За інформацією: Суспільне Львів.
9 червня 2022 року, потрапивши під російський обстріл, Михайло Дмитрів на позивний Черемшина тоді вже прощався з життям. Через рік, 8 червня 2023 року, у родини Дмитрівих народилася четверта дитина – син, якого назвали Матвієм, або, як каже Михайло – дарований Богом.
Про це бізнесмен, ветеран АТО й 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького та капелан Асоціації професійних капеланів України Михайло Дмитрів розповів Суспільному.
Україну тобі так просто не віддадуть
Михайло Дмитрів розповідає, на війну з Росією він чекав ще з 1991 року.
"Мені батько тоді сказав: Михайле, не розслабляйся, москаль тобі так просто України не віддасть, готуйтеся до війни", — пригадує чоловік.
Діда, який був сотником УПА, та прадіда, який був сотником січових стрільців, Михайла свого часу росіяни розстріляли.
"Про прадіда та діда мені розповіли абсолютно чужі люди. Я випадково взяв книжку про село Вовчухи та знайшов інформацію про прадіда. Я потім знайшов людину, яка про це пам’ятала. Він мені показав могилу прадіда. А мій дід загинув у селі Коровиця Лісова, тепер це Польща. Його вбили енкаведисти під час операції Вісла. Там могили нема, хата спалена, а нашу родину виселили", — говорить він.
Батько Михайла помер у молодому віці, то ж чоловікові не вдалося розпитати його про своїх предків.
"Коли я служив строкову, то ще й отримав нагая від командира, що не сказав йому, що у мене дід був "ворогом" народу та воював в УПА. Ця інформація була записана в КГБ. Вдома про це ніхто не говорив", — згадує ветеран.
Тому, за його словами, ще від початку незалежності України він готувався до війни.
"Мене мало хто розумів, але знаходилися однодумці. Ми робили реконструкції боїв, проводили розкопки, знімали патріотичні фільми. Сформували колекцію військово-патріотичних відзнак товариств "Січ", "Сокіл", "Пласт", січових стрільців, збройних сил УНР, УГА та українських відзнак під час Другої світової війни", — каже Михайло.
У 2016 році він отримав повістку. На той час Михайло був депутатом Жовківської районної ради.
"Я вирішив, що й депутати мають воювати. Тому пішов без роздумів", — каже він.
Служити довелося в районі Краматорська та Курахівки. Але, за його словами, в той час там не було активних бойових дій.
Їхав загинути в бою
На початку 2022 року Михайло вже був татом трьох дітей. Найменшому синові було п’ять років, старший син ходив до сьомого класу, а донька вже була випускницею.
"Мої речі були зібрані ще з часів АТО. Та й досі ці речі зібрані та складені. Я передзвонив у свій підрозділ, де служив під час АТО. Мені сказали: Михайле, ти вже старий. Крім того, у мене була гарячка, ковід, мабуть. Командир сказав: куди тобі їхати у такому стані? Тоді я зібрав свої речі й пішов у військкомат. Звідти мене вигнали. Тоді я пішов у сільраду й попросився на чергування на блокпости", — згадує чоловік.
Під час чергування на блокпосту ветеран познайомився з бійцями з інтернаціонального легіону. Вони його запросили до себе.
"Я поїхав до них, а поруч стояла черга охочих мобілізуватися до 103 ТрО. Я сказав, що стояти в черзі не буду, знайшов комбата, спитав, що їм треба. Він сказав – машини. Я пригнав чотири машини. І на одну з них сам сів та поїхав на війну. Мені запропонували посаду водія-стрільця. Я погодився", — розповідає він.
Чоловік обрав собі позивний Черемшина. Жартує, що росіяни цього слова вимовити не можуть.
"Мої предки мали черемшиновий гай та робили вино з черемшини. Мого прадіда називали Черемховим. Я подумав, що Черемховий – це дуже довго, псевдо має бути коротким. А потім виявилося, що москалі не можуть вимовити слово черемшина", — каже чоловік.
