За інформацією: Суспільне Львів.
Роман Пудляк, готуючись до демобілізації, читав літературу про депресію, яка накриває ветеранів, після того, як вони звільняються з війська. Але навіть гадки не мав, що скоро йому доведеться боротися зі своїм депресивним станом.
Про це ветеран 125 бригади ТрО ЗСУ та працівник Центру ветеранського розвитку при Львівському університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.Гжицького Роман Пудляк розповів Суспільному.
Я не буду сидіти й дивитися
Повномасштабне вторгнення застало Романа вдома у Львові. Тижні за два до того він повернувся з-за кордону.
"14 лютого 2022 року я повертався додому з Польщі з думкою про те, якщо буде повномасштабна війна, то я долучуся до Сил оборони. Поляки мене питали: "Навіщо ти туди їдеш, там буде війна". А я відповідав: "То що, я повинен тут сидіти й дивитися?". Хоча я їхав і не вірив, що буде повномасштабна війна", — говорить чоловік.
Вранці 24 лютого він прокинувся від звуків повітряної тривоги. Попри все, поїхав на роботу трамваєм.
"Трамваї ходили. Я сів на кінцевій коло Аквапарку та поїхав в центр. Здивувався, які корки на дорозі у бік виїзду з міста. Зазвичай такі корки бувають ввечері. А тут — зранку", — згадує Роман.
Оскільки на роботі ніхто не знав як діяти далі, чоловік зв'язався з сестрою та батьком. Та поїхав до них у Зубру. Там було ухвалено, що жінки з дітьми повинні виїхати за кордон.
"Мені сказали, щоби я виїжджав з ними. Я відмовився. Тоді почали мене умовляти, щоби я поїхав з ними до кордону та допоміг перейти кордон. Я кажу: "Ні, бо я вас знаю, ви будете мене просити, щоби я їхав з вами далі", — каже він.
Коли жінки виїхали, чоловіки почали шукати можливість мобілізуватися. Попри те, що Роман був визнаний непридатним до військової служби у мирний час, він пішов у ТЦК, де йому відмовили.
"Тато теж пішов. Йому вже було 60 років. Казав: "Війна, треба йти воювати". Але його не взяли", — говорить Роман.
Тому чоловіки записалися у самооборону Солонківської громади та стояли на блокпостах.
"То був такий період, коли не знали чого чекати. Чи є вже якісь ДРГ, які заїхали місяці перед тим. Вони тут можуть шастати, а ми й не знаємо про них", — каже чоловік.
Новостворений підрозділ
4 березня 2022 року Роман повернувся зранку з чергування з блокпоста та мав йти відпочивати.
"Розплющую одне око і бачу як швагро (чоловік сестри, — ред.) кудись збирається. Каже: "Ти спи, а я тут дізнався, що нова бригада формується, піду подивлюся". Я відразу підхопився йти з ним. Без мене — нікуди", — згадує він.
Новоствореною бригадою виявилася 125 бригада територіальної оборони. В черзі чоловіки стояли поруч.
"Швагра відразу взяли. Він закінчив військову кафедру, офіцерське звання. Він показує на мене: "І оцього візьміть теж", — говорить чоловік.
У бригаді територіальної оборони він став мінометником. До цього моменту він тільки одного разу, навчаючись у технікумі, бачив автомат.
"Я зрадів, коли побачив міномет. Нас навчали, розказували, що ми можемо відразу стріляти цілою батареєю, шість мінометів. Але то так книжка пише, на війні так не буває. Але у мене була мрія стрільнути всією батареєю", — каже Роман.
Військовослужбовець вчився з задоволенням. Каже, якщо є бажання, то навчитися можна швидко. У липні 2022 року львівська тероборона виїхала у зону бойових дій.
Роман Пудляк у лавах ЗСУ. З архіву Романа Пудляка
Перший бій
Ветеран зазначає, що в перший рік повномасштабного вторгнення на питання командира: "Хто хоче піти на завдання?" — зголошувалися всі.
"У нас всі рвалися на позиції. Ми всі прийшли у військо з цивільного життя. Ми жили однією справою. Коли командир питав, хто хоче на позиції, то всі відразу озивалися: "Я! Я! Я!". 1 листопада і мені, нарешті, дозволили поїхати", — говорить ветеран.
Згадує, що того дня був туман. Рація чомусь не працювала. Мінометники не могли зв'язатися з корегувальниками, які стежили за російськими позиціями з неба.
