За інформацією: Суспільне Львів.
21 січня 1990 року українці створили “Живий ланцюг”, відомий також як “Українська хвиля”, довжиною 770 км. Він з’єднав людей з Івано-Франківська, через Львів до Києва. Серед учасників акції була і стриянка Наталія Луковська.
Спогадами про той день Наталія Луковська поділилася з Суспільним.
За словами жінки, у 1990 році їй було 29 років. Вона працювала в управлінні бурових робіт (УБР) у Стрию. Це підприємство, зазначає Наталія Луковська, завжди було острівцем свободи: там працювало багато людей із навколишніх сіл, які не були заангажовані радянською ідеологією.
“Особливо то відчувалося в 80-х роках, коли я туди прийшла на роботу. Там менше всього говорили за партію або що-небудь подібне. Там якийсь такий був дух вільності”, — згадує Наталія.
Саме в такій атмосфері у колективі вирішили їхати на “Живий ланцюг”. Від підприємства організували автобуси, якими колеги вирушили в бік Львова.
"Поїхали також мої співробітники — Наталя Баранецька, Надя Хрущ, Євген Ладика, Оксана Матіїшин та інші”, — розповідає жінка.
Жінка пригадує, що тоді потрібно було власноруч виготовити прапор, однак через брак потрібної тканини це було важко зробити.
“Жовтий матеріал у нас вдома в хаті був. То був жовтенький ситець, дуже яскравий. Ми мали білий матеріал як на простирадло, я купила фарбу і ми вирішили його пофарбувати. Робили все як написано в інструкції. Але очевидно, що фарба була зроблена десь на Дерибасівській, бо прапор вийшов не блакитний, а щось таке смарагдово-синє, ще й з якимись переливами. Ми його зшили, але це не був стяг України. Тому вирішили, що його не братимемо і просто поїхали самі. Вирішили, що наша присутність також важлива”, — ділиться вона.
Наталія Луковська зараз. Фото надала Наталія Луковська
Автобус висадив групу за Стриєм, за селом Угерсько. Люди ставали там, де ще було порожньо, заповнюючи прогалини на трасі.
“Ми стояли далеко один від одного, перегукувалися, час від часу сходилися до купи і знову розходилися. Ми не знали точно, що робити, просто щосили махали руками машинам, які проїжджали повз”, — розповідає волонтерка.
Найбільше, за її словами, боялися провокацій. Наталія пригадує, як лячно ставало, коли на швидкості проїжджав великий вантажний транспорт. Проте, ділиться, вигляд легкових авто, з вікон яких майоріли синьо-жовті стяги, викликав неймовірні емоції. На морозі, не жаліючи голосів, люди співали стрілецьких пісень та гімн України.
Разом із Наталією на “Живий ланцюг” поїхала її мама — Галина Івасівка. Вона для цього вранці у неділю, 21 січня, приїхала спеціально в Стрий із Дрогобича.
“Вона біля мене ще стояла не так далеко. Ми говорили за волю, незалежність. І я тоді мамі сказала таку фразу, яку повторюю і пам’ятаю: “Я буду їсти хліб і пити воду, але я не відмовлюся від волі і від незалежності”. Я не хотіла назад у Радянський Союз. От тоді я відчула волю”, — каже жінка.
Наталія Луковська волонтерить із 2013 року. Спочатку вона готувала енергетичні набори — сало з часником та спеціями для протестувальників у Києві. У 2014-му її підприємство виготовило понад 300 товстостінних пічок для фронту, а зараз вона “спеціалізується” на придбанні дронів, високотехнологічного обладнання та приладів для війська. Жінка додає, що волонтерство забирає весь вільний час, але зупиниться тільки тоді, коли настане перемога.