Михайло Дмитрів. З архіву Михайла Дмитріва
Перед виїздом у зону бойових дій Черемшина склав заповіт.
"Я не думав, що ми повернемося живі. Я був впевнений, що ми всі загинемо як бійці під Крутами", — ділиться ветеран.
Після Великодня підрозділ виїхав у зону бойових дій.
"Приїхали в Білогорівку. Таке класне впорядковане місто. Порядок всюди, гарне, чисте. Я здивувався, яка чистота. Люди до Великодня готувалися. Але вже було порожньо. Ті люди, які залишилися, сиділи в підвалах", — згадує чоловік.
Михайло Дмитрів під час служби. З архіву Михайла Дмитріва
Це — не АТО
Про те, що повномасштабне вторгнення відрізняється від АТО, Михайло зрозумів як тільки потрапив під російський обстріл.
"Ми були під артилерійськими та мінометними обстрілами. Ми тільки сиділи й дивилися як над нами пролітають то ракети, то снаряди. Коли почався обстріл, я стрибнув під паркан, бо не було де сховатися, накрив голову й почав молитися. Тоді я й зрозумів, що це зовсім інакше. Коли я підняв голову, я зрозумів, що мене врятувало якесь чудо", — говорить ветеран.
Про деякі обстріли чоловік згадує з усмішкою.
"Найсмішніше було, коли зі мною в машині був один сержант. Ми приїхали в Білогорівку і чуємо як пролітають реактивні снаряди. Метрів 200 від нас один снаряд пройшов; метрів 150 – другий снаряд. Він питає: а то нічого, що так снаряди летять? Я кажу: та то нічого, тут так часто стріляють. Ми сиділи-сиділи в машині, снаряди все ближче й ближче. Коли метрів сто від нас восьмий снаряд пройшов, я вискакую з машини й кричу: а тепер вже не все одно. Вискакую і лягаю коло паркану. А він стрибає на мене. Я кажу: ти не знайшов іншого місця, щоби лягти? А він каже: ти знаєш, де лягати. І тут одинадцятий снаряд ліг метрів 75 від нас. Я зрозумів, що останній поцілить або в машину, або в нас. Ми чекали того 12 снаряду. Але його так і не було", — розповідає він.
Іншим разом, коли військовослужбовець їхав з Білогорівки на Серебрянку, їх обстріляли касетними мінами. Два снаряди застрягли у асфальті й не вибухнули. Машина з оборонцями проїхала між ними.
Там залишилося наших 11 бійців
Того дня командир звелів Михайлові повернутися в Білогорівку. Це було орієнтовно 9 червня 2022.
"Обстріли були безперервними. Все вибухало. Я не знаю як я їхав поміж тими вибухами та снарядами. Треба було десь сховати машину, самому сховатися. Я приїхав туди, де мене мали зустріти, але ніхто не зустрів. Вони не могли вийти через обстріли", — згадує чоловік.
Машину він поставив в одному місці, накрив її маскувальною сіткою та поламаними гілляками, яких було вдосталь через постійні обстріли.
"Я почув свист над головою, впав. Переважно, як чуєш свист, то й чуєш вибух. Я вибуху не почув", — каже він.
Згодом з’ясується, що майже п’ять годин він перебував без свідомості. До тями прийшов сам.
"Я не знав, що зі мною. Пробував встати, але не зміг. Жахливий біль був у попереку. Згадав, що було перед тим. Побачив "Орлана" над собою. Доліз до машини, завів її й поїхав. Навколо все вибухало. Я їхав, а назустріч мені виїжджав 64 батальйон. Я від’їхав від їхнього будинку культури і туди прилетіла бомба. Знайшов маскувальну сітку й забрав. Я не знав куди я їду, але на якійсь інтуїції доїхав до школи. Взяв автомат, боєкомплект і пішов до школи. Я навіть не усвідомлював, що роблю. Все було на адреналіні", — розповідає ветеран.