"Командир каже: "Рація не працює, не можу з нашими льотчиками зв’язатися". Я кажу: "Давай, я побіжу, я знаю, де вони стоять". І я по лісопосадці побіг. Мені що, я малий, у мене позивний Шустрий, я не боюся", — розповідає ветеран.
Так йому довелося побігати зо три рази туди-сюди. Страшно йому стало вже після того, як зробив свою роботу.
"Ми кинули п'ять мін та сховалися в посадці. Їхня артилерія почала працювати по нас. Метрів за 200 вибухнуло від нас", — каже Роман.
Згадує, що міни, які посилали в бік росіян, часто підписували.
"Ми написали "За тебе, Юрчику". Від мене за дві вулиці жив хлопець Юрко. Він загинув. Ми за нього помстилися", — ділиться він.
Мешкали львів’яни за три кілометри він "нуля" у підвалі одного з будинків.
"Ми знали, що ми близько, але – в безпеці. Там було брудно, то ми поприбирали. Постелили підлогу з дощок. Нам не казали, як довго ми там будемо, але ми собі облаштували мінімальний комфорт. Милися в тазику. Гріли воду в буржуйці, ставали в один тазик, другим – поливалися. Так викручувалися. Мишей було багато, як же без них? У мене вони погризли медичний підсумок. Всі батончики понадгризали", — згадує ветеран.
І додає, що котик у них був, але ще малесенький, який ще не вмів лапати мишей.
Роман Пудляк з Валерієм Залужним. З архіву Романа Пудляка
Повернення з війни
Перебуваючи в зоні бойових дій, Роман зазнав травми руки. Після кількох спроб медиків підрозділу вилікувати його, тероборонівця скерували до лікарні.
"У лютому 2024 року мені сказали, що потрібна операція. Я звернувся у шпиталь у Винниках, там зробили МРТ, сказали, що пів сантиметра кістка стесана і без операції не обійдеться", — говорить Роман.
Зараз чоловік має два титанові штирі у тілі.
"Командир мене посадив у штабі за паперову роботу, а я воювати хочу. Командир каже: "Шустрий, з тебе толку буде більше тут. Бо на позиціях з тобою щось станеться. І замість того, щоби ми робили роботу, ми тебе будемо евакуйовувати", — згадує ветеран.
Під час ВЛК невролог скерував його на МРТ голови.
"Мені діагностували доброякісну пухлину півкулі мозку. Вона не операбельна. Мене звільнили з війська. 12 лютого 2025 мене списали. Після цього я стикнувся з такою штукою, відомою всім військовим, як депресія", — ділиться чоловік.
Каже, що після діагностування пухлини його перевели у відділ рекрутингу і заборонили виїжджати у зону бойових дій. Тоді почав читати різні книжки, в тому числі й психологічну літературу. Там прочитав про депресію військових.
"Мені пропонували залишитися на службі, але – в тилу. Я сказав: "Ні, або я там з вами, або звільняюся". Я стикнувся з тим, що тілом я повернувся, а головою – ні. У мене було відчуття непотрібності", — згадує Роман.
Тікав від депресії як міг. Поїхав за кордон, очікуючи, що це допоможе. Але – не допомогло. Повернувся на колишню роботу, але і там знаходив себе.
"Радості нічого не приносило. Ходив на роботу, повертався додому. І все. Спілкувався тільки з побратимами та родиною. Так тривало чотири місяці", — розповідає ветеран.
В родині бачили, що діється з ним і шукали як можна допомогти. Сестра знайшла інформацію про курс "Рівний рівному", який відбувався у Львівській політехніці". Вирішив спробувати.
"Я розумів, що мені потрібна допомога. Говорили про різні центри для ветеранів, але мені не хотілося. А тут я відчув, що мені комфортно. Тут познайомився з Назаром Крисюком. Він став мене залучити до різних заходів, до молодіжної організації. Я кажу: "Та мені вже 33, яка я молодь?". Я проходив різні тренінги та навчання. Здобув широкий спектр знань. Всі навчання, які я пройшов за пів року, дали мені хорошу базу, яку я зараз застосовую", — говорить Роман.
Роман Пудляк. Роман Пудляк із Назаром Крисюком
Зараз він працює у центрі ветеранського розвитку при Львівському університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.Гжицького.
"Тут навчаються ветерани та діти учасників бойових дій. Наш центр покликаний допомагати їм та представляти їхні інтереси. Найближчим часом планується зустріч ректора зі студентами-ветеранами, під час якої ми обговоримо питання, які турбують всіх," – каже ветеран 125 бригади ТрО ЗСУ та працівник Центру ветеранського розвитку при Львівському університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.Гжицького Роман Пудляк.
