройти всі Карпати пішки від Турки, від Вовчого, до Чорногори. Колись в дитинстві я проходив їх з батьком. Зараз хочу сам пройти", — говорить ветеран 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Назар Крисюк з позивним Захар Беркут.