Дійшовши до порога школи чоловік впав і попросив знеболювальне, бо вже не витримував той біль.
"Я дуже сильно хотів їсти та пити. Там була паска, ми поділили її між усіма. І півторалітрова пляшка води. Я не знав, що це всі їхні запаси. Почав пити. А вони на мене дивляться, кажуть: пий, якщо хочеш. Потім хтось сказав, що то вода на всіх. Але в мене була палета води, віддав їм. Ми там ніч разом перебули. Я наковтався ліків та заснув", — згадує чоловік.
Зранку медик звелів Михайлові їхати геть. Він погодився з умовою, що після того, як отримає допомогу у шпиталі, повернеться.
"Коли я виїхав, прилетіла авіабомба. Їх всіх засипало. Вижили тільки Ворон, Хірург та я. Ми з ротним та комбатом приїхали, хотіли забрати тіла хлопців. Там стояло два російських танки, вони по нас стріляли. Дістати вручну ми нічого не могли. Це найскладніше питання, з яким я живу четвертий рік. Як тільки наші визволять селище, я поїду туди, поставлю там пам’ятну дошку. Щоби знали, що там був наш взвод, наші 11 бійців", — ділиться ветеран.
Через рік після цих подій у Михайла з дружиною народився син, якого подружжя назвало Матвієм, або, як каже Михайло – дарований Богом.
"У червні 2022 року я прощався з життям. У червні 2023 Бог подарував мені сина. Я деколи думаю, що це хтось з хлопців повернувся", — каже він.
Михайло Дмитрів. З архіву Михайла Дмитріва
Повернення з війни
У шпиталі під час обстеження лікарі знайшли всі хвороби, відповідно до яких чоловіка не повинні були б мобілізувати ще у 2022.
"Але тоді мене спитали: здоровий? Я сказав: здоровий. Ось і все. А зараз обстежили і сказали, що я обмежено придатний. Ще коли був у зоні бойових дій, то я ходив у шоломі й зі зброєю, але без броніка. І те, і те одночасно я носити не міг", — говорить чоловік.
Одного дня до бійців в зону бойових дій приїхали капелани. Один з них поцікавився чому Михайло ходить без бронежилета. Почувши про травму хребта, запропонував помолитися, аби боєць наступного дня поїхав у шпиталь.
"Він помолився і каже: все, завтра ти будеш у шпиталі. Я не повірив, хоча чудес на війні до того бачив багато. Ви не повірите: зранку до мене забігає командир: маєш 30 хвилин, збирайся, маєш бути у Краматорську. Начальник штабу каже: забираєш людину, завтра до ранку маєш бути у Львові. Ми добралися до Львова і я потрапив у шпиталь", — ділиться Михайло.
За його словами, ментальне повернення з війни було важким. І цей шлях триває досі.
"Зізнаюся, що кілька разів пробував вживати алкоголь. Алкоголь взагалі не допомагає. І той, хто його пропонує ветеранам, є злочинцем. На війні я викурював по 4 пачки цигарок в день. Тепер, якщо з побратимами викурю одну цигарку, то почуваю себе зле", — говорить він.
Натомість допомогли фахівці з реабілітаційного центру "Незламні".
"Я шкодую, що я туди не потрапив раніше. Я потрапив до психолога, який є моїм товаришем. Він питає: ти будеш говорити зі мною як з психологом? Я кажу: тебе це турбує, ти хочеш про це поговорити? І ми посміялися. Я пройшов там психотерапію. Багато військових не хочуть йти до психолога. Але це дає результати. Під наглядом фахівця налагодився сон, — каже ветеран.
І додає, що з війни повертається не герой, а людина, яка бачила смерть.
"Ти постійно повертаєшся на війну. Тіло має свою пам'ять. Діти кричать на вулиці. А крики з-під завалів нічим не відрізняються від звичайних криків на вулиці. Хтось тобі на вулиці посигналив і ти головою повернувся на фронт. І два-три дні затрачаєш на те, щоби повернутися у цивільне життя", — каже Михайло.
