За інформацією: Суспільне Львів.
59-річна Ірина Бурик стала студенткою НУ "Львівська політехніка" та розпочала своє навчання на магістратурі. Це її друга вища освіта. Ірина мріє стати психологом.
Як розповіла Суспільному Ірина Бурик, першу вищу освіту – дизайнер швейних виробів — вона здобула ще у 1989 році. Аби почати здобувати другу вищу, жінка наполегливо готувалася протягом року й успішно склала вступні випробування.
Перший переїзд до Львова
Народилася Ірина у Сіверськодонецьку Луганської області. У 2005 році вперше приїхала до Львова з Лисичанська, де мешкала з родиною. За її словами, їй запропонували роботу у Львові, тож вона вирішила ризикнути. До цього вона ніколи не була на заході України.
"Я звільнилася зі швейної фабрики у Лисичанську і приїхала до Львова. Перекваліфікувалася на менеджера з продажу. У Львові фірма винайняла для мене помешкання. Якби не це, то я б не поїхала. У Львові у мене таке було враження, що я потрапила за кордон. Я опинилася зовсім у іншому світі", — розповідає вона.
Жінка почала шукати коло для спілкування поза роботою. Почала відвідувати церкви й дивувалася, наскільки вони відрізняються від тих, до яких вона звикла.
"Я шукала церкву, щоб помолитися та заспокоїтися. Бо то ж стрес був для мене. Я приходила до церкви на Службу і дивувалася, що тут Служби дуже короткі. У нас вдома вони тривали до трьох годин. Згодом я зрозуміла, що Львів великий, багато парафіян, то тут проводять три Служби в день, але коротші. Тоді як у нас – одна, але тривала три години", — згадує Ірина.
А також жінка почала танцювати танго й познайомилася з танго-спільнотою, члени якої згодом дуже їй допомогли.
Краматорськ часів 2014 року
Ірина розповідає, що у 2013 році у її батька стався інсульт. Чоловік став зовсім безпорадним і вона змушена була покинути Львів та поїхати в Краматорськ, де він мешкав, щоби доглядати за ним. А у 2014 розпочалася російсько-українська війна.
"У Лисичанську у мене була квартира. І перед вторгненням у 2022 році ми з дітьми зробили там ремонт. Бо я планувала туди повернутися й жити там, коли вийду на пенсію. У Львові ж у мене свого помешкання нема, я тут винаймаю", — пояснює жінка.
А у 2014 вона змушена була втікати з Краматорська.
"Після отого сумнозвісного референдуму нас почали обстрілювати з "Градів". Мій тато лежить паралізований. Тут я чую якісь крики на вулиці, якісь мітинги відбуваються. Визираю у вікно. Наша вулиця досить широка. Там багато людей і кричать "ра-сє-я". Ходять туди-сюди й репетують. Я думаю, що це були найманці. Бо з моїх знайомих там нікого не було", — згадує Ірина.
Тоді почали бомбардувати місто з літаків.
"Це був травень 2014 року. У мене почалася істерика. Ми з татом жили у панельному будинку, четвертий поверх. Від вибухів будинок ходить ходуном. Оголошують тривогу, всі спускають в підвал. А я тата кинути не можу, він сам ходити не може", — розповідає жінка.
Тоді вона ухвалила рішення виїжджати. Допомогли їй знайомі з танго-спільноти. У Краматорську чоловіки допомогли винести паралізованого батька вниз до таксі. Потім вони доїхали до Донецька й звідти – поїздом. У Львові друзі зустріли їх, запропонували помешкання та завезли туди.
"Я думала, що ми будемо тут кілька місяців. Речей не мали багато. В основному, татові речі, два невеликі мішечки. Це був червень 2014 року, якраз після мого дня народження. Ось таке "привітання" я отримала від наших асвабадітєлєй", — каже Ірина.
Тато жінки так і не повернувся додому. Зараз він похований у Львові на Голосківському кладовищі.
"Він не хотів їхати, казав, що нікуди не поїде зі свого дому. А я казала: я хочу ще жити. Я йому казала, що через місяць повернемося", — говорить вона.
Ірина Бурик. З архіву Ірини Бурик
Знову життя з нуля
Після смерті тата Ірина почала думати, як має жити далі: мешкає на орендованій квартирі, роботи нема, фінансової подушки нема. То ж перше, що зробила, почала шукати роботу. Вдалося влаштуватися в колцентр однієї з компаній, де пропрацювала рік. Але компанія вирішила продовжити свою роботу в Києві. А Ірина знову опинилася в процесі пошуку роботи.
"Я обійшла купу всього. Я шукала роботу менеджера з продажу. На той час мені було 52 роки. Мені говорили: ви повинні мати особисте авто, знати чотири іноземних мови, ви повинні бути не старше 35 років. І найголовніше – нам бажано на цю посаду чоловіка. Тут я сміялася. Мені стать змінити? То ж я почала шукати будь-яку роботу, аби працювати", — каже Ірина.
Вдалося знайти місце у мережі супермаркетів, де вона працювала на касі, займалася викладкою товару та виконувала іншу роботу. Робочий день — 12 годин.
"Я йшла туди тимчасово. Мені горіло, мені треба було оплачувати житло. Але працюю вже шість років", — каже вона.
Водночас в одному з робочих чатів своєї попередньої роботи одна з колишніх працівниць написала про центр життєстійкості, де можна отримати допомогу психолога. Ірина вирішила скористатися цією пропозицією. Під час однієї з розмов жінка зрозуміла, що хоче робити і як хоче жити.
"Ми говорили про те, що мене турбує моє майбутнє. Я не можу додому повернутися, у мене нема житла, а "на носі" пенсія. Мене турбує моя робота, яка дуже важка і фізично, і психологічно. Психолог почала питати, чим я займаюся і що мені подобається. Начебто і не ставила вона якихось супер-пупер питань. Але я задумалася. Кажу: психологія подобається, я вже багато років сама вивчаю, слухаю онлайн-курси. Якби не це, то я б не витримала на своїй роботі стільки часу. Вона питає: ви не думали йти знову вчитися? Я кажу: так грошей для цього треба багато. І вона мені підказала про програму 45+, яка існує з 2013 року і де можна від держави отримати грошову допомогу на навчання", — розповідає жінка.
Родина Ірини була шокована: ще місяць тому вона нікуди не збиралася, а тепер вже активно почала збирати документи, щоби отримати ваучер на навчання, та готуватися до вступних іспитів. Жінка подала документи до Львівського національного університету імені Івана Франка та до Національного університету "Львівська політехніка".
Окрім того, психолог надала інформацію про репарацію збитків за житло на окупованих територіях.
Студентка в 59 років
Щоби вступити до вишу, Ірині довелося скласти іспити з англійської мови.
"Востаннє я вчила іноземну мову в інституті, 30 років тому. Тому починаючи з минулого року я почала проходити курси англійської. А також брала приватні уроки. Моя молодша донька підштовхувала мене до вивчення іноземної мови", — каже вона.
У ЛНУ імені Франка був усний іспит. Абітурієнтка поспілкувалася з викладачкою. Наприкінці їй сказали, що у неї немає страху розмовляти, але відчувається, що давно не розмовляла англійською. У Львівській політехніці були тести рівня В2.
"На тестах мені попався текст про моду. А це ж моя перша спеціальність, це ж моя тема. Я так втішилася. Я – молодець, я — справилася", — тішиться Ірина.
Потім було очікування результатів та радість від того, то змогла.
"Я вже офіційно зарахована. У нас вже відбулося знайомство з керівництвом інституту. Я аж стрибала від щастя як мала дитина. Я йшла на іспити та молилася: Господи, якщо ти хочеш, то я поступлю. У мене було відчуття, що навчатимуся у політехнічному", — каже вона.
Зараз Ірина є найстаршою студенткою на курсі з психології та соціології. Готується до лекцій та сесії. А також багато подорожує та продовжує танцювати танго.
